вологість:
тиск:
вітер:
Корейське подружя Кюрії та Єноха залишилися в Україні допомагати дітям під час війни
Зовні вона тендітна і стримана, майже з незворушним виразом обличчя. Але варто до неї привітатися, як цей образ миттєво змінюється. Обличчя осяюється у теплій та щирій усмішці, від якої безслідно зникає будь-яка напруга, руки злітають в активній жестикуляції.
Це Кюрія. І в неї урок української. «Я хочу краще розмовляти і розуміти інших», – каже вона, старанно вимовляючи звуки.
Для Кюрії це не просто. Вона могла б спілкуватися англійською і не турбуватися про складні українські відмінки. Але вона обирає важчий шлях. Шлях, який веде до розуміння людей, з якими вона вирішила розділити найстрашніші часи. Історію розповідає Переяслав .City.
Для Кюрії це – це прагматичне та водночас ціннісне рішення. Вивчення мови країни перебування для іноземця – це насамперед інструмент інтеграції та знак поваги до суспільства, частиною якого він стає.
Історія Кюрії та її чоловіка Єноха схожа на сценарій фільму. Єнох – пресвітеріанський пастор. Довгий час подружжя мандрувало країнами Середньої Азії, допомагаючи людям і підтримуючи їх молитвами. Але одного дня вони відчули, що їх кликало в Україну.
Вони приїхали сюди ще до початку повномасштабного вторгнення. І спочатку це рішення здавалося їм дивним, майже помилковим.
– Ми дивилися навколо і дивувалися, – згадують вони. – Люди жили добре, нікому не була потрібна наша допомога. Ми думали: можливо, наше внутрішнє відчуття нас підвело?
Але час показав, що інтуїція їх не підвела. Просто вони приїхали трохи раніше ніж світ навколо почав руйнуватися.
Інколи обставини складаються так, що ми опиняємося в певному місці саме тоді, коли це необхідно, навіть якщо спочатку мета видається неясною.
Коли в лютому 2022 року в Україні почалася велика війна, посольство Кореї наполягло на негайній евакуації своїх громадян. Кюрія з Єнохом змушені були виїхати. Але замість того, щоб повернутися до безпечного життя вдома, вони залишилися на кордоні. Допомагали біженцям з транспортом, шукали житло для розгублених українців, переводили, втішали, давали інтерв’ю корейським журналістам, щоб світ знав правду.
Проте серце тягло їх назад. Туди, де небезпечно. Туди, де вони відчували свою справжню місію. І вони повернулися в Україну, у Київську область, попри загрозу ракетних обстрілів і атак «шахедів».
Це був вибір на користь відповідальності. Маючи можливість виїхати у безпечну країну, вони вирішили залишитися там, де їхній досвід та ресурси були найбільш потрібні.
Зараз основна діяльність подружжя зосереджена на роботі з дітьми у створеному ними освітньому просторі. Поки Кюрія вчить українську онлайн, у реальному житті вона організовує дозвілля для місцевої малечі: уроки англійської, перегляд мультфільмів, ігри. А загалом не просто дбає про розваги для них – вона має амбітну мету: навчити дітей своєї рідної мови. Вона проводить уроки корейської, намагаючись відкрити малечі іншу культуру.
Проте в реальному класі вона стикається з бар’єром, який важко подолати лише усмішкою. Енергійні діти, захоплені процесом, не завжди реагують на англійську чи жести, а їй так важливо, щоб вони засвоїли матеріал. На запитання про мотивацію залишатися в країні під час війни, Кюрія відповідає лаконічно: «Це мій внесок. Я відчуваю, що маю бути тут».
Цей проєкт виконує важливу функцію соціальної реабілітації. Але для самої Кюрії це не просто ігри, а серйозний освітній процес, який вимагає від неї нових навичок.
Одного дня її онлайн-заняття з української почалось не з перевірки граматики, а з дуже конкретного прохання. Кюрія виглядала стурбованою і рішучою водночас.
– Навчіть мене говорити, як вчителька, – попросила вона. Того вечора вона не вчила абстрактні правила. Вона старанно завчала базові вчительські фрази: «сідайте», «слухайте уважно», «відкрийте зошити», «записуйте». Вона кілька разів перепитувала інтонацію, намагаючись надати своєму голосу вчительської твердості. Розуміла: щоб діти вивчили корейську, вона спершу мусить сама опанувати українську – хоча б на рівні керування класом.
Крок за кроком Кюрія рухається до своєї мети. Вона робить помилки, іноді плутає наголоси, але її наполегливість дає результат.
Цей епізод найкраще ілюструє її підхід. Вона вчить мову не для «галочки», а для того, щоб бути ефективною. Щоб її чули. І щоб мати змогу виконати місію, заради якої вона сюди приїхала.
Авторка Анна Степанець, спеціально для Переяслав.City
Джерело: pereiaslav.city
Новини рубріки
11 червня на Кагарличчині оголошено Днем жалоби на вшанування пам'яті воїна Сергія Кононенка
09 червня 2026 р. 19:59
17-й Одеський міжнародний кінофестиваль знову пройде у Києві: дата
09 червня 2026 р. 19:34
Ветерани та військові можуть безкоштовно лікувати й протезувати зуби: як скористатися програмою
09 червня 2026 р. 18:59