"Серцем відчуваю – він живий": захисника Григорія Волошина із Переяслава 11 місяців вважають зниклим

04 березня 2026 р. 19:32

04 березня 2026 р. 19:32

Військовий із Переяслава Григорій Волошин зняв із дерева ворожий дрон, розібрав його й використав акумулятори, щоб налагодити зв’язок для побратимів. Це допомогло їм 21 день триматися під безперервними обстрілами та вийти з позиції живими.

"Я знаю на що він здатен. Тому вірю, що і тепер він бореться за життя так само", – каже дружина захисника Надія Іванівна. Вже 11 місяців Григорій вважається зниклим безвісти. Про життя в невідомості, але з вірою в його повернення, вона розповіла Переяслав .City.

"Висока ймовірність, що мій чоловік у полоні"

– Останній раз ми спілкувалися за день до того, як він зник – 2 квітня о 14:25. Дзвінок тривав 10 хвилин. Він сказав, що буде відсутній лише один день, але вже наступного зник безвісти. Офіційно мені повідомили про його зникнення через два дні, вранці суботи 5 квітня. Мабуть, це була найшвидша офіційна звістка про зникнення безвісти з усієї Переяславщини, – розповідає дружина Надія Іванівна (48 років).

– Під час останньої розмови Гриша сказав: “Ми йдемо на позиції на один день”. Це були нові для них позиції. Він говорив, що багато речей із собою брати не буде, і піде без телефону, бо там дзвінки не дозволялися. Останнє його повідомлення надійшло о 03:04 3 квітня. Він завжди прощався цими словами, коли їхав на позиції: "Цьомки. Цьомки. Цьомики".

До обіду того дня почалися страшні бої і їхня четвірка потрапила під обстріли. Є інформація, що на тому місці було лише одне тіло загиблого, а разом із моїм чоловіком зникли троє осіб. Тобто є висока ймовірність, що їх забрали в полон.

Майже всі, з ким служив Гриша, вже загинули або зникли. Лише один його товариш повернув тоді усі речі з мобільним телефоном чоловіка. Найбільшим шоком для мене було те, що нам повернули їхню автівку, на яку ми разом з громадою збирали кошти. "Просто тут нема кому її залишати", – сказав його побратим. Автівку ми нікому так і не передавали, бо я вірю, що чоловік повернеться.

Речі Гриші лежать на своїх місцях вдома. Висить обгорілий після останнього бою бушлат... Я нічого у квартирі не чіпала. Для мене він живий.

Найстрашнішими були перші три дні після його зникнення, коли я припускала його загибель. Тоді тривали пошукові дії. Було повідомлення про приліт туди, де перебували хлопці. Але коли дізналася, що його тіло не виявили, я вирішила: він живий. І іншої думки собі не допускаю. Жити між надією і страхом надзвичайно важко, але я обираю надію. Бо серцем відчуваю: він живий.

"Ми вижили тільки завдяки тобі"

– Я знаю, на що він здатен. Тому я вірю, що і тепер він бореться за життя так само, – говорить Надія Іванівна. І ця впевненість народжена з досвіду, з історії, яку дружина захисника вважає дивом. У березні 2024 року в селі Табаївка Куп’янського району Харківської області, нині тимчасово окупованому, її чоловік Григорій із побратимами опинився "на нулі", відрізаним від своїх.

– У Табаївці вони залишилися втрьох під постійними обстрілами. Двадцять один день – у справжньому пеклі. Там дуже багато хлопців пропало. Їх не могли забрати через постійні обстріли. Навколо всі були вбиті, а вони одні залишалися… Їли землю. Пили воду з калюж, де поруч лежали тіла. У них залишався тільки чай. Вони вирішили його не пити, а курили, замість табаку.

Вони були майже без зв’язку, а на позиції це – найстрашніше. Бо ти не знаєш, чи тебе шукають, чи про тебе пам’ятають, чи прийдуть по тебе. Люди в таких ситуаціях втрачають глузд.

Якось у коротку паузу між обстрілами вони помітили на дереві ворожий дрон. Гриша – зв’язківець. То він виліз і зняв його, дістав звідти акумулятори і під’єднав до своєї рації. Вони відновили зв’язок із командуванням та побратимами. І цим він врятував їм життя. Бо коли ти на зв’язку – ти ще живий для своїх. Вони знають, що з бійцями на позиції, чують їх, можуть координувати дії.

Три бригади намагалися їх евакуювати – і не поверталися через щільні обстріли. А в день, коли знову відправили групу, неочікувано опустився густий туман. І під його прикриттям та завдяки зв’язку по рації їх змогли вивести. Побратими тоді казали Гриші: “Ти нам брат. Ми вижили тільки завдяки тобі”.

Навіть командування телефонувало мені й казало: “Це випадок, про який кіно знімають”.

Там Гриша отримав переохолодження. Але я завжди казала: якщо він вийшов із того пекла – він мусить повернутися.

Коли він приїздив додому, ми говорили про обміни. Я йому повторювала: “Ти маєш знати – вдома тебе завжди чекають”. Ми з командуванням домовилися: я не закидаю їх дзвінками, але хочу знати правду. І Гриша їм сказав: “Що б не було – кажіть їй правду”.

Я знаю, на що він здатен. Тому я вірю, що і тепер він бореться за життя так само. Я вірю, що він живий. І що обов’язково буде омріяна хороша звістка.

Фото: надала Надія Волошин

"Для мене Гриша – це моя опора, тиша і спокій"

Григорій Іванович Волошин народився 24 липня 1976 року . Родом із села Єрківці Дівичківської громади.

З Надією познайомилися у 1994 році в Київському інституті зв’язку Української державної академії зв’язку ім. О.С.Попова, зараз це Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій.

– Перша наша зустріч, як казав Гриша, вирішила все майбутнє – я буду його дружиною. Через місяць ми почали зустрічатися. Я одразу відчула в ньому надійність, спокій і щирість. Він не був людиною гучних слів – доводив усе вчинками, – розповідає Надія.

– Гриша завжди приймав мене як є: з усіма звичками, настроями та особливостями характеру. Ніколи не намагався змінити, не казав: "Тобі не потрібно", "Навіщо". Завжди погоджувався: "Звісно", "Як скажеш" і відповідав діями на підтримку.

Григорій старший за Надію на рік. Обоє здобули однакову освіту та спеціальність – інженери електрозв’язку. Після навчання Надія переїхала до чоловіка у Переяслав зі Львівщини. Але спочатку там пара повінчалася, а через два місяці офіційно зареєструвала шлюб у селі Єрківці.

Минулого року в подружжя було "срібне весілля" – 25 років разом. Виховали двоє синів: 23-річний Богдан і 14-річний Роман. Богдан із 2024 року мобілізований, і хоча має підстави на звільнення, продовжує службу.

– Для мене Гриша – це не просто чоловік. Він – моя опора, тиша і спокій. Він з такою легкістю міг по декілька разів на день сказати: "Я так тебе люблю". І це ніколи не було голослівно. У нього було своє, дуже просте й глибоке бачення любові: не гучні обіцянки, а щоденні вчинки. Турбота в дрібницях, уважність у погляді, підтримка без зайвих пояснень.

Він постійно доводив свої слова діями – маленькими сюрпризами, несподіваними подарунками, нічними поїздками за тим, що мені раптом захотілося. Для нього це не було чимось особливим чи героїчним. Це була його природна мова любові.

Він не вмів готувати, але незалежно від жодних обставин, щоранку в мене були гаряча кава і бутерброд.

І саме цього – його тихої, щоденної присутності – зараз найбільше бракує.

Григорій разом із дружиною Надією Фото: надала Надія Волошин

Коли народилися сини, Григорій Іванович пообіцяв дружині присвятити себе сім’ї і піти в умовний "декрет". І обіцянки дотримався.

– Ще під час моєї першої вагітності йому запропонували добре оплачувану роботу в Києві – на СТО, обслуговувати автомобільну електроніку. Фахівців такого рівня тоді було небагато. Однак він відмовився. Сказав: "Ви ставите мене перед вибором – гроші чи сім’я. Я обираю сім’ю. Бо ті, хто їхали туди, родин майже не бачили, – розповідає Надія Іванівна.

– Перші пологи були складними, і майже пів року я не могла брати сина на руки – Богданом повністю займався чоловік. Він не нарікав, не зітхав, не рахував безсонних ночей. Просто взяв усе на себе. Тихо, надійно, по-чоловічому.

Згодом саме він переконав мене народити другу дитину, бо я дуже боялася знову проходити через це. Пообіцяв закрити гараж, відкласти сезон ремонту скутерів, який тоді був у розпалі, і присвятити себе дітям. Він дотримав слова.

Синів постійно возив до садочка, згодом – до школи й забирав звідти, займався покупками та побутом. Усе, що стосувалося потреб сім’ї, було на ньому. Він знав, що і де купити, кому подзвонити, що полагодити. Його знало пів міста, і він знав дуже багатьох. У школі, садочку, на базарі, в магазинах – усюди його впізнавали, віталися, поважали.

І водночас знаходив час для того, що любив: рибалку – взимку й улітку, гриби, природу. Він умів багато працювати, а потім так само щиро радіти тиші біля води чи в лісі.

Коли почалася повномасштабна війна, багато хто відмовляв його йти. Але Гриша сказав: “У мене два сини. Якщо я не піду, який приклад їм покажу?” Це була його принципова позиція.

Навіть на фронті він не забував про свята – надсилав невеликі подарунки, квіти, теплі повідомлення, щоб я відчувала його поруч, навіть на відстані. Його любов була теплою, сильною і безмежною. І саме з такою любов'ю тепер я його чекаю.

Фото: надала Надія Волошин

"Був "на ти" з технікою"

– До війни Гриша працював зв’язківцем. У вільний час ремонтував скутери. До нього постійно зверталися люди з міста та району, бо він робив усе з душею і надійно. Потім полишив цю справу, але й тоді йому ще люди довго дзвонили : "Гриша, треба подивитися скутер".

Крім скутерів, він обожнював паяти електроніку. Як зв’язківець, він робив це бездоганно. Він завжди був "на ти" з технікою. Коли йому було 4-5 років, попросив у тата купити йому машинку на пружинці, що заводилася ключиком. Це був подарунок на день народження, а в обід бачить – машинка розібрана на всі деталі. Батько аж за серце схопився, бо іграшка була дорогою. Але до вечора машинка вже знову їздила – Гриша сам її зібрав, тільки накрутити пружину дід допоміг .

У студентські роки в Гриші був мотоцикл "Мінськ" – він любив таку техніку. На ньому він потрапив був у серйозну аварію, але це не загасило його любові до мотоциклів – вона жила в ньому попри страх і біль.

Це сталося після мого першого курсу інституту. Тоді ще не було мобільних телефонів – ми писали листи й домовлялися, о котрій зідзвонюватися влітку. Пам’ятаю той дзвінок… Трубку взяла його бабуся і тихо сказала, що Гриша в лікарні після аварії.

Я їхала автобусом цілий день, аби лише швидше бути поруч. І саме у лікарні відбулося моє перше знайомство з його батьками – Марією Миколаївною та Іваном Григоровичем. Обставини були важкі: розгубленість, сльози, тривога, але тоді ми зблизилися.

Гриша – ослаблений, але живий. Коли побачив мене в палаті – очі засяяли. За декілька днів дуже швидко пішов на поправку. Його характер і життєва впертість – та сила, яка не дозволяла йому здаватися.

І навіть ще не повністю оговтавшись, він із притаманною йому усмішкою сказав рідним: "Я вже нову "Яву" собі придивився".

Такий він був – життєлюб, який після падіння знову піднімався. І завжди дивився вперед.

Сержант Отаман Залізної бригади

– Коли почалася війна у 2014 році, Гриша пішов у військомат, але у нього тоді не було військового квитка. Його поставили на облік і сказали: "Якщо буде потреба, вас покличуть". У лютому 2022 року ситуація повторилася.

Він добре спілкувався з Остапом Михайловичем Левчуком – відомим лікарем-лором, який загинув на початку повномасштабної війни, у березні 2022 року , одним із перших на Переяславщині. Остап жив у нашому будинку, вони з Гришею товаришували.

Гриша дуже часто проводив час у гаражі – там була його справа, його захоплення. Він очолював гаражний кооператив, і це місце стало своєрідним осередком довіри. Усі сусіди знали: якщо щось потрібно – слід іти до Гриші. Від дрібного ремонту до складнішої допомоги – він ніколи нікому не відмовляв, особливо людям старшого віку.

На початку повномасштабної війни Остап підійшов до Гриші й по-чоловічому сказав: "Я йду служити. Поки що про це майже ніхто не знає. Прошу тебе допомогти моїй сім’ї". Гриша пообіцяв. Для нього це було не просто словами – це була відповідальність.

Коли Остап загинув, це стало для Гриші великою трагедією. Він майже нічого не говорив, але його мовчання було глибшим за будь-які слова. Я бачила, як сильно він це переживав. Можливо, саме тоді в ньому остаточно визріло рішення теж піти на службу.

Пізніше Гриша отримав документи, двічі пройшов ВЛК, і тоді прийшла бойова повістка. Він сказав, що поїде через два дні, просив нікому не повідомляти.

Ми обговорювали це рішення з ним. Я розуміла, що мої сльози чи істерики цьому не зарадять. Якою б страшною не була ситуація, я підтримую будь-яке його рішення.

Сини проводжають Григорія на війну о 6 ранку 19 квітня 2023 року. Фото: надала Надія Волошин

Григорій Волошин мобілізований 19 квітня 2023 року.

Молодший сержант, служив командиром 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти 2 стрілецького батальйону військової частини А2573, 3-тя окрема важка механізована Залізна бригада. У них гасло “SEMPER DEINCEPS”, з латини – "завжди вперед". Служив на Харківщині – в Ізюмському та Куп’янському районах.

– Гриша пройшов навчання у Великобританії. Був одним із старших за віком – таких зазвичай вже не відправляли, але його рекомендувало командування.

Хоч бригада була танкова, служив він у піхоті. Його дуже цінували за "золоті руки", особливо за вміння ремонтувати техніку. Навіть зв’язківці хотіли забрати його до себе, і коли він виходив на позиції, то й там допомагав налагоджувати зв’язок. Тому переводити його не хотіли – жартували: "Навіть не мрій. Хто ж тут без тебе впорається?"

Він зізнавався, що в його віці, навіть із добрими комунікативними навичками, психологічно непросто звикати до нових умов і людей. Але конфліктів у нього не було.

Ротний казав: "Якщо я не справляюся – кличу Гришу. Він уміє знайти підхід до кожного, навіть якщо це не входить у його обов’язки". Він справді був тим, хто міг заспокоїти, підтримати, домовитися.

У нас була домовленість, що він розповідатиме мені все про службу. Іноді від його слів ставало так моторошно, але я розуміла: якщо він не поділиться зі мною, то замкнеться в собі.

Позивний Григорія Волошина був "Отаман".

– Його позивний пішов з радянського фільму "Весілля в Малинівці" та персонажа Гриціана Таврійського. Цей фільм Гриша, звісно, бачив, він любить комедії. Коли він представився побратимам, ті одразу асоціювали його саме з цим " отаманом Гриціаном". Спочатку вживали русифіковану версію "Атаман", але ми замовили шеврони в українському варіанті “Отаман” і побратими швидко звикли, – розповіла Надія Іванівна.

Фото: надала Надія Волошин

Фото: надала Надія Волошин

"Йому подобалося сама мрія мріяти"

– Коли дізналися про зникнення чоловіка, то для пошуків усе, що можна було зробити людське, ми зробили. Задіяли всіх, кого тільки можна. Тепер сподіваємося лише на Боже диво. Отець Іван Бобітко дозволив мені поставити прапорець з Гришиним ім'ям у храмі Воскресіння Христового. Поруч – молитва за українського воїна. Для мене це дуже важливо, бо молитва лунає 24/7. Прапорець стоїть біля ікони святого Пантелеймона Цілителя, щоб він зцілив душу й тіло Гриші від зневіри.

Автор: Валерія Бобровська

– Гриша мріяв про мирне життя, спокій у домі та щасливу родину. У нас двоповерховий гараж, який він не встиг закінчити. Це його дуже турбувало. Він завжди казав: "Я приїду і куплю машину." На фронті він бачив стільки автомобілів, що точно знав, яку хоче для себе – щоб міг поїхати куди забажає.

Ми часто подорожували Україною, бо у мене велика родина. На Львівщині живуть мої два рідні брати – один старший на 10 років, другий на 8. Старший – моряк, другий – юрист. Коли ми приїжджали, вони завжди водили нас на екскурсії по Львову.

Дружина старшого брата жила у селищі Добротворів. Там є канал, де Гриша любив ловити рибу. Він завжди казав: "Тільки туди!" – закинув вудку, і риба клює. Його щасливе обличчя тоді просто неможливо передати – це була справжня мрія рибака.

Він завжди мріяв: "Після війни ми обов’язково купимо мотоцикл і проїдемося всією Україною." А я не заперечувала, адже підтримка мрії – це теж зброя. Це наша спільна віра в перемогу життя над темрявою. Йому подобалося сама мрія мріяти.

Коли Гриша служив на різних напрямках, він купував собі нові знаряддя для рибалки – спінінги, різні “побрякушки”, половину назв я навіть не знаю. Для нього це було як для дитини іграшки – простий спосіб розслабитися, відпочити. І коли він зник, я всім рідним і близьким казала: "Ви розумієте, чому він має повернутися? Дома стоять три великі ящики посилок із рибальським приладдям, ще не розпаковані. Хто цим буде користуватися, якщо його нестане?"

Гараж був забитий снастями, багажник авто – теж повний. І я завжди повторювала йому: "Що б не сталося, ти маєш пам’ятати – дома на тебе чекають три ящики для рибалки".

Фото: надала Надія Волошин

"Це не просто чекання – це боротьба за пам’ять, за гідність і за життя"

– Сім’я, діти, мама, тато, сестричка, племінниці – це був його світ, і я завжди говорила йому: “Я чекаю тебе вдома. Хто б що не говорив, ми тебе чекаємо”.

Коли я отримала сповіщення, що Гриша зник безвісти, три страшні дні, коли тривали його пошуки, я припускала думку, що він загинув. Але після цього не було жодного дня, щоб я думала, що він мертвий. Я відчуваю: він живий. У нього була неймовірна сила волі, любов до життя. Він мусить вижити. Моє серце не приймає думку, що його немає.

Гриша – не просто зниклий безвісти. Для мене і для багатьох він – жива, тепла, світла людина. Чоловік, син, друг, кум, людина, на яку завжди можна покластися. Він вмів підтримати, пожартувати у найважчі моменти і дати відчуття, що ти не сам. З моменту його зникнення наше життя розділилося на “до” і “після”.

Кожен ранок починається з надії, кожен вечір – з молитви. Ми живемо в постійному очікуванні. І це не просто чекання – це боротьба за пам’ять, за гідність і за життя. Для нас дуже важливо не мовчати: виходити на акції, зустрічатися, говорити про зниклих. Це спосіб показати: наші рідні не зникли з наших сердець і з нашої країни. Вони мають імена, історії, родини, які чекають.

Гриша завжди стояв за справедливість і за людей. І сьогодні ми продовжуємо стояти за нього. Бо чекати – це не слабкість. Чекати – це акт любові, віри і сили. Ми виходимо на акції не лише заради Гриші, а заради всіх зниклих, щоб їх шукали, пам’ятали, і щоб кожна родина мала шанс почути: “Ваш рідний живий. Його знайшли. Він повертається додому”.

Поки ми чекаємо – вони не забуті. Поки ми говоримо про них – вони існують у публічному просторі. І це може врятувати життя.

Фото: надала Надія Волошин

"Люди не знали, як я реагуватиму на все"

– Я тримаюся вірою і любовʼю. Кожен день – це боротьба, але я не маю права зламатися, бо він має знати: вдома його чекають, дім його не відпускає!

Коли Гриша зник безвісти, це стало неймовірно важким випробуванням для нашої родини. У перші дні я була повністю поглинена пошуками і переживаннями, часто майже ні з ким не спілкуючись, бо весь час і сили віддавалися на те, щоб знайти його і дізнатися будь-яку інформацію. У цьому вирі думок і емоцій особливо відчутною була підтримка людей навколо – вона стала для мене справжньою опорою.

Особливо вдячна всім, хто поруч зі мною і моєю сім’єю. Це велика кількість людей – близькі друзі, сусіди, куми, друзі, знайомі, – які готові відгукнутися будь-якою допомогою, вислухати, підтримати словом чи просто бути поряд. Їхня увага, турбота і щире бажання допомогти дають сили рухатися далі, відчувати, що ми не самі у цій важкій ситуації, і що навіть у найскладніші моменти поруч є люди, на яких можна покластися.

Ця підтримка – справжній дар, який надихає не втрачати надію, продовжувати боротися і берегти один одного. Я відчуваю щиру вдячність за кожен прояв уваги, за кожне добре слово і жест. Вони допомагають не лише мені, а й моїй родині, роблять нас сильнішими і нагадують, що людська доброта здатна підтримати навіть у найтемніші моменти.

"Акції показують, що ми не одні, що наших героїв пам’ятають"

– Мирні акції дуже важливі. Вони дають відчуття, що ти не одна, що про наших рідних памʼятають, говорять і продовжують шукати. Це не лише підтримка родинам – це спосіб нагадати суспільству й державі, що за кожним іменем – реальна людина, яка чекає.

В Переяславі я практично була на всіх щотижневих акціях підтримки зниклих безвісти та полонених захисників. Не була лише на тих, які проходили водночас із заходами на підтримку військових у Києві. Зокрема, коли презентували найбільший прапор України із портретами захисників. Це була масштабна подія – люди з’їхалися зі всієї України. На прапорі, довжиною 170 метрів, були фото майже 5 тисяч зниклих безвісти.

Ці акції дуже допомагають мені. Коли я бачу людей, які збираються навіть у дощ, мороз, це дає неймовірну надію. Мені здається, якщо я не прийду на акцію, Гриша не відчує, що ми його чекаємо. Акції показують, що ми не одні, що наших героїв пам’ятають.

Особливо хочу подякувати Олексію Виноградньому за відео. Він приїжджає на акції і кожного разу знімає їх. Мені це дуже допомагає, бо не завжди можу бути присутньою чи знімати сама.

Є найбільша в Україні група в Telegram – об’єднання всіх бригад України, де спілкуються рідні зниклих безвісти та полонених. Там публікують акції з усієї країни. Я завжди роблю окремий пост, додаю відео та текст. Мені неодноразово писали схвальні відгуки про наші акції у Переяславі.

А ще я веду Facebook-сторінку для Гриші. Коли мені повернули його мобільний телефон, і я зареєструвала його в соцмережі. Викладаючи дописи, завжди відмічаю його, щоб він міг побачити й прочитати все, коли повернеться. Для нього завжди було важливо знати, що ми його чекаємо.

Як казала Юлія Мурзаєва, “Я хотіла б кожному розповісти, як їх рідні тут чекають”. Але я хочу, щоб він сам прочитав усе, відчув кожне слово, кожну емоцію. Щоб знав: ні дня, ні години не проходить, щоб ми не думали про нього і не чекали його вдома. Коли я виходжу на акції, я ніби стаю ближче до нього. Це мій спосіб сказати: я тут, я чекаю, я не здалася.

Я виходжу на акції не для розголосу. Я виходжу, бо тиша вбиває швидше, ніж правда. Кожен плакат, прапор – це крик любові. Це спосіб сказати: нас багато, і ми не дозволимо забути наших рідних. Коли нас бачать, то нас чують. А коли нас чують – з’являється шанс.

Фото: надала Надія Волошин

"Шахраїв вдалося виявити"

– Пошуки рідних і близьких – це неймовірно важкий і емоційно виснажливий час. У ці моменти дуже хочеться швидко ділитися інформацією, сподіваючись, що хтось допоможе або дасть відповідь. Проте варто пам’ятати, що необдумані дії та публікації на неперевірених сторінках соцмереж можуть стати пасткою для шахраїв. Є люди, які на чужому горі прагнуть нажитися, скористатися довірою та безпорадністю.

Ми самі неодноразово стикалися з такими спробами. І хоча нам вдалося розпізнати шахраїв і уникнути небезпеки, цей досвід показав, наскільки важливо бути обережними, перевіряти інформацію і не приймати рішень під впливом емоцій. Пошуки рідних потребують великої уваги, але головне – безпека ваша і вашої сім’ї.

Я хочу наголосити всім, хто зараз у подібній ситуації: не поспішайте довіряти будь-яким повідомленням, не діліться особистими даними, будьте пильними навіть із тими, хто здається доброзичливим . Важливо оберігати себе і близьких від тих, хто може скористатися вашою болем. І навіть у моменти відчаю пам’ятайте: ваша обережність може врятувати не лише гроші чи інформацію, а й життя вашого рідного, який в полоні.

"Для нас кожне слово підтримки – це ковток повітря"

– Про що ви мрієте?

– Зараз мрію про найпростіше – обійняти його і сказати: “Ти вже вдома”.

На повернення Гриші я планую придбати запальничку, він їх колись колекціонував. Уже купила наручний годинник, бо він їх дуже любив. Для нього це була практична річ. Коли Гриша ремонтував щось у гаражі, руки завжди були вимазані – телефон щоразу не візьмеш. До війни він узагалі не визнавав смартфонів, користувався лише кнопковим телефоном. Буквально за місяць до зникнення я приїжджала до нього в Харків, ми разом купили йому практичний годинник. Але, думаю, що його вже немає...

На годиннику і запальничці буде ще символічний напис. Варіантів багато, але він має бути особливий. Такий, щоб кожен погляд на них дарував силу і надію, та нагадував, що сьогоднішній день – це найважливіший подарунок...

Коли я думаю про Гришу, то думаю про його усмішку, про його “Звісно” і “Коли?”, про його вчинки. Він був і є людиною світла.

Гриша – це про надійність і тепло. Про любов у діях, а не в гучних словах. Він завжди жив просто: любити, підтримати, зробити. І поки я його чекаю, тримаюся саме за це – за його світло.

Я розмовляю з ним у молитві щодня і вірю, що він це відчуває. Іноді здається, що моє серце живе на дві частини: одна тут, а друга – там, де зараз він.

Я не прошу дива. Я прошу повернення. Бо дім без нього – це просто стіни.

– Що б ви сказали чоловікові, якби він зараз чув?

– Я б сказала: ми тут, ми боремося за тебе і чекаємо щодня. Повертайся. Твій дім тебе не відпустив.

– Що ви хочете сказати іншим людям?

– Не відвертайтеся від родин зниклих – ваша доброта рятує наші серця від зневіри. Для нас кожне слово підтримки – це ковток повітря.

– Що для вас означає чекати?

– Чекати – це жити між болем і вірою. Але це також означає не зрадити людину, яку любиш і поважаєш.

– Чого ви найбільше боїтеся?

– Найбільше боюся байдужості. Бо поки про людину говорять – вона має шанс.

– Чого ви потребуєте від держави і суспільства?

– Щоб пошук не зупинявся. Щоб кожне ім’я було не просто у списку, а в серці й думках тих, хто приймає рішення.

Я хочу, щоб про Гришу пам’ятали не лише як про військового, а як про людину великого серця. Він умів любити просто – без гучних слів, але щодня і по-справжньому.

Нехай усі відчують: ти живий у наших серцях і твоє життя має значення прямо зараз, кожна згадка про тебе робить світ теплішим і сповнює серця надією на твоє якнайшвидше повернення.

І я вірю: люди з таким світлом усередині знаходять дорогу додому.

Бо чекати – це любити...

Бо чекати – це не просто час,

Це серце, що вірить і тримається.

Це віра, що несе крізь нас,

Коли темно, але надія не втрачається.

Бо чекати – це бути з тобою

Навіть там, де між нами війна.

Це любов, що веде додому,

І надія – сильніша за втому...

Господи, бережи його шлях,

Проведи крізь темряву днів.

Поверни його в рідний дім

І накрий теплом крил Своїх.

Надія Волошин

Фото: надала Надія Волошин

Київські