Між пеклом і небом: історія Захисника про стійкість та повернення до себе після російського полону

22 квітня 2026 р. 16:36

22 квітня 2026 р. 16:36

З російського полону у 2025 році у форматі «1000 на 1000» повернувся військовослужбовець з Іванівки Кагарлицької громади, що на Київщині, Роман Цівун – чоловіка утримували в неволі 2 роки 9 місяців, 2 роки з яких він був у числі зниклих безвісти.

Роман Цівун Автор: Наталія Кравець

Роман Цівун - Захисник–учасник АТО. Пішов боронити Україну у 2016-му, підписавши контракт на 2 роки. А коли почалася повномасштабна війна, не вагаючись, добровольцем став на захист країни вдруге.

Фахівці із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб «Ветеранського простору» Кагарличчини забезпечують комплексну підтримку звільненим із полону Захисникам та їхнім родинам, допомагаючи у реабілітації, адаптації та оформленні документів.

Нам вдалося поговорити і зробити глибинний матеріал про Романа Цівуна - людину нашої громади, яка пройшла неволю й катування у глибинці країни-терористки і наперекір усьому вижити, повернутися додому і віднайти нові сенси. Ми зробили це на взаємній довірі саме тоді, коли воїн психологічно був готовий посвідчити світу свою історію.

Ми поговорили про те, як наш Захисник справлявся з відчуттям ізоляції і що допомагало йому не втрачати віру у звільнення, як досвід полону змінив світогляд і змусив по-новому подивитися на цінність життя, чи змінився характер, згадали процес обміну, повернення додому і разом заплакали від переповнених емоцій. А ще поговорили про те, чи є після полону життя.

«Ішли не за гроші, ішли за нашу землю»

Мені 33. Я народився в Іванівці, де закінчив 9 класів школи. Навчався і у Ржищівському ПТУ-28, на спеціальність механік-водій.

Учасник АТО з 2016 року, підписав контракт і служив у 72 бригаді – був механіком-водієм танка Т-64. Брав участь у боях в Авдіївці, біля Бахмута. До 2018-го служив за контрактом. Потім звільнився і був якийсь період вдома.

Коли почалася повномасштабна війна, мені повістки не приходили, я був на блок-посту у себе в селі. Набридло мені там стояти, поїхав до нашого ТЦК – кажу, або забирайте, або не побачите мене тут. Мене відразу відправили на Київ у 5 штурмову бригаду. Був 2 тижні у Києві, після чого нас відправили на Донбас.

Чому я пішов у 22-му році? Тоді життя ішло зовсім по-іншому. Тоді було багато добровольців, багато своїх друзів зустрів по АТО, які так само добровольцями пішли. Ми йшли не за гроші, ми йшли за нашу землю, за наших рідних, щоб у них все було.

У 2016 році я йшов тому, що у мене брат на той час служив - він учасник АТО, «кіборг», який боронив Донецький аеропорт, 72 бригада. Я подивився, що брат служить, - чого я не можу?

Я із багатодітної сім’ї – нас 7 братів і 1 сестра, з нашої сім’ї служило четверо. Мій брат зараз – у безвісти зниклих із 2023 року. Ми разом народилися: спочатку я, а через 2 хвилини - він.

Як потрапив у полон

Роман Цівун Автор: Наталія Кравець

Ми приїхали у Сіверськ Донецької області. Сходили на 2 «виходи», покошмарили ворога, декого взяли в полон.

Третій «вихід» у нас був у Лисичанськ Луганської області, там машинобудівельний завод. Коли ми приїхали на штурм, вороже угрупування збільшилося. О 9-й годині почався бій. Ми зайняли висоту, завод і лісопосадку. Бій ішов до самого вечора. Був вибух. Мене оглушило і попробивало ноги.

Коли бій закінчився, побратим Кіріл із Києва довго тягнув мене на собі. Я просив мене покинути. Він не покинув. 400 метрів ми не дійшли до своїх. Коли ми перепочивали, нас взяли в полон – це відбулося дуже швидко.

У мене осколочні поранення були невеликі. На ворожому боці мене оглянули, але не лікували, осколків ніхто не витягував. Їх мені повитягували вже в Україні.

Електрошокери і дубинки, щоб самостверджуватися

Спочатку мене возили по комендатурах на допити (у Луганську був у двох), потім у СІЗО.

Найважче і фізично, і психологічно було в СІЗО і в колоніях – це Луганське СІЗО і колонія в Башкирії. А коли за Луганськом ми були на бараках (там я майже 2 роки провів), то теж ставилися погано. Але там були українці – ті, які перейшли на той бік. Ці вертухаї ставилися до нас більш-менш – бувало, били, бувало, ні.

В Башкирії ми щодня стояли по 16 годин підряд – присісти не можна.

У СІЗО були такі тортури і знущання, як і на колонії в Башкирії – електрошокери, дубинки, били ногами… Ось так шокер можуть притулити до тебе, і поки він не розрядиться – будуть бити. Вони самостверджувалися, бо мали над нами владу. Ми нічого не могли зробити. Найважче було - не безперестанні побої, а електричний струм. Це всім. Розказували хлопці, когось били шокером і серце стало у нашого полоненого. Шокером б’ють всюди – по шиї, по нирках – до чого притулять.

Мене привели на допит. Питають: «Хочеш подзвонити додому?» Кажу: «Хочу». А вони: «Зараз подзвониш». Одягли на вуха проводи і цим тапіком крутять. Кажуть: «Ну шо, трубку взяли там?». І далі тапіком крутять…

«Тапік» — це поширений жаргонний термін, яким називають радянський польовий телефонний апарат ТА-57 (або схожі моделі ТА-1М), що використовується російськими окупантами як знаряддя катувань електричним струмом. До дротів апарату, який працює від ручної динамо-машини, приєднують клеми, що чіпляють до різних частин тіла людини (вуха, пальці, статеві органи) для завдання сильного болю. Чому цей пристрій називають тапіком? Це зменшувально-пестлива назва від «Телефон Армійський Польовий».

Шокер, дубинка – б’ють жорстоко.

Щодня співали гімн росії – вранці і ввечері.

На мені було татуювання - напис на латині «Спаси и сохрани», за нього я отримував побої.

«Там були українці – ті, які перейшли на той бік. Ці вертухаї ставилися до нас більш-менш – бувало, били, бувало, ні».

«Мама відчувала, що я живий»

Захисник із Іванівки Роман Цівун і фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Валентина Циганок у "Ветеранському просторі" в Кагарлику Автор: Наталія Кравець

В полоні я провів 2 роки і 9 місяців.

Рідні про мене нічого не знали 2 роки, саме стільки я вважався зниклим безвісти. Мама каже, завжди вірила, що я живий, відчувала мене.

Що мені давало сили триматися? Я завжди думав про батьків, щодня. І молився.

До полону ніколи не молився. А там своїми словами почав звертатися до Бога.

Нам давали книжки, в них - молитви на російській. І з нами в полоні перебував один капелан, він українською прочитав молитву. Я її трохи підучив. Не знаю долю цього капелана – поміняли його чи ні, але він зіграв важливу роль для мене. Звати його Олександр, прізвища, на жаль, не пам’ятаю. Щовечора за всіх нас він читав молитву і це давало сили триматися.

Деякі хлопці ходили на роботу за цигарки. Я не ходив. А в Башкирії ніхто на роботу не ходив – ти сидиш у закритій зоні, не бачиш сонця, тебе нікуди не випускають, все темне.

В Башкирії страшно. Я не знаю, як я там вижив. Там дуже жорстокі люди. Нікому не бажаю туди потрапити.

Як змінив полон

Знаю, багато хто повертається, або спиваються, або ще щось відбувається. Мені сім’я допомогла, дружина: підтримували, були поруч – це те, що було необхідно. Вони просто огорнули мене своєю любов’ю. Відгодували ( сміється. - Авт. ).

Перші дні, місяці трохи зривався. Працював із психологом у Києві. Досі сняться сни. Думав, що забудеться, а воно не забувається.

Все, що зі мною було, все мені сниться. Психолог мені казав: воно як зайшло до тебе в голову, там і залишиться.

Як справлявся з відчуттям ізоляції і відчуттям страху? Віра, що потраплю додому, що про мене знають, що мене звільнять, не залишать, що за мене борються, не полишала мене. Я постійно думав: Україна мене не залишить тут.

Біля мене були і зневірені люди. Але я вірив у краще.

У 2022 році мене і ще пару хлопців забрали, повезли, «покатали» близько 6 годин і привезли назад. Зайшов російський офіцер і каже: «Бачите, ми вас везли на обмін, а Україна вас не захотіла забирати. Сказали, немає у них таких людей». А потім додали: «Ви для них нічого не значите. Залишайтеся в нас».

Нас там було 12 чоловік – ніхто не повірив, що від нас Україна відмовилася.

Мене мучило, чи знають про мене рідні, що я живий?

Ворог казав: «України вже немає. Київ уже взяли». Я в це не вірив.

Телевізора у нас не було, ми навіть російські новини чути не могли. Повна ізоляція.

По-новому подивився на життя

Захисник із Іванівки Роман Цівун і фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Валентина Циганок - дружня розмова за кавою в "Ветеранському просторі" у Кагарлику Автор: Наталія Кравець

Я ціную своє життя. Полон змінив мій світогляд.

Я ніколи не думав, що одружуся, просто не переймався цим. Але дівчина мене чекала і дочекалася. 3 роки. Ми одружилися і чекаємо поповнення у нашій сім’ї.

Раніше зі старшим братом я мало спілкувався, тепер після полону ми почали спілкуватися часто. Зустрічаємося. Все змінилося. Я до війни був хуліганом. Зараз все по-іншому (і в бійки з хлопцями влазили, і батько з міліції забирав). Зараз у мене на першому місці – моя сім’я. В мене змінилися цінності. Я знаю де я відповідальний.

Став дорослішим.

Раніше дома мене не бувало. Зараз намагаюся мамі і батьку допомогти.

Час найбільше проводжу із дружиною. То їздимо до кумів своїх (у нас куми хороші) у село. Разом мандруємо у Київ на різні виставки, у торгові центри. Нещодавно у Карпатах були.

Як відбувався процес звільнення

Прийшли в камеру. Мене одного забрали. Нас скидали в одну камеру 8 чоловік. Ми там днів 3 були. Водили кожного дня на допити, папери якісь підписувати. Я думав, що нас перевозитимуть на іншу колонію. А потім погрузили у машини, натягнули на голови мішки, зав’язали руки. Ми чули великий шум. Нас звозили в якийсь аеропорт. Посадили в літак. Чую, кажуть: Хто не літав у літаку, треба нагнути голову і відкрити рот (це щоб не оглухнути).

Літаком одним летіли, потім іншим.

Коли нас вигружали в Білорусії, транспортна міліція їхня вже нас по автобусах розміщала. Там було російське і білоруське телебачення.

Везли через Білорусію, вікна в автобусі були заклеєні, ми нічого не бачили.

Коли на кордон привезли, нас випускали потроху в туалети, виводили. Мішок знятий, руки розв’язані. Видно вже було, що прикордонна зона.

На їхню білоруську територію прийшли наші українські з СБУ люди.

Автобус, у якому я був, стояв перший.

Зайшов до нас чоловік у чорній формі. Ми не бачили, що десь на формі у нього герб та прапор України. Він каже: «Мене звати Максим. Хлопці, я представник України. Через пару годин будете вдома».

Хто кричав, хто плакав – важко передати ті емоції. Автобус рушив…

Я став ногами на українську землю й одразу закричав: «Слава Україні!» ( на очі набігли сльози. - Авт. ).

Усі кричали. Я теж кричав ( посміхається. - Авт. ).

До автобусів підійшли – кому води, кому цигарку давали. Прапори нам роздали.

Зустріч побратимів: учасники бойових дій Віктор Великий, керівник громадської організації «Хоробрі серця Кагарличчини» та Роман Цівун Автор: Наталія Кравець

Перший дзвінок я ще зробив на кордоні. З Координаційного центру жінка, яка в усіх обмінах бере участь, бігає і кричить: «Цівун! Цівун! Що це, Цівуна не поміняли?» Кажу: «Поміняли, я тут!». Каже: «Йди сюди, з тобою сестра хоче поговорити» ( плаче. - Авт. ). І вона набрала Свєту, ми поговорили, вона повідомила: «Я мамі з папою сказала».

Я не витримав - попросив у водія автобуса телефон і подзвонив батьку, я завжди пам’ятав його номер. Він підняв трубку…

Ми кричали і плакали…

У нього простий кнопочний телефон. Він після інсульта, то такий більш сучасний йому зайвий. За час моєї відсутності у нього були опіки, операція з пересадки шкіри. Про це я вже пізніше дізнався.

Потім нас привезли в Чернігів на «карантин» -помили, покупали, видали одяг, погодували, зразу все дієтичне і потрошку.

У Вінниці також потрошку нас годували, а потім давали більші порції.

«Було 104 кг, після полону - 64»

У тих місцях, де я був – те, що в селі поросятам дають, те їли і ми: якась каша запарена, щось по типу супу – може якась картоплинка там бути і просто вода перекип’ячена.

Капуста кисла. Я її не їв, бо в мене від неї була сильна печія. Я хлопцям віддавав – тим, хто їв.

Я відчував, що катастрофічно втрачаю у вазі, вітамінів не отримував, був дуже ослаблений. Сила вся покидає тебе. Ти відчуваєш, що тобі погано. Хліб був і чорний, і білий. Зразу його було недостатньо. А тоді звик.

Було 104 кг, після полону 64.

Вертухаям давали завдання гнобити нас і знущатися, і вони це робили.

Був у мене друг, який мене підтримував, а я його. Разом нас і поміняли. Він зі Львова, з 24 бригади. Стали друзями, постійно зідзвонюємося, спілкуємося, переписуємося.

Плани на життя

Консультації Роману Цівуну надають фахівчині Центру зайнятості Автор: Наталія Кравець

Чекаю на поповнення у сім’ї. Я дуже відповідальний. Від мене залежить маленьке життя, в якому частинка мене і частинка моєї дружини.

Хочу дочекатися доцю свою, виховувати її і жити для сім’ї. Працювати.

Я консультувався разом із фахівцем із супроводу ветеранів Валентиною Циганок із працівниками Центру зайнятості у Кагарлику, які розповідали про гранти, про власну справу, про усілякі можливості щодо роботи. Обов’язково скористаюся цими знаннями.

Хочу сказати: життя за межами полону є. Не треба себе споювати, намагаючись забути важкі події, не треба себе заганяти в якісь рамки. Треба себе знайти.

У моєму випадку - по-перше, я створив сім’ю; по-друге, маленька людина прийде у цей світ – наша, яку ми вже безмежно любимо, і якій я теж дуже потрібен.

Планую працювати, відкривши власну справу.

Я переконаний: життя після полону є.

Як полон вплинув на характер

Характер змінився. Якщо раніше хтось мене просив допомогти, я міг відмовити. Зараз я не відмовляю, а допомагаю. Раніше міг нагрубити комусь, зараз не можу навіть поганого слова комусь сказати. Полон зробив мене сильнішим. І війна, куди я пішов.

Якби я не одружився, то, можливо, повернувся б назад воювати. Але дитина, за яку вже відповідальний, стримує.

Чи приїжджали у Вінницю рідні?

Приїжджали. Мама, батько, сестра, племінники, хрещена, дівчина моя… Цілою маршруткою! У нас у селі є дядя Вітя, у нього є свої маршрутки. То одною з них і приїхали – чоловік 20 ( сміється. - Авт. ). Приїхали через тиждень, відразу після карантину. Сльози, емоції…

У селі також була зустріч . Я не хотів, щоб було багато людей. Але це ж село, люди поприходили. І я їм вдячний за це, це дуже зворушливо. Радий усіх був бачити. Я взагалі їхав до батьків. Не хотів, щоб було багато людей. Але голова села зібрала їх, усі вони хотіли тепло мене зустріти. Я нормально до цього поставився, все добре.

Для людей, які чекають своїх рідних

Роман Цівун на Алеї Слави Героїв у Кагарлику біля банера з портретом свого племінника, полеглого воїна Івана Титякина Автор: Наталія Кравець

До мене багато хто приїжджав додому показати фото своїх рідних, вияснити, чи не бачив я їх у тюрмах, чи не бачилися з ними у тих місцях, де довелося бути. Кожен із них надіявся, щоб я посвідчив, що їх рідний живий. Я завжди казав: вірте, що вони живі і здорові. Я, коли повернувся, в мами запитав про це, вона сказала, що вірила і молилася за мене.

Зараз мені не сняться сни що зі мною відбувається зараз. Мені сниться те, що зі мною було там. Бої сняться. Воно з мене не виходить.

Але є таке тепле відчуття: дитина дає про себе знати, вона штовхається. Мені приємно доторкнутися до нового життя. Я вже люблю цю дитину і дуже її чекаю.

Українських військовополонених утримують у багатьох місцях на території Росії, зокрема в Башкортостані (Башкирії), де вони зазнають систематичних катувань. російська федерація розпорошує полонених по різних колоніях, щоб уникнути їхньої концентрації, використовуючи установи від європейської частини рф до Далекого Сходу. Їх систематично піддають тортурам – катуванням, які починаються від моменту захоплення і тривають під час перебування в місцях позбавлення волі. Згідно з інформацією Координаційного штабу, Україні відомо про понад 300 місць утримання. Українські полонені зазнають жорстоких катувань.

Хочу щиро подякувати усім, хто причетний до мого звільнення, усім, хто чекав і вірив, хто тепло зустрів, хто і сьогодні турбується про мене, від кого чую добре слово підтримки. Слова вдячності адресую і своєму фахівцю із супроводу ветеранів «Ветеранського простору» Валентині Циганок, яка постійно зі мною на зв’язку, з якою я час від часу зустрічаюся обговорити справи, випити кави, почути тепле слово підтримки. Завдяки рідним і їй я сьогодні такий, який є. У нас у громаді «Ветеранський простір» - це потужна фірма з відповідальними людьми, яка працює на благо наших Захисників.

***

Повернення з темряви полону – це не просто перетин кордону, а повільне, але впевнене народження на світ заново. Кожен зроблений вдих на вільній землі доводить, що сила Романа виявилася міцнішою за залізо, а воля – вищою за будь-які стіни.

Хоча шлях зцілення буває тернистим, душа має дивовижну здатність квітнути навіть після найлютішої зими. Попереду на Романа Цівуна та його молоду сім’ю чекають світанки, сповнені спокою, і тепло рідних рук, які нарешті змогли його обійняти. Життя після випробувань не просто існує – воно набуває нової, глибинної цінності, де кожен день стає найбільшим тріумфом.

Київські