"Ще не пізно почати щось інше": Ярослава Керекеза з Переяслава про відставку з посади судді

24 березня 2026 р. 19:46

24 березня 2026 р. 19:46

Понад 24 роки Ярослава Керекеза працювала у Переяславському міськрайонному суді. Із них понад 16 – суддею. “Кваліфікована, людяна та справедлива” , – відгукувалися переяславці про Ярославу Ігорівну, коли дізналися про її відставку. Про шлях у професії, відданість справі та життя за робочим щоденником вона розповіла Переяслав .City.

"Мрії здійснюються, якщо йти до них поступово"

Ярослава Керекеза народилася 1 грудня 1976 року. Закінчила Переяславську ЗОШ №2 (нині гімназія №2). Першу освіту здобула філологічну – за спеціальністю вчитель української мови та літератури, французької мови та зарубіжної літератури. Пів року працювала в рідній школі, викладала українську мову та літературу, однак зрозуміла, що педагогічна діяльність – не її шлях.

Після цього Ярослава Ігорівна вступила на юридичний факультет Міжрегіональної академії управління персоналом, де навчалася стаціонарно за спеціальністю “Господарське право”. Після завершення навчання у 2002 році почала працювати в Переяслав-Хмельницькому міському (згодом у міськрайонному) суді.

Паралельно з роботою здобула кілька юридичних освіт, отримавши диплом магістра з правознавства в Одеській юридичній академії та диплом Інституту підготовки професійних суддів ОНЮА.

– Я не навчалася на суддю, а постійно підвищувала свій професійний, юридичний рівень. З 2001 по 2007 рік безперервно навчалася, здобуваючи юридичні спеціальності. Однак, у мене є не лише юридичні дипломи.

У 2021 році я вступила до Інституту післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю "Психологія", а у 2023 році отримала диплом бакалавра.

Насправді, навчання супроводжує мене все життя. Знайомі часто жартують, "Чи не пора знову десь вчитися". І це правда. Навіть якщо це не нова спеціальність і не черговий диплом, то обов’язково тренінги, семінари, підвищення кваліфікації. Це стало частиною мого способу життя. Чи люблю я це? Мабуть, так. Люблю.

– А ким Ви мріяли стати у дитинстві?

– У дитинстві мрії були різні. Зовсім маленькою я хотіла бути капітаном корабля далекого плавання – мабуть, надивилася фільмів. Але загалом я завжди тягнулася до юридичної сфери: слідчий, адвокат, прокурор.

Думаю, мрії здійснюються, якщо йти до них поступово, маленькими кроками, навіть якщо спершу це здається недосяжним.

Автор: Валерія Бобровська

"Мамі я завдячую багато чим"

– Що або хто Вас надихав у житті і формував як особистість?

– Мама. Це одна з небагатьох людей, яка підтримувала мене у всіх починаннях, навіть якщо вони кардинально змінювали моє життя. Мама сформувала мене як людину, цінності, які я несу й досі. Мамі я завдячую багато чим – фізично, морально, фінансово і часом. Саме вона в більшості виховувала мою дитину, коли я навчалася та будувала кар’єру, підтримувала, коли я не працювала, а лише вчилася. Тому що мама – це мама.

Мама, Борисова Любов Василівна, була вчителем української мови та літератури, працювала викладачем у нашому університеті і звідти пішла на пенсію. Для мене вона – людина, яка дала мені можливість стати тим, ким я є, у професійному й особистому житті, як би їй важко не було (зараз, коли вже доросла, коли в мене своя сім’я та дитина, я розумію, скільки зусиль це коштувало).

У професійній сфері, коли я прийшла працювати в суд, мене зустрів дружній колектив: судді – високопрофесійні, шановані, мудрі і, водночас, людяні, апарат суду – секретарі судових засідань та суду, помічники суддів, консультанти – люди, без яких не можлива належна робота суддів та суду в цілому.

Загалом, я вдячна всім, хто зустрічався на моєму шляху. Кожен залишив у моєму житті щось своє – хороше чи погане – і це все разом допомогло мені стати тією, ким я є.

На фото – Борисова Любов Василівна, мама Ярослави Ігорівни Керекези Фото: надала Ярослава Керекеза

"Хотіла дати людям впевненість, що справедливість є"

– Як Ви стали суддею і що спонукало обрати саме цю професію?

– Юридична сфера була мені близька з дитинства, але стати суддею я ніколи не планувала. Тоді це здавалося недосяжним. Я хотіла бути слідчим чи адвокатом.

Роботу в суді починала на посаді секретаря суду, потім – помічник судді, керівник апарату суду (після об’єднання міського та районного суддів). А потім, голова суду Володимир Андрійович Кабанячий, людина, яку я дуже поважаю, сказав мені: "Ти готова – і знаннями, і моральними якостями, і відношенням до людей. Спробуй". Це був справжній поштовх, коли мені це сказала людина, яку я поважаю в професійній сфері. Тож вирішила спробувати.

У мене загострене відчуття справедливості. Було бажання робити, щоб люди відчули, що вона існує. Можливо, це звучить пафосно, але для мене це було важливо. Своєю роботою, своїми діями я хотіла дати людям впевненість, що справедливість і законність є – хто б що не казав.

Фото: надала Ярослава Керекеза

"Пріоритетами були робота та навчання"

– Це була робота чи спосіб життя?

– Я вже зараз, коли вдома і маю багато часу, аналізувала: що ж це таке було і як я жила всі ці 24 роки. І прийшла до висновку, що жила по щоденнику. По робочому щоденнику.

Зараз я завела собі інший – особистий, де записую справи, які мені потрібно зробити, але це вже домашні, побутові речі. А всі 16,5 років мого життя на посаді судді були вибудувані за робочим графіком.

Усі побутові справи, усе інше залежало від роботи. Я не скажу, що це був сенс життя – ні. Адже життя багатогранне: є робота, є сім’я, відпочинок. Втім, основою була саме робота.

Думаю, це через моє ставлення до неї. Бо людина сама обирає, що ставити на перше місце, які пріоритети визначати. Це був не сенс життя, але його основа – від чого залежало все інше: коли відпустка, коли домашні справи, коли щось поза роботою. Спочатку – робота і робочий графік. А вже потім – усе інше.

Автор: Валерія Бобровська

– Не ставили ніколи роботу вище своєї родини?

– Не те, щоб я ставила – воно так ставалося… Чи жалкую? В деяких моментах - так. Мій син виховувався не мною. Я безмежно його люблю і пишаюся. Однак тому, яким він виріс, в більшості я завдячую своїй мамі, моїм бабусям, свекрусі.

Ставила чи не ставила – так склалося, що пріоритетами були робота та навчання. Все інше, у тому числі як ріс мій син, йшло паралельно.

Жалкую часу… Навчання, робота, потім сім’я... Син рано поїхав з Переяслава – навчався в Київському ліцеї, а потім в університеті, вже дорослий, має свою сім’ю. Час втрачений.

Ми не так давно з сином говорили на цю тему. Бо на душі було питання, чи не тримає на мене образи. Сказав – ні. Ну, це якщо так сухо і коротко. І додав: "Все добре, ти в мене найкраща мама, я тобі за все дякую". Звичайно, коли був маленький, ображався. А я, як і мабуть більшість дорослих, намагалися компенсувати нестачу спілкування подарунками чи ще чимось предметним. Каже – не ображається, каже – усе добре.

До речі, він не захотів бути юристом, обрав іншу спеціальність. Хоча, чесно кажучи, зважаючи на його характер, розумові здібності та цінності, я його бачила в юридичній сфері – не обов’язково суддею, але в професії, пов’язаній із правом. Однак він сам обирав, куди вступати. Це його вибір. Син закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, радіофізичний факультет, нині працює в IT-сфері.

– Чи можливо порахувати, яких справ Ви розглядали найбільше?

– Переяславський міськрайонний суд – це суд загальної юрисдикції. Тобто ми розглядаємо всі категорії справ, окрім тих, що належать до юрисдикції адміністративного та господарського судочинства.

Передусім це цивільні справи (позовного, наказного та окремого провадження) – сімейні, земельні, житлові, комунальні, кредитні, спадкові спори. Саме таких справ найбільше. Також, справи про притягнення осіб до адміністративної відповідальності (порушення ПДР наприклад). Кримінальні провадження (кримінальні проступки та злочини): крадіжки, кримінальні правопорушення, пов’язані із обігом наркотичних речовин, проти життя та здоров’я осіб тощо. Невеликий відсоток адміністративних справ (оскарження особою притягнення її до адміністративної відповідальності тощо).

У середньому за рік у кожного судді може бути:

• близько 25-30 кримінальних проваджень;
• 300-400 цивільних справ;
• 100-150 справ про адміністративні правопорушення;
• 250-300 інших справ та матеріалів.

Загалом виходить приблизно 650-800 справ на рік. Це багато. Щоб розглядати їх без порушення строків, мати час вивчити, проаналізувати, оцінити, в тому числі й у контексті правових норм, прийняти обґрунтоване рішення – це справді велике навантаження.

Останніми роками в судовій системі нарешті почали рахувати так зване модельне навантаження –тобто скільки справ у середньому має бути в судді, щоб він міг працювати нормально (враховуючи встановлені процесуальні строки). І те навантаження, яке сьогодні мають судді нашого суду, перевищує ці розрахункові показники.

– А скільки суддів зараз у штаті Переяславського міськрайонного суду? Який гендерний склад?

– На зараз за штатом у нас повинно бути сім суддів, фактично працюють п’ятеро: троє чоловіків і дві жінки. Загалом у нашому суді гендерний баланс зазвичай більш-менш рівний – плюс-мінус одна людина у різні періоди.

Щодо гендерного складу суддівського корпусу в Україні, я нещодавно піднімала статистику по судах. Станом на літо 2025 року в судах першої інстанції, таких як наш Переяславський суд, приблизно 55% суддів – жінки і близько 44% – чоловіки. В апеляційних судах цей баланс трохи інший: жінок близько 51%, чоловіків – 48-49%.

Дискримінації немає. Особисто я жодного упередженого ставлення через стать не відчувала.

– Єдине, що інколи трапляється, – це реакція дружин наших колег-чоловіків. Знаючи, як їхні чоловіки працюють – і по годинах, і у вихідні, і до ночі – вони дивуються: як жінка може бути суддею? Вдома стільки справ, діти… Як усе це поєднати?

Це скоріше не гендерне питання, а питання поєднання роботи і домашніх, умовно, обов’язків чи традицій.

Інколи робота “вилазить боком” фізично, в плані здоров’я. Був період, коли ми з колегою залишилися працювати вдвох на півтори роки. Це був справжній тест на витривалість. Ми вже сміялися, що треба приносити розкладачку на роботу, щоб хоч трохи поспати, бо часу катастрофічно не вистачало ні на що.

Автор: Валерія Бобровська

"Ще не пізно почати щось інше"

– Як змінювалися погляди упродовж років?

– Коли у 2001 році я вперше прийшла працювати в суд, інших варіантів для себе я вже не бачила. Це був суд. Не було одразу мети стати суддею – усе складалося поступово. Я починала з секретаря суду, працювала в канцелярії, займалася реєстрацією кореспонденції, згодом стала помічником судді, а керівником апарату суду вже після об’єднання міського і районного судів. І далі – суддею.

До цього року (ред. грудень 2025 року) я не ставила перед собою інших цілей. Але в житті кожної людини настає момент, коли виникає потреба щось змінити. Думаю, для мене цей момент настав саме у 2025 році. А далі – поживемо, побачимо.

Указом Президента України від 13 травня 2009 року Ярославу Керекезу призначили на посаду судді Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду строком на п’ять років. Постановою Верховної Ради України від 21 травня 2015 року її обрали суддею цього ж суду безстроково.

17 листопада 2025 року Ярослава Ігорівна подала заяву про звільнення з посади у відставку. 4 грудня 2025 року Вища рада правосуддя ухвалила відповідне рішення.

– Я даю дорогу молодим і амбітним. Нехай пробують. За наявності певних вимог – освіта, громадянство, знання мови та певний юридичний стаж – суддею може стати кожен.

Тим паче, зараз у нас кадровий суддівський голод: суди недоукомплектовані. Загалом по Україні мало б бути майже 8 000 суддів, а працює лише близько 4 900 – майже половини не вистачає. Тому – молодь, уперед!

– Є законодавчо встановлений стаж, який дає право судді на відставку. У мене цей стаж вже є. Вища рада правосуддя перевіряє, чи немає обставин, які перешкоджають судді піти у відставку. Це ті самі негативні моменти, про які дехто писав у коментарях (до допису про відставку – ред.): мовляв, "вигнали" чи "змусили піти".

Мене б не "відпустили" у відставку, якби були якісь такі підстави. Вища рада правосуддя все перевірила: стаж достатній, порушень немає – тому й ухвалила рішення та задовольнила мою заяву про звільнення у відставку.

Отже, це сукупність факторів. Прийшов час, коли мені захотілося змін. І співпало так, що в мене вже є стаж, який дозволяє завершити щось одне і почати інше. Плюс – сімейні обставини.

Загалом у моєму житті настав момент, коли я зрозуміла, що мені потрібні зміни. Є можливість – і ще не пізно почати щось інше. Бо, можливо, через п’ять десять років це було б значно важче, коли ти все життя в одній сфері.

– Про що мрієте, ким хочете бути у майбутньому?

– Чесно кажучи, ще не знаю. Багато хто, дізнавшись, що я завершила професійну кар’єру судді, одразу запитував: "То куди ти? В тебе вже щось є?". Ні, немає. Хочу відпочити – морально й фізично, здійснити деякі особисті, давно омріяні справи, побачити людей, яких давно не бачила.

Потім вирішу, можливо, це буде пов’язано з останньою отриманою мною спеціальністю, можливо – далі юридичною стезею. Нехай це буде загадкою, як для мене, так і для інших.

Автор: Валерія Бобровська

"Переконувалася, що не даремно працюю на цій посаді"

– Які моменти на посаді залишили найтепліші спогади і приносили радість?

– Я дуже тішилася і водночас переконувалася, що не даремно працюю на цій посаді, коли відбувалося примирення у будь-якій категорії справ. Особливо, коли люди, спілкуючись між собою вже в суді, знаходили консенсус і добровільно вирішували питання. Такі випадки трапляються не дуже часто, але вони є.

Ще мене дуже радує, коли, незважаючи на всі розбіжності, люди йдуть із суду "задоволені", розуміючи, що питання вирішено по закону.

Теплота для душі, мабуть, також пов’язана з колективом і взаємопідтримкою всередині нього. Це дорогого вартує.

– Чи траплялися сумні або неприємні випадки, якими б Ви могли поділитися?

– Я, мабуть, скажу загалом. Люди різні потрапляють у суд. Є люди, які розуміють, що суддя не винен, що ти тут, а є, які в усьому звинувачують саме суддів.

Звичайно, різне було протягом цих років, але чогось такого, щоб залишилося в пам’яті як щось дуже погане, чи таке, щоб давало підстави сумніватися чи на своєму я місці (у професійному плані), не було. Мені не соромно ходити по рідному місту.

І, мабуть, це ще раз підтверджує, що я була на своєму місці і не даремно працювала.

"В будь-якій людині намагаюся розгледіти щось хороше"

– Бути жінкою на високій посаді – це про професіоналізм та баланс робочого та особистого життя. Як Вам вдавалося знаходити гармонію і залишатися собою?

– Висока… Так, в юридичній спільноті вважається, що посада судді – це вінець юридичної діяльності, того, що можна досягти в юридичній сфері. Я не претендую на першість, але погоджуюся з цим твердженням. Це про професіоналізм, і це стосується і жінки, і чоловіка.

Говорити про збалансоване планування роботи, дому, відпочинку – це все добре, правильно. Скоріше за все, хтось може знаходити такий баланс. У мене ж він (баланс), як би я не намагалася, був дещо зміщений у бік роботи. Адже можливість такого балансу залежить не лише від самої жінки чи чоловіка на посаді, а й від оточення, від того, наскільки родина розуміє характер роботи та приймає його.

Добре, коли поруч є людина, яка розуміє суть вашої роботи та усвідомлює всі наслідки, які вона може мати для особистого життя, і приймає це. У мене така людина є.

– Як судді вдається залишатися людяною?

– Кожна людина по-своєму розуміє, що таке людяність. Я поважаю кожну людину в будь-якому її статусі в суді – обвинуваченого, підозрюваного, відповідача, позивач тощо. В будь-якій людині я намагаюся розгледіти щось хороше. Я також дуже емпатична, намагаюся відчути та зрозуміти емоції, які відчували та відчувають на зараз люди.

Я намагаюся не підвищувати голос. Професійно це правильно, хоча не завжди вдається. Люди бувають різні, ситуації бувають різні. Я намагалася ніколи не переходити на особистість і не висловлювати невдоволення конкретній людині чи в конкретній ситуації.

Я завжди давала людині змогу "виговоритися", не обмежуючи її розумно часом. Коли людина проговорює вголос те, що давно тримала в собі, можливо, те, що нікому не могла сказати, вона може сама дійти до вирішення своєї проблеми. Це справді працює.

Робота на таких посадах має наслідком те, що людина стає ніби жорсткішою. Однак ступінь цієї жорсткості залежить й від індивідуальних рис характеру, які людина має.

Я також трохи "зачерствіла" порівняно з тим, якою була у 2009 році. Але повністю відмежуватися від співпереживань не змогла... Це має зворотній бік і певні наслідки: воно "б’є" по твоєму здоров’ю, по нервам і по психологічному стану.

Іноді від цього страждають мої близькі. Все накопичене негативне має кудись вийти, і зазвичай воно виходить вдома. Мої рідні знають це і намагаються зрозуміти та підтримати.

Автор: Валерія Бобровська

"Сили беруться від перезавантаження"

– Що надихало Вас у складні моменти – в житті й у професії? Де Ви знаходили сили? І що сьогодні приносить Вам радість?

– Сили і натхнення працювати далі приходять тоді, коли бачиш результати своєї роботи. Навіть, коли йдеш вулицею – і люди просто з тобою вітаються, і навіть якщо колись рішення суду було не на користь цієї людини, а вона йде і вітається щиро. Значить, я була на своєму місці. Значить, недаремно тут працювала. Це справді надихає.

Сили беруться від перезавантаження. Раз або два на рік – обов’язково. Для мене обов’язковим елементом перезавантаження є зміна місця. Бо вдома його немає, навіть на вихідних. На зараз, це наші Карпати, раніше було море. Щоправда, моя "перезагрузка" завжди була з кодексом у валізі. Замість художньої літератури я читала юридичну.

Я дуже люблю читати. Якщо є можливість і настрій – читаю, не відриваючись. Можу за ніч прочитати таку немаленьку книжку. Є твори, які перечитувала по десять разів.

Я люблю малювати, але не вмію. Тому я розфарбовую картини за номерами. Вдома жартують: "Давай вже галерею будемо відкривати". Це мене заспокоює. Коли малюю, я все в собі розкладаю по поличках і справді відпочиваю.

В’язати, вишивати, співати не вмію, люблю просто гуляти, гуляти сама – у навушниках, з музикою. Я ніколи не страждала від самоти. Навпаки, інколи мені потрібно побути самій. Це теж моя перезагрузка. Просто щоб нікого не було поруч.

– І насамкінець, що б Ви хотіли побажати молодим жінкам, які мріють про великі цілі в житті, незалежно від професії?

– Нехай сміливо йдуть уперед, маленькими кроками, але впевнено і до кінця. Воно того варте. Просто, потрібно бути готовим, що з великою долею ймовірності будуть і побічні ефекти – у вигляді дисбалансу між роботою і особистим життям.

Автор: Валерія Бобровська

Київські