"Руки в нього були золоті": історію Віталія "Сави" Савченка розповіла дружина Героя

19 квітня 2026 р. 20:11

19 квітня 2026 р. 20:11

У Переяславі Віталія Савченка на псевдо "Сава" згадують як майстра із золотими руками, чиї вироби з дерева – від дитячих майданчиків у садочках до альтанок у дворах – стали частиною міського простору і залишили по собі добру пам’ять. На початку повномасштабного вторгнення батько трьох дітей пішов добровольцем на війну. Історію про Героя у четверті роковини загибелі розповіла його дружина Ольга для Переяслав .City.

Віталій Миколайович Савченко народився 20 березня 1983 року в селі Вороньки Новобасанської громади Ніжинського району Чернігівської області.

Солдат, служив радіотелефоністом відділення управління взводу управління протитанкової артилерійської батареї у складі 43-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила.

Загинув 20 квітня 2022 року в районі села Рідне Ізюмського району Харківської області.

Йому було 39 років.

Нагороджений медаллю “За військову службу Україні” (посмертно).

"Руки в нього були золоті"

Віталій був ще зовсім малим, коли його батьки розлучилися, і мама з ним переїхала до Переяслава. Тут навчався у ЗОШ №3 (нині Переяславська гімназія №3) та школі-інтернаті (нині Переяславський військово-спортивний ліцей "Патріот").

Після закінчення 11 класу Віталій рік навчався у Переяславському професійному училищі, здобував спеціальність електрика. Працював із батьками на фермі, а згодом поїхав до Києва, де влаштувався охоронцем у ТЦ "Метроград".

Водночас у Переяславі його добре знали як "Саву" – майстра по дереву. До війни працював на пилорамі в мікрорайоні Борисівка, а також виконував замовлення вдома. Виготовляв ігрові майданчики та "будиночки" для місцевих дитсадків, для приватних замовників. У мирному житті допомагав кожному, хто звертався.

– У садочках "Любавонька", "Сонечко", "Берізка" дерев’яні споруди й дитячі майданчики у вигляді автобусів та гірок – це все його робота. Людям для облаштування приватних дворів робив альтанки та інші конструкції, дерев'яні ліжечка. Руки в нього були золоті. У нього всі вироби були такі гарні, що стояла черга. Він інколи казав: “Я вже втомився”, бо не справлявся з усім, – розповідає дружина Героя Ольга.

– Один із дерев’яних автобусів Віталій завершив буквально перед тим, як піти на війну. Його замовляли, здається, в "Сонечко". Але забрати одразу не змогли. Уже під час війни він деякий час стояв у нас на подвір’ї – ми накривали його від сонця, дощу та снігу. Лише цього року автобус забрали в "Любавоньку". Він трохи вже підшарпаний, бо простояв стільки років на вулиці. Але забрали – і слава Богу, значить, ще пам’ятають про майстра Саву…

Віталій Савченко виготовляв ігрові майданчики та "будиночки" для місцевих дитсадків Фото: надала Ольга Савченко​

Віталій Савченко виготовляв меблі для місцевих дитсадків Фото: надала Ольга Савченко​

"…за ним була, як за кам’яною стіною"

Віталій і Ольга познайомилися ще зовсім юними в мікрорайоні Борисівка. Гуляли в одній компанії, зустрічалися в місцевому клубі. Разом вони були понад двадцять років, із них майже 18 – у шлюбі. Подружжя виховувало трьох синів.

– Сава був дуже добрим. Він завжди був на позитиві. І я за ним була, як за кам’яною стіною. Ні за що не переживала. А коли він загинув – тоді й зрозуміла, що це таке… залишитися одній. Просто я знала, що в мене є чоловік. Якщо мені щось треба – він за дві секунди все повирішує. Він дуже любив мене і сильно піклувався про синів.

Часто брав їх з собою у справах, або просто покататися разом на автівці. Казав: "Так, хлопці, на рибалку їдем!" – погрузив дітей у машину і поїхали. Куди сам любив їздити – туди й дітей тягнув.

Рибалка була його віддушиною. Він сітки не любив, ловив тільки на спінінг. Ми з ним удвох неодноразово їздили, могли й на добу стати. Коли разом їхали, то й причеп брали, аби вмістити всі риболовецькі його знаряддя. Останні рази ми їздили на риболовлю аж у село Голяки на Черкащині, там є платне озерце.

Після роботи на пилорамі він повертався додому і брався за приватні замовлення. Але якщо була можливість – їхав по гриби, бо дуже любив їх збирати. Він навіть спеціально виїжджав на роботу о 6:00, щоб до 11:00 усе зробити і бути вільним – поїхати на рибалку чи по гриби, щоб його вже ніхто не турбував.

Тварин дуже любив. Особливо котів. Поки менший син не народився, то кіт між нами на подушці спав. Улюбленого котика звали "Паштет". Він зник за тиждень до загибелі Віталіка: просто пропав – і нема. Я чоловіку нічого не казала, бо знала, що він його дуже любить, хвилювався би. Ми його шукали, але так і не знайшли. І після того – через тиждень не стало й чоловіка…

Віталій Савченко під час риболовлі, 18 квітня 2021 року Фото: надала Ольга Савченко​

Віталій Савченко під час риболовлі, 23 вересня 2018 року Фото: надала Ольга Савченко​

Останнє сказане "Люблю"

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Віталій Савченко прийняв рішення долучитися до тероборони, але спершу його не взяли. Тоді він без вагань пішов до військкомату і 28 лютого 2022 року добровільно вступив до лав ЗСУ. Попри те, що мав трьох неповнолітніх синів і можливість залишитися вдома. Водночас він категорично наполіг, щоб родина навіть не проводжала його.

– Він навіть не захотів, щоб я виходила його проводжати. Ми вдома попрощалися. Каже: "Не виходь… не чіпайте мене, я поїхав". Діти з ним попрощалися, він сів і поїхав. Ніхто не міг подумати, що все так буде...

Саме того дня, 28 лютого, вона востаннє обняла чоловіка, а сини – батька.

– Пізніше хлопці, які з ним разом служили, говорили: "Чого ви йдете на війну, у вас троє дітей". А він відповідав: "Ну я ж чогось сюди прийшов. Значить, мені треба йти".

Під час служби Віталій за можливості телефонував рідним.

– Коли біля нього було небагато людей, просто по телефону говорили. Виходив на відеозв’язок. Були звичайні сімейні розмови: як діти, як домашні справи. Сам же не ділився жодними подробицями, взагалі нічого не розповідав про війну, що там відбувається. Напевно, не хотів мене лякати.

Ми спілкувалися щодня: я його чула, бачила по телефону, і здавалося, що все добре. Він пішов нас захищати, а я навіть уявити не могла, що там, на війні, хтось може його вбити, що я можу його втратити. У мене це просто не вкладалося в голові.

Тільки зараз так глибоко розумію, що таке війна...

Віталій надзвичайно любив родину, однак не був надто сентиментальним, тим паче при побратимах. Утім в останніх розмовах із дружиною сказав їй своє заповітне – "люблю".

– Це вийшло якось навіть кумедно, ніби я його спонукала до цього. Він ніколи не казав, що мене любить, це завжди просто доводив турботою, справами. А тоді було так, що ми говоримо і я кажу: "Я тебе люблю". А він мовчить. Питаю: "Ти що, когось соромишся там чи що?". І він сказав це слово...

І це слово, і розмова з дружиною стала останньою 19 квітня 2022 року.

– Ми з ним того дня ввечері поговорили по телефону. Він насамкінець каже: "Я йду діжурить" – "Добре, зранку зідзвонимося", – відповіла йому звично. А вранці прокинулася, зателефонувала – "абонент недоступний". Мого Сави вже не стало...

Віталій Савченко загинув 20 квітня 2022 року в районі села Рідне Ізюмського району Харківської області від отриманих травм після обстрілу.

– Як усе було достеменно – я не знаю. Хлопці, які були з ним, розповідали, що з позиції, на якій їх було багато поранених, його витягли останнього. Попри страшні травми, він якийсь час залишався живим. Може, якби трошечки раніше… може, встигли б його врятувати. Поки його везли, двічі робили переливання крові, але серце зупинилося. Казали медики, які його супроводжували, що він перед смертю був при свідомості, говорив з ними і навіть сміявся...

Він і по життю він був завжли на позитиві за будь-яких обставин, і в інший світ відійшов таким – з усмішкою...

Віталій із дружиною Ольгою, осінь 2021 року Фото: надала Ольга Савченко​ ​

Про загибель чоловіка дружина дізналася в коридорі військкомату

– Того дня, коли він загинув, у Переяславі вже ходили чутки, що Сави немає, але мені ніхто нічого ще не казав, ніякого сповіщення не було. Зате "добра" сусідка запитала у старшого сина: "А що там з батьком: він загинув чи поранений?".

Потім мене вже син запитав: “Мамо, що там з татком?”. А я кажу: "Не знаю, він на зв’язок не виходить". Я потім сусідці висказала, все, що думала тоді про неї.

Віталік мені не розповідав навіть, у якій частині служить, тому я не знала, куди звертатися для його пошуків. Я взагалі в цьому не розбиралася. Зрештою приїхав його брат, і ми поїхали у військкомат. Там мені прямо в коридорі, сказали, що мого чоловіка більше немає.

Вже після того додому приїхали міський голова і військові та вручили офіційне сповіщення. Так вийшло, що не відразу, бо вони чекали офіційне підтвердження про смерть. І тоді передали лише копію сповіщення, я тільки нещодавно зробила запит і отримала оригінал.

З Героєм Віталієм Савченком у Переяславі попрощалися 21 квітня 2022 року – наступного дня після загибелі. Під час поховання Ольга помітила помилку на хресті: дата народження Віталія була вказана як 30 березня замість 20-го. Та сама помилка є зараз на банері на Алеї Героїв.

У Героя залишилися батьки, дружина Ольга та троє синів: Денис (20 років), Владислав (14 років) і Роман (8 років). Також у нього є рідні брати й сестра та племінники.

"Більше року не розповідала, що тата немає"

Коли Віталій загинув на війні, найменшому сину Роману було лише чотири роки. Йому не одразу сказали про загибель батька.

– Я навіть не взяла його на похорон. Не змогла. Потім багато людей казали, що це було правильне рішення, бо для нього це могло стати травмою на все життя. Я не наважилася сказати йому правду одразу і більше року не розповідала, що тата немає. Зверталася до психолога, бо не знала, як йому це пояснити.

Рома часто питав, коли татко приїде. Одного разу ми йшли з ним у Борисовці до церкви, і біля неї стояли військові. Рома запитав: "А там наш тато?". Я відповіла: "Ні, сонечко, тата там немає"…

Через рік після встановлення пам’ятника я вже трохи морально підготувалася і відвела його на кладовище, щоб показати, де похований батько.

Зараз він уже пішов до школи, спілкується з дітьми і про тата згадує рідко. Добре, що він не пам’ятає того болю і страждання, бо я б, напевно, цього не витримала.

Віталій Савченко із сином Романом, 23 серпня 2018 року Фото: надала Ольга Савченко​

"Без його підтримки стало дуже важко"

– Після загибелі чоловіка я тижнів два просто щодня плакала. А одного ранку встала і зрозуміла: чого ти плачеш? Хто тобі буде допомагати? У тебе троє хлопців. Вставай, бери себе в руки, роби щось. По-іншому ніяк. Якщо я опущу руки, кому мої діти будуть потрібні? Я повинна їх поставити на ноги, щоб у них усе було так, як вони хочуть.

Я вирішила повернутися на роботу. До війни працювала на складах “Розетки”. Чоловік завжди забирав мене з роботи. Я знала, що за потреби він і їсти приготує, і з дітьми побуде. Особливо багато часу проводив із молодшим сином, вони разом навіть готували щось на кухні.

Без його підтримки стало дуже важко: рано виїжджала на роботу, пізно поверталася, усі домашні обов’язки лягли на мої плечі. Я зрозуміла, що не витримую такого темпу, перейшла працювати ближче – на завод “Вертикаль” у Переяславі.

Зараз мені вже набагато легше, ніж було спочатку. Минуло чотири роки... Було б добре, якби одразу після такої страшної звістки з рідними працювали психологи. Це дуже важливо, бо таке важко пережити. У той момент потрібна підтримка спеціаліста, який допоможе і підкаже, як говорити про таку втрату з дітьми. Тоді я шукала в інтернеті, до кого можна звернутися. Не знала і не розуміла, куди йти...

Моє горе нікому не потрібне, тому намагаюся про це зайвий раз не розповідати. Усе знають і підтримують ті, хто поруч – це мої куми. Коли чоловік загинув, вони дуже допомагали.

Мій чоловік із кумом Сашком Дубошеєм дуже добре дружили. Вони разом виросли в Борисівці, усе життя були поруч. І коли мій Сава пішов на війну, через деякий час Сашко теж зібрався, почав проходити ВЛК. Віталій тоді дзвонив до куми Юлі та наполіг, щоб він залишався та допомагав мені з дітьми. І Сашко мене ніколи не залишає без підтримки. Мені інколи здається, що він ніби виконує те чоловікове доручення...

Також мені дуже допомагає міська служба у справах дітей. Її начальниця Людмила Борисюк на початках, коли ще не було стільки загиблих, організувала відпочинок для сина: їздив в Іспанію, потім у Туреччину – завдяки благодійникам. Загалом вона супроводжує в різних питаннях з документами. Якщо потрібні довідки чи подати якесь звернення або заяву, вона завжди підкаже і посприяє. Не відмовляють ніколи.

"Хіба я могла уявити, що буду колись їздити машиною з причепом?"

Після загибелі Віталія Ольга перебрала на себе чоловічі обов’язки. Зокрема, навчилася й водити автомобіль, бо доти їздила лише на мопеді.

– Життя змусило. Хіба я могла уявити, що буду їздити машиною з причепом? А тут треба на город чи ще кудись – погрузила все в причіп і повезла. Раніше сподівалася на чоловіка, а зараз усе на моїх плечах.

Його не стало у квітні, а вже у серпні я отримала права – кум змусив. Та і я тоді розуміла, що водіння дуже знадобиться, бо дітей треба возити до школи.

Кум мене, можна сказати, "взяв за руки й за ноги", посадив у чоловікову "Ниву" і каже: "Будемо вчитися, бо тобі машина потрібна, як знахідка". Він приїжджав до мене, ми сідали в автівку і каталися по Борисівці. Зараз я можу сама поїхати куди потрібно і не залежати від графіку маршруток.

Кум іноді жартома каже: "Якби Сава побачив, що ти їздиш за кермом, він би, мабуть, знов помер".

Віталій Савченко служив радіотелефоністом відділення управління взводу управління протитанкової артилерійської батареї, березень 2022 року. Фото: надала Ольга Савченко

"Мріяли разом про власний дім"

Спільною мрією подружжя Савченків було власне житло. Віталій і Ольга будували плани на майбутнє, уявляли, як колись зустрічатимуть у своєму домі дітей та онуків. Після загибелі чоловіка Ольга змушена була самотужки ухвалювати рішення, які раніше вони приймали разом, і тримати на собі всю відповідальність за родину.

– У нас не було свого житла, тому ми разом мріяли про власний дім, але вийшло так, що він з’явився вже після того, як чоловіка не стало… Ми навіть колись із чоловіком сиділи й говорили: "У нас троє синів. Уявляєш, ми з тобою будемо сидіти удвох, а вони приведуть до нас усіх внуків…". Але він не дочекався…

Коли прийшла виплата, вирішила їх вкласти у майбутнє трьох синів. Спочатку купила квартиру, потім – будинок, щоб було де жити з дітьми. Потім я продала чоловіковий старенький Volkswagen і купила нову машину. Я знала: треба подбати зараз про дітей, вкласти ці гроші в їхнє майбутнє, щоб у них щось було.

На запитання, де дружина Героя бере сили, відповідає просто: часу на слабкість майже немає, бо кожен день заповнений турботою про дітей, роботою і побутом.

– Не знаю… Увечері буває так, що ніби розпливаєшся. А зранку встаю – і все, бодрячком, побігла: дітей у школу відвести, їм їсти наготовити, на роботу піти, після школи забрати. Ще городи почалися. Увечері знову вечерю зварити – і вже тоді просто падаєш. Отак крутишся в цьому всьому кожного дня. І добре, що воно так...

Після загибелі мого Сави всі казали: "Що вона буде робити? Куди вона піде? Та вона нічого не зможе…". А я встала, взяла себе в руки і зробила все, що треба. Заради Сави і наших дітей.

Київські