«Квіт пам'яті», сильніший за смерть: як ставівчанка береже пам'ять про чоловіка-Героя

06 липня 2026 р. 22:51

06 липня 2026 р. 22:51

Що таке спадок? Мрії та прагнення, надії та захоплення, результат щоденної праці та сімейного дозвілля – усе це після смерті людини не може поміститися в одну маленьку валізу. Це приводить до висновку: спадок – це не тільки і не стільки матеріальне, і речами, і майном не заміниш цілу особистість. Надто ж – коли втрата її була раптовою та такою несправедливою, як через війну.

За кожним предметом – жива людина

Мені – журналістці і фотографині, фахівчині із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб «Ветеранського простору» Кагарличчини випала особлива, глибоко щемлива місія — стати свідком того, як велике горе переплавляється у вічну пам'ять. Я — та сама людина, яка проїхала трьома містами України, тримаючи за руку цей унікальний проєкт і проживаючи кожну секунду відкриття виставок.

Авторка матеріалу Наталія Кравець з учасницями виставки Тетяною Бащенко та Людмилою Трищук

Я мала рідкісну можливість побачити весь цей сакральний процес ізсередини: від моменту, коли дбайливими руками виставлялися найцінніші експонати, до хвилині урочистостей та перших, найтепліших інтерв'ю журналістам. Я зазирнула у саму душу проєкту, де за кожним предметом стоїть жива людина та її невиплакані сльози. І тепер я точно знаю: тільки ті, хто вміє любити без меж, усім серцем, здатні так сильно, зворушливо і велично увічнити свою пам'ять у виробах, подарувавши світові красу, сильнішу за смерть.

Під час відкриття виставки у Вінниці Автор: Наталія Кравець

Виставку показали у Кропивницькому, Вінниці та Києві. У ній взяло участь майже 20 учасниць. Це – матері, доньки, дружини та сестри загиблих Героїв та Геройок із Києва, Білої Церкви, Кропивницького, Немирова, Ніжина, Дніпра, Миколаєва, Вінниччини, Львівщини, Ржищева та Ставів на Київщині. А перед цим зустрілися у Верховині.

Додам і те, що фахівці «Ветеранського простору» Кагарличчини радо долучаються до всіляких проєктів на користь наших Героїв та їхніх рідних, співпрацюють із громадськими організаціями, психологами і юристами, митцями.

Жива пам'ять: Коли біль переростає у вічність

Усередині кожної душі, що торкнулася війни, живе дивовижне сплетіння — невимовний біль і безмежна любов. Це почуття, яке неможливо втримати в собі: ним прагнеш поділитися з усім світом і водночас відчайдушно прагнеш зберегти — у думках, щемливих спогадах, у залах виставок, граніті меморіалів, у мистецтві, історії та самій культурі нашої нації.

Дискусія "Як зберігати пам'ять живою і гідною" у Києві Автор: Наталія Кравець

Нещодавно у Києві в Інформаційно-виставковому центрі Національного музею Революції Гідності ми разом шукали відповіді на те, що болить мільйонам: «Як зберігати пам'ять живою та гідною?» . Ця тепла й надважлива розмова відбулася в межах відкриття особливої виставки «Квіт пам'яті».

Кожне слово під час дискусії було залікованою раною, адже своїм досвідом і світлом ділилися неймовірні люди:

• Тетяна Смогоржевська — дружина полеглого Героя Івана Смогоржевського;
• Олена Заєць — мати Героя Сергія Зайця, чий шлях зараз оповитий тишею статусу зниклого безвісти;
• Крістіна Бут — очільниця ГО «Бути» та берегиня (кураторка) виставки «Квіт пам’яті»;
• Ігор Пошивайло — генеральний директор Національного музею Революції Гідності;
• Гаяне Авакян — журналістка, яка щодня повертає імена з небуття як співзасновниця платформи пам’яті «Меморіал».

Під час дискусії "Як зберігати пам'ять живою і гідною" Автор: Наталія Кравець

Ніжно й чуйно вела цю складну розмову Таїсія Зозуль — операційна директорка ГО «Бути» та керівниця проєкту «Жива пам’ять».

«Питання культури та політики пам'яті на сьогодні є дуже актуальними, тому важливо шукати синергію громад, державних інституцій, родин загиблих і зниклих безвісти, щоб пам'ять масштабувалася, та діяти спільно. Тож я вдячний партнерам, що ми можемо це обговорити і спільно реалізовувати, спираючись на наш досвід Музею Майдану, інших громадських організацій, аби гідно вшанувати наших Героїв-Захисників», — поділився думками директор Музею Майдану Ігор Пошивайло.

Команда проєкту: Крістіна Бут (кураторка виставки), Інна Сузова (психологиня), Таїсія Зозуль (менеджерка) Автор: Наталія Кравець

То як же вберегти пам'ять від забуття і зробити її живою?

Кожна людина — це цілий Всесвіт, який не зникає. Мати Героя, Олена Заєць, зворушливо зазначила, що зберегти цей всесвіт через його нездійснені мрії, палкі почуття та переживання — це і є найвища суть живої пам'яті.

Учасниці проєкту на виставці у Києві Автор: Наталія Кравець

Своєю чергою дружина Героя, Тетяна Смогоржевська, нагадала нам про найважливіше: «Нам важливо говорити і показувати, що ми є, ми хочемо розповідати про наших рідних, які віддали своє життя за Україну. Важливо, щоб родини розповідали не тільки про досягнення і героїзм своїх синів, а і про те, ким вони були у звичайному житті».

Що зробити, аби пам'ять не перетворилася на холодну формальність?

Відповідь одна — плекати емпатію в суспільстві. Зробити так, щоб обличчя та імена наших Захисників і Захисниць були невидимо, але відчутно присутніми на вулицях наших міст і сіл. Залучати до створення цієї пам'яті найближчих, об'єднувати небайдужих і діяти як одна велика, згуртована родина.

Учасниці проєкту в Києві Автор: Наталія Кравець

Адже тільки так, тримаючись за руки через спільний біль, ми зможемо не просто зберегти спогади, а передати їх майбутнім поколінням — тій молодій Україні, яка дихатиме цим корінням і відроджуватиме країну.

«Квіт пам'яті»: Простір, де крізь темряву розквітали зранені душі

Виставка «Квіт пам'яті» — по-справжньому особлива, адже вона була народжена та виплекана разом: від найпершого несміливого спалаху ідеї до останнього дня, коли фінальний результат постав перед очима глядачів.

Кураторка виставки Крістіна Бут Автор: Наталія Кравець

В основі виставки — проєкти спадку Героїв та Геройок. «Наша мета – зрозуміти, що лишається після, яким є той нематеріальний спадок, який плекають рідні загиблих Героїв. Що дає їм відчуття зв'язку з тими, кого вже немає поруч, і що залишиться для тих, хто буде, - розповідає психологиня, очільницякураторка виставки «Квіт пам'яті» Крістіна Бут. – Вважаємо, що знайти відповіді на ці питання і представити спадок Героїв і Геройок для ширшої авдиторії нам може допомогти інструмент роботи доули смерті – проєкт спадку.

Ветерани російсько-української війни - серед гостей виставки Автор: Наталія Кравець

Це спосіб увічнення життя людини для того, щоб близькі могли знову віднайти зв'язок із нею навіть після смерті. Такі проєкти можуть включати створення фотоколажів, скульптур, написання мемуарів або документування сімейної історії. Хтось – втілює нездійснену мрію близького. Хтось – бере матеріальні речі, що залишилися після покійного (наприклад, одяг) і перетворює їх на щось суцільно нове: об'єкт мистецтва”.

Відвідувачка виставки дивиться відеоісторії про Героїв та Геройок Автор: Наталія Кравець

Історія виставки починалася там, де серце України б'ється найгучніше. З 22 по 25 січня 2026 року учасниці, менторки-мисткині та ніжна команда проєкту «Жива пам’ять» зібралися разом у Верховині. Це була сувора, морозна зима, огорнута блекаутами. Іноді доводилося працювати в суцільній темряві, зігріваючи простір лише теплом власних сердець та підсвічуючи папери блідими ліхтариками телефонів.

Автор: Наталія Кравець

Але саме тоді, всупереч холоду та мокрому мороку, у спільному колі народилося диво. Крізь асоціації, спогади та сльози в думках багатьох жінок раптом виринув образ яскравих, живих квітів. Вони зрозуміли: пам'ять — це не застиглий граніт, це жива квітка. Мало просто посадити насіння спогадів у землю, за ним потрібно щодня бережно й трепетно доглядати, щоб воно проросло у вічність.

Об'єднані горем говорять серцями

Коли весь світ рушиться від болю втрати, найміцнішим і найнадійнішим містком до життя стає рука тієї, яка вже пройшла цим пеклом. Жінки, об’єднані спільним горем, не потребують зайвих слів — вони розмовляють серцями, стаючи одна для одної і тихою гаванню, і джерелом неймовірної сили.

Під час виставки у Києві Автор: Наталія Кравець

У цьому колі сестра сестрі по нещастю дарує не просто співчуття, а повне, беззаперечне прийняття будь-якої емоції, де можна без остраху плакати, мовчати чи згадувати. Вони бережно збирають розбиті душі посестрами, діляться крихтами надії та вчать заново дихати, доводячи, що навіть у найтемнішій темряві жіноча солідарність, любов і пам'ять здатні повернути віру в життя.

Спочатку вони знайомилися та збиралися онлайн. Але особливою для усіх учасниць проєкту та їх наставниць стала зустріч у Верховині, куди вони з'їхалися з Харкова, Миколаєва, Дніпра, Львівщини, Києва, Білої Церкви, Кропивницького, Немирова, Ніжина, Райгорода, Ставів, Ржищева… Саме там вони милувалися неймовірною зимовою природою, раділи карпатській гостинності, споживали смачні страви, працювали із психологами та мисткинями, говорили одна з одною, підтримували, разом плакали і разом сміялися. І знали: вони – найбільша підтримка одна одній. Це – Інга Дуднік, Олена Заєць, Людмила Трищук, Тетяна Смогоржевська, Надія Пашкевич, Маргарита Махно, Ольга Костельна, Оксана Ляшенко, Вікторія Матейчик, Алла Кондакова, Наталія Костюченко, Лариса Зозуля, Катерина Горобець, Тетяна Бащенко, Валерія Тупчій, Анна Лой, Олександра Гребенюк.

Тетяна Бащенко зі Ставів із фотографією свого чоловіка-Героя Бориса Бащенка Автор: Наталія Кравець

- Я зрозуміла що значить «рівна-рівній», - зізналася Тетяна Бащенко. – Зрозуміла у своєму новому рідному колі у Верховині між такими, як і сама. А ще – зі своїм фахівцем із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб «Ветеранського простору» Кагарличчини Валентиною Циганок. Тебе насправді розуміє тільки та людина, яка знає на собі той важкий шлях втрати. З пані Валентиною мені завжди приємно зустрічатися. Відчуття, що «я серед своїх» дає сили, а напутні слова і побажання я сприймаю так, що це було висловлено щиро. У селі мене питали: «А ти гроші отримала? А скільки?..» Але при цьому не запитали як я себе почуваю, як живу із втратою, чи вдалося увімкнути газовий котел в холодну пору (цим займався тільки Боря). Тому знаходити «своє коло» важливо. Це глибоке розуміння і величезна підтримка.

Проєкт спадку Бориса Бащенка: Жива пам'ять, втілена в коханні

Ця щемлива робота — не просто експонат, це сповідь зраненого серця. Її створила Тетяна Бащенко, дружина нашого полеглого Героя із Ставів на Кагарличчині, вклавши у кожен штрих свій невимовний біль і безмежну ніжність.

Тетяна Бащенко з проєктом спадку Бориса Бащенка Автор: Наталія Кравець

У цій композиції оживають речі, до яких колись торкалися теплі руки Бориса . Меморіальний столик, тендітна ваза та картини створені з того, що було частиною його земного щоденного життя — сантехнічних матеріалів, труб та ізоляції. Те, що раніше було просто буденною професією чоловіка, в руках люблячої дружини перетворилося на високе мистецтво пам'яті. Міцний, надійний каркас столу тримає на собі цей крихкий світ, символізуючи незламну силу духу та мужність полеглого воїна. Його стільниця — це святиня спогадів, де згодом оселяться його усмішка на фото, тихий вогник лампадки та найдорожчі серцю речі.

Відеоісторія Тетяни Бащенко Автор: Наталія Кравець

Поряд розквітають троянди та витончений текстильний колаж. Цього мистецтва створення квітів Тетяна навчилася спеціально для виставки, аби заквітчати пам'ять про свого коханого, перетворивши тугу на вічну, нев'янучу красу. Це історія про те, що любов не вмирає — вона просто набуває нової форми.

Проєкт спадку Сергія Зайця: Мрія, що проростає крізь тишу

Цей трепетний 3D-макет — не просто модель, це візуалізація великої дитячої мрії, яку крізь біль і невідомість втілює в життя Олена Заєць, мама зниклого безвісти воїна.

Її син Сергій із самого малечку понад усе любив спорт, але в його рідному селі Райгород, що на Вінниччині, хлопчикові не було де тренуватися. І щоб займатися спортом, хлопчаки мали їхати до райцентру. Сьогодні пані Олена — директорка та вчителька історії місцевого ліцею — будує для дітей Райгородщини справжній сучасний спортзал імені свого сина. Цей об’ємний макет майбутньої зали став фізичним уособленням спільної мрії матері та її сина-Героя. Це простір життя, здоров'я та радості, де дорослі й діти збиратимуться разом, доводячи: материнська любов здатна перемогти будь-яку невідомість і подарувати майбутнє цілому поколінню.

Учасниця виставки Олена Заєць зі своїм сином поруч із 3D-моделлю спортзалу імені зниклого безвісти сина-Героя Сергія Зайця Автор: Наталія Кравець

І ще один виріб від Олени Заєць. Цей щемливий колаж, натхненний традиціями чилійських арпієр, зітканий із клаптиків пам'яті та невиплаканих сліз. У самому центрі сюжету — найдорожче: родина, яка зібралася за спільним столом. Та цей затишний, мирний спокій раптово пронизує гострий знак питання — німий символ тієї страшної невизначеності, у якій щодня живуть родини зниклих безвісти захисників.

Найціннішим серцем цієї роботи став крихітний клаптик тканини. Це фрагмент випускної сорочки Сергія Зайця — річ, яка досі береже тепло його юності, і яку мати бережно вплела в полотно, аби крізь тишу невідомості прокричати про свою безмежну любов.

Проєкт спадку Олександра Бевза: Мелодія, що звучить у вічності

Ця витончена артінсталяція — застигла у просторі музика життя, яку з глибокою ніжністю створила Лариса Зозуля, мама полеглого Героя. На білому нотному стані замість звичних нот застигли найрідніші фотографії та колажі її сина Олександра. Музика була його диханням: він писав треки у стилі техно під псевдонімом ALEBE і понад усе мріяв про власну студію звукозапису.

Учасниці виставки Вікторія Матейчик та Лариса Зозуля Автор: Наталія Кравець

Про цю заповітну мрію сина мама дізналася з найсакральнішого джерела — зі згорнутої записки, яку Саша як найдорожчий оберіг носив у своєму бронежилеті.

Учасниця виставки Лариса Зозуля із проєктом спадку сина-Героя Олександра Бевза Автор: Наталія Кравець

Останнє бажання сина стало для матері дороговказом: Лариса втілила його мрію в життя і відкрила студію звукозапису «ALEBE» у їхньому рідному Немирові. Тепер у цих стінах звучить нова музика, а мелодія Олександра продовжує жити, перемігши смерть.

Проєкт спадку Ігоря Матейчика: Маршрут кохання та незабутніх доріг

Цей зворушливий банер — унікальна туристична мапа, на якій Вікторія Матейчик бережно відтворила кожну життєву сходинку свого полеглого чоловіка-Героя із Миколаєва. Туризм був їхньою спільною пристрастю, ковтком свободи та натхнення. Вікторія навмисне зробила цей шлях заплутаним, додавши ігрові стрілочки — як у настільних іграх, які вони так сильно любили грати удвох довгими теплими вечорами.

Учасниця виставки Вікторія Матейчик із проєктом спадку чоловіка-Героя Ігоря Матейчика Автор: Наталія Кравець

Ігор був відданим освітянином і всю душу вкладав у національно-патріотичне виховання молоді. Саме тому дружина створила цю карту живою та захопливою, аби вона була зрозумілою і дорослим, і дітям. Це не просто звіт про пройдений шлях, це нагадування про те, що великий Провідник залишив по собі найголовніший маршрут — дорогу мужності, якою тепер упевнено йтиме майбутнє покоління.

Проєкт спадку Юрія Трищука: Нитки любові, що єднають покоління

Ця свята композиція — розмова матері з сином крізь вічність, соткана Людмилою Трищук. Юрій з першого подиху зростав серед українських узорів: спав на вишитих подушках і ще хлопчиком сам брав до рук голку. Серцем проєкту стали два обереги: остання вишита матір’ю для сина сорочка та рушник, де гладдю виведені рядки її власного вірша 2016 року: «Вишила синочку я сорочку…». Усе це вишито на прадавньому домотканому лляному полотні, який пані Людмила отримала у спадок від своєї мами Ганни.

Учасниця виставки Людмила Трищук із проєктом спадку сина-Героя Юрія Трищука Автор: Наталія Кравець

Поруч, на столі, горить свічка, створена матір’ю на арттерапії, та лежить книга пам'яті Юрія. Опалений війною прапор від побратимів та шолом, де викарбувано імена усіх полеглих Героїв Ржищівської громади, тримають на собі невимовний біль. Але життя перемагає: текстильний колаж із яскравими квітами, народжений у Верховині, розквітає у вазі, яка своєю формою повторює військовий шолом. Це символ того, що на місці запеклих боїв і страшних втрат завдяки материнській любові завжди проростає вічна, нев'януча пам'ять.

Квіти від кагарличанина Максима Воловенка

Важливо додати, що усі виставки відбувалися з квітами кагарличанина Максима Воловенка, які він люб'язно надавав для усіх заходів виставок – у Кропивницький, Вінницю, Київ.

Учасниця виставки Надія Пашкевич із квітами від Максима Воловенка Автор: Наталія Кравець

Саме йому організатори завдячують і за квіти у горщиках для матерів, дружин, доньок, сестер зниклих безвісти й загиблих, і за цибулини лілій, які відвідувачі висаджували, як квіти пам'яті (кожна цибулина була запакована у пакетик із підписом «Хай пам'ять проростає»). А ще – за живі квіти у лютому на квіткову церемонію у Верховину.

Така допомога дуже цінна, тому організатори висловлюють глибоку вдячність Максиму Воловенку за його участь і велику допомогу.

Зауважимо, проєкт «Жива пам’ять: Проєкти спадку Героїв» організовується у межах програми «Спадщина: простір для роботи» за підтримки ГО «Спільнота Мистецького арсеналу» та Програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Команда ГО «Бути » : Крістіна Бут, кураторка виставки; Таїсія Зозуль - керівниця проєкту, Інна Сузова - психологиня, Вікторія Кобиляцька - комунікаційниця; також долучилися: Наташа Чичасова - арткураторка виставки; мисткині - Оксана Брюховецька, Даша Чечушкова та Анастасія Лелюк.

Київські