«Я сказала, що хочу в Париж»: як переяславка Світлана Шевченко подорожувала Європою і малювала кавою

18 липня 2026 р. 17:19

18 липня 2026 р. 17:19

Переяславка Світлана Шевченко окрім роботи завідувачкою дитсадка у Ковалині Дівичківської громади, також працює фахівчинею Центру життєстійкості Переяславської громади. Людина творча і креативна, вона ще з 2023 року однією з перших у місті почала популяризувати техніку малювання кавою. Це один із способів для релаксу і "полікувати" свою менталочку в ці важкі для нас роки війни. А недавно Світлана втілила одну зі своїх мрій з особливим акцентом.

Активна авторка дописів у соцмережі, вона поділилася особистими враженнями від своєї недавньої шестиденної автобусної подорожі країнами Європи. У своїх нотатках вона розповіла про Прагу, Париж, Берлін і польські міста, несподівані пригоди, зустрічі з людьми, мистецтво, яке вразило до сліз, та здійснення давньої мрії.

У теперішні важкі часи емоційний релакс може підтримати наших читачів. Тож ми вирішили переповісти вам цю історію. Далі майже дослівний авторський текст Світлани, думки й оцінки, висловлені у тексті, є особистою позицією авторки.

Від мрії до подорожі

Ми сиділи у Центрі життєстійкості Переяславської громади, малювали кавою і ділилися мріями. Усі хотіли закінчення війни, а для себе особисто хтось сказав, що поїде на море, хтось – у село до бабусі, хтось ніколи не був у Чопилках. Одна дівчинка зізналася, що мріє про власну домашню змію.

А я сказала, що хочу в Париж. Бійтеся своїх бажань!

Штучний інтелект через телефон підслухав мене і, наче змій-спокусник, почав підкидати рекламу різних туристичних турів. Я довго трималася. Одна справа – мрія, зовсім інше – її втілення. Немає ні ресурсів, ні здоров’я, крім того, вічне «не на часі».

Коли було «на часі» і багато українців рятувалися за кордоном від війни, ні я, ні мої рідні України не залишили.

Зараз, коли стабільно важко, вирішила ризикнути й вирушити на кавовий пленер Європою.

Щойно отримала відпускні, переказала 200 євро – саме стільки коштував шестиденний автобусний тур Чехією, Францією, Німеччиною та Польщею. У вартість входили дорога, проживання у тризіркових готелях зі сніданками та оглядові екскурсії Прагою, Парижем, Берліном і Краковом.

Дорога, яка почалася ще до виїзду

Подорож зі Львова стартувала о сьомій ранку, а до самого Львова я приїхала о другій ночі.

Та мені пощастило. Моїм попутником виявився 70-річний викладач історії мистецтв, колишній фотограф. Він віз кілька сумок і важку кравчучку, тож я допомагала їх переносити.

Олександр, хоч і львів’янин, таксі не брав – чекав ранкового трамвая з безкоштовним проїздом. До світанку розповідав про архітектуру львівського вокзалу, особливості його стилю та про те, чому не варто годувати місцевих голубів – бо потім не відчепляться.

Тож, коли я нарешті сіла до екскурсійного автобуса, була вже настільки втомлена, що проспала майже до самого кордону. Саме там я вперше пошкодувала про свій вояж – на митниці ми простояли дев’ять годин.

Кондиціонер майже не рятував від спеки. Вітрячок, який діти порадили взяти із собою, розрядився, а зарядний пристрій до нього я, звісно, забула вдома...

Перше знайомство з Чехією

Мандрівки – це взагалі синусоїда між радістю і смутком.

До чеського готелю «Вероніка» ми потрапили близько другої години ночі. Через спеку довго не могли заснути, тому із моєю сусідкою по кімнаті Андріаною пішли гуляти містом. Насамперед – до прекрасного костелу святого Павла в Остраві.

У Андріани син на Великдень отримав важкі поранення. Тому молитва за його одужання і за закінчення війни супроводжувала нас усю дорогу.

Андріана – вчителька математики із Закарпаття. Взагалі більшість туристів нашої групи – педагоги з різних куточків України.

Прага, яка назавжди полонила серце

А потім була Прага.

Я не очікувала побачити нічого особливого, адже мріяла про Париж. Але Прага назавжди полонила моє серце.

Прогулянка катером річкою Влтавою, цікава розповідь про історію країни та мову, яка була заборонена майже 300 років і все ж вижила, астрономічний годинник 1410 року, неймовірно красивий готичний кафедральний собор святого Віта, що сягає 88 метрів…

У дитинстві в мене була листівка із зображенням цього двобаштового входу. Я не знала ні назви, ні місця. Пам’ятала лише, що саме так виглядає готика. Насправді все виявилося ще прекраснішим, ніж у будь-яких моїх фантазіях.

Ще у Празі мені сподобалася схожість мов. Здавалося, навіть трамваї співали, що я красива. А ще – українські прапори, які можна було побачити у кількох місцях міста.

Франція, яка нагадала рідний край, і Париж між захопленням і розчаруванням

Мандруючи Францією, було відчуття, ніби їду на роботу в Ковалин. Довкола – засіяні поля пшениці й кукурудзи. Ліворуч – краєвиди, схожі на Стовп’язькі, села, корови на пасовищах, ферми. Щоправда, замість наших білих хат – старі сірі кам’яні будинки. А ще всюди – вітряки.

Париж мені здався дуже гамірним. Метушливим. Помпезним. «Помпадур» і «понти» – два слова, якими я б його охарактеризувала. Захотілося побути французьким жандармом: мчати містом на мотоциклі чи автомобілі з увімкненою сиреною.

Балкончики нагадали Одесу. Бачила, як французи виливали з них воду ледь не на голови перехожим.

Ціни – високі. В одному з кафе з видом на Ейфелеву вежу ми замовили цибулевий суп за 20 євро. Коли ще в житті я сьорбала гарячу страву майже за тисячу гривень?

Так само, як і не користувалася туалетом, який, чесно кажучи, був не кращим за вокзальний у нас, за майже 100 гривень.

Але мені сподобалося, що майже на кожному кроці мене називали «мадам». Пропонували сукню зі знижкою за 889 євро – але "мерсі боку!". А ще робили компліменти моїм кавовим замальовкам. Сама бачу – très bien.

Ейфелева вежа дуже гарна і велична, особливо ввечері.

На оглядовому майданчику – гамірно й багатолюдно. Хтось грає, хтось танцює, хтось знімає відео для соцмереж. Хтось плаче, бо вкрали документи і гроші. Нас постійно попереджали, щоб не ловили гав, адже кишенькових злодіїв вистачає.

Як і повій. У Булонському лісі вони відкрито пропонують свої послуги туристам за 20 євро. Причому під виглядом «Червоної Шапочки» може ховатися «Сірий Вовк». За словами екскурсовода, займатися найдавнішим ремеслом у Парижі дозволено, а ось користуватися такими послугами – карається законом.

Також він розповідав, що шлюбні стосунки у Франції часто є значно вільнішими, ніж це прийнято в Україні, що не зовсім збігається з нашими уявленнями про сімейні цінності. Якість послуг не перевіряла. Жартішка.

(Примітка редакції: Окремі твердження щодо законодавства та суспільних звичаїв Франції варто сприймати як переказ слів екскурсовода й особисті враження авторки).

Париж, який урятували імпресіоністи

Переночували ми у скромному затишному готелі на околиці міста. Щоправда, для мене ліжко виявилося занадто м’яким. На сніданок – круасани, млинці, сир. Скромніше, ніж у Чехії...

Наступного дня я зустрілася зі своїм колишнім редактором Олександром Помойницьким, якого не бачила понад 20 років. Зараз він працює гідом у Парижі. З мене грошей за екскурсію не взяв.

Ми прогулялися біля Лувру, після чого він провів мене до музею з картинами імпресіоністів. Я піднімалася сходами, і мені здавалося, що колись уже бачила їх уві сні. І ці сходи. І цей величезний годинник. Дежавю – не інакше. А потім я плакала. Від катарсису.

Багато хто каже, що імпресіоністи пишуть мазню, яку може намалювати будь-хто. Але Вінсент ван Гог, П’єр-Огюст Ренуар і мій улюблений Клод Моне не просто малювали. Їхні картини – це музика. Це танець. Вони живі. Вони рухаються. Вони дихають. Це найпрекрасніший наркотик у світі.

Запевняю: саме імпресіоністи (ну і ще мій новий капелюшок) врятували для мене Париж.

Берлін: місто, яке залишило неоднозначні враження

Ніч у дорозі – і ось сірий Берлін.

Бранденбурзькі ворота, Рейхстаг, липова алея та кумедні чоловічки на світлофорах. Зруйнована Берлінська стіна тепер проходить просто посеред проїжджої частини. Після дивовижної Праги й помпезного Парижа Берлін уже не вражав архітектурою.

У центрі міста – російське посольство, відгороджене металевими барикадами – хоч плюнь у їхній бік!Гукаю охоронцеві про «рашизм» – він злякано дивиться. Не маю навіть фарби, щоб жбурнути її у цитадель ворога.

...Під час прогулянки катером я розслаблено дивилася на воду. Офіціант запропонував пиво. Я відмовилася. Раптом за спиною почула російську мову. Не суржик. Дружина й діти були на палубі, чоловік сидів усередині. Діти говорили про відрядження батька в Україну. Я сприйняла це так, як сприйняла.

Замовила пиво. Аудіогіда українською не було. Російською був, ще приблизно двадцятьма мовами теж. Я обрала польську. Зрозуміла приблизно на 85 відсотків.

Після екскурсії запитала чоловіка: "Русскій?" – "Да". Я вилила йому в обличчя пиво. Дружина закричала: "Вообще-то ми з України!". Після цього перейшла на українську. Її облитий чоловік намагався кілька разів ударити мене ззаду ногами. Я кричала: "Поліція!" Просила працівників катера викликати поліцію. Вони відмовилися. Усі розбіглися: і туристи з нашої групи, і чоловік, якого я облила пивом.

...Я записала емоційне відео, шкодуючи лише про те, що не втопила його в Рейні. Плакала на траві біля собору. Пробувала малювати кавою. Не виходило. Це був єдиний день моєї подорожі, коли я нічого не намалювала, лише поквецяла аркуш. Але навіть це трохи заспокоювало.

Що залишилося у пам’яті про Берлін? У Берліні я потім ще багато чула російської мови. А ще бачила чимало радянської символіки, яку продають туристам. Кажуть, що німці люблять чистоту. Але мені кидалися в очі безхатченки, сміття, недоглянуті клумби і навіть жирний пацюк біля однієї із забігайлівок.

Польща, яка повернула гарний настрій

Подорож могла закінчитися повним розчаруванням, якби не Польща.

Затишна Злотория. Прекрасний Вроцлав із дивовижними казковими будиночками та гномами. До Кракова ми так і не потрапили. Та вражень вистачило на все життя.

Як не дивно, митницю цього разу пройшли дуже швидко. До Львова повернулися саме під час загальнонаціональної хвилини мовчання. За дві години я вже сиділа у потязі до Києва і розглядала свої ноги. Вони так набрякли, що я не могла застебнути босоніжки...

А мрії таки здійснюються. Я це змогла. Я здійснила свою мрію.

Якщо кавомалювання справді здійснює мрії, то тепер я трохи переживаю за дівчинку, яка мріяла про домашню змію.

Київські