Переяславця Віктора Срібного рятувала любов, коли п'ять місяців тримав позицію і полонених ворогів

06 липня 2026 р. 16:33

06 липня 2026 р. 16:33

Захисник із Переяслава Віктор Срібний провів безперервно п'ять місяців на передовій позиції біля селища Рясне на Сумщині. Це – перша лінія оборони. Втратив побратимів, тримав у полоні чотирьох ворогів і чекав на підмогу.

Завдяки тому, що рідні люди не опустили руки й активно шукали його, клопотали про виведення на ротацію, Віктор нині вдома на лікуванні.

Ця історія на Переяслав .City про те, як кохання рятує воїнів у найжахливіших обставинах.

Радісною звісткою про повернення додому коханого чоловіка поділилася у соцмережі його цивільна дружина Тетяна Сушко. Це допис, сповнений і щастя, і болю і глибоких особистих почуттів:

"П’ять місяців... П’ять довгих місяців без жодної звістки. П’ять місяців болю, страху й невідомості. П’ять місяців безсонних ночей, сліз, крику в подушку до істерики. П’ять місяців, коли серце завмирало від кожного телефонного дзвінка, а душа благала лише про одне – дізнатися, що ти живий.

Здавалося, що цей біль ніколи не закінчиться. Але сьогодні я знайшла тебе. Пораненого, виснаженого, але живого.

Неможливо передати словами той момент, коли після місяців темряви знову з’являється надія. Коли замість невідомості приходить можливість обійняти, почути голос, подякувати Богові за кожен твій подих.

Ти пройшов через пекло війни. А я – через пекло очікування. І сьогодні я знаю одне: наше кохання виявилося сильнішим за страх, біль і відстань."

Віктор Срібний починав свою службу у 95 бригаді, розповіла нам пані Тетяна. Керував машиною ППО, навіть розповідали історію про те, що на початку війни цю техніку зняли десь із постаменту і відновили для бойових задач. Віктор Григорович пройшов навчання у Львові, а потім був відкомандирований до 119 окремої бригади ТрО.

– З Віктором я говорила телефоном 19 грудня 2025 року, а потім зв'язок із ним зник, – розповідає Тетяна. – Ми з Вітіною рідною сестрою взялися з'ясовувати ситуацію. Вийшли на контакт із командиром і почули, що такий військовослужбовець у їхній частині не числиться!

І тоді почалися наші пошуки та безкінечне листування. Ми писали і зверталися скрізь, куди тільки можна: від місцевого ТЦК до Офісу Президента. Але з'ясувати щось ні через "гарячу лінію" ЗСУ, ні через Генеральний штаб не змогли. І нарешті нам допомогли через офіс військового омбудсмана.

Увесь цей час захисника і його рідних тримала віра і надія. Попри біль, страх, втому, відчай та закритість військових відомств. Цей шлях проходять тисячі родин. Але ця історія саме про те, що віра і любов перемагає.

– Ми пройшли це випробування чортової війни разом з вірою – до останнього. Вітя як повернувся, то розповідав, що його там, у тому пеклі, рятувало лише наше кохання. Розповідав, що була ситуація, коли над ним завис ворожий дрон і здавалося, що це вже буде кінець...

Але чоловік вірив, що повернеться до коханої, думав про неї і просив невидимої допомоги. А в той же час Тетяна безперервно молилася за коханого з усією відчайдушною глибиною цього почуття.

І це діяло, і тотді сталося справді диво – дрон відлетів геть. Віктор устиг переміститися з тієї точки, бо за хвилину туди дрон таки скинув гранату.

– "Ти мене врятувала, бо була моїм ангелом" – сказав мені Толя після повернення. Я знала, що треба дуже вірити, надіятися і любити. Сильно. Це теж рятує наших коханих... – ділиться особистим пані Тетяна.

Віктор Срібний із двома побратимами 19 грудня 2025 року вийшов на позицію першої лінії фронту біля села Рясне Сумської області. І перебував там безперервно п'ять місяців – аж до 2 травня 2026 року. Тільки тоді він вийшов знову на зв'язок після того, як за клопотанням рідних його нарешті вивели з позиції.

А доти власне всю його частину відвели з місця тривалої дислокації, а ці троє бійців залишилися сам на сам з ворогом і долею. Якийсь час їм ще доправляли сяку таку їжу і воду, а потім і цього не стало.

Наші воїни за таких обставин ще й взяли в полон чотирьох ворогів. Їх обстрілювали і двоє побратимів загинули, а Віктор з пораненням, без медикаментів і провіанту залишився взагалі сам на позиції. Точніше, віч-на-віч із чотирма полоненими орками.

– Вітя казав, що він останні 20 днів, коли залишився взагалі сам із ворогами, не випускав із рук гранату, навіть з нею спав, якщо так можна сказати. Це пекло неможливо описати словами, і він мало навіть мені про це ще розповідав. У нього осколкове поранення, але травма психологічна ще більша...

Київські