Переяславщина попрощалася із полеглим Героєм Андрієм Бутовичем

26 жовтня 2026 р. 17:11

26 жовтня 2026 р. 17:11

Сьогодні, 26 жовтня, у селі Студеники (Студениківська ТГ) на Переяславщині попрощалися із загиблим на війні солдатом ЗСУ Андрієм БУТОВИЧЕМ. Захиснику було 55 років – він життям заплатив за Перемогу, за мир у незалежній Україні, розповідає Переяслав .City.

Про його життєву історію розповіли у дописі в соцмережі на сторінці Студениківської громади.

Андрій Борисович Бутович народився 19 серпня 1968 року у селі Студеники. Ріс допитливим і кмітливим хлопчиком, любив техніку. Тоді село ще називалося Жовтневе, і його вулицями Андрій бігав босоногим підлітком грати у футбол, ходив у ліс по гриби.

Андрій закінчив місцеву школу і після неї вступив до Березанського ПТУ, де здобув водійський фах. Спочатку працював у колгоспі, потім був призов на строкову армійську службу, яку він проходив у Кишиневі.

Після армії продовжив працювати водієм – дуже любив техніку і знався на ній. Працював на заправці, а перед повномасштабним вторгненням – у місцевому ФГ «Світ ланів».

Фото: фб-сторінка Студениківська обʼєднана територіальна громада

Із майбутньою дружиною Надією зналися з юних років, бо виросли в одному селі. У подружжя народилася донька Оксанка , яка стала вчителькою і навчає найменших діточок любові до України, рідного краю, людяності і доброти у Переяславській гімназії. Разом із чоловіком Юрієм вони виховують двох доньок – Діанку та Мар’янку. Для Андрія Бутовича його внучки були великою дідусевою втіхою, його радістю і надією.

Чоловік був спокійним, поміркованим і небагатослівним, жив звичайним життям багатьох своїх земляків. А у відповідний час став із зброєю в руках на захист їхнього життя, на захист свого дому, того родинного тепла та затишку, світлих мрій та щастя своїх внучок і всіх найдорожчих йому людей.

Вдома у Студениках його чекала мама з інвалідністю першої групи, для якої він був єдиним сином, кохана дружина, донька та внучки. Він став на їхній захист і прикрив їх собою, як і годиться чоловікові, який захищає свою родину.

Андрій Бутович не планував стати Воїном, був звичайною мирною людиною. Але став ним у час випробування для всіх українців.Так веліла його совість і військовий обов’язок.

Війна розписує кожному Воїну свою дорогу. В Андрія вона була неймовірно короткою. Він прослужив менше трьох місяців, але від того його самопожертва, його подвижницька праця, його сила і відвага не стали меншими.

«Андрій був моїм учнем, був дуже мирною людиною, але коли постала необхідність і країна покликалаа на допомогу – не став ховатися, виконав свій громадянський обов’язок до кінця. Чи був він Героєм? Безумовно був, бо кожен, хто став на захист України – для нас Герой.

Його смерть не була марною: його внучки, родина і кожен із нас живі, бо він закрив нас собою. Кожен такий вчинок – це вже подвиг. Із подвигів тисяч звичайних українців уже гартується наша перемога. Андрій тепер янголом стоїть над Студениками, закриваючи крильми своїх рідних. Ми з ними у цьому страшному горі і сповнені віри у щасливе завтра наших дітей. Дорого заплачено за це, дуже дорого», – зазначила голова Студениківської громади Марія Лях.

Андрій Бутович був призваний на військову службу за мобілізацією 27 березня 2024 року. Із навчального полігону телефонував щоденно ввечері, намагався заспокоїти, казав, що все буде добре.

Служив гранатометником механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А4718. Після курсу базової військової підготовки 27 травня 2024 року потрапив у найпекельнішу точку фронту – оплакану багатьма вдовами Кліщіївку на Бахмутському напрямку.

Протистояння з ворогому там супроводжувалося масованими артилерійськими обстрілами, застосуванням FPV-дронів та використанням хімічних речовин (газові атаки) з боку окупантів проти українських укріплень.

Андрій Бутович, очевидно, відчував і розумів можливий розвиток подій. Тож, перебуваючи на позиції, зміг додзвонитися рідним із чужого телефону і поговорив із донькою. Це було 4 червня. Останній дзвінок…

Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши свій військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу і незалежність, Андрій Борисович Бутович загинув 7 червня 2024 року внаслідок артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області.

Під тиском переважних сил противника українські війська були змушені відійти, і 17 червня 2024 року Кліщіївка перейшла під повторний контроль російської армії. Села практично не залишилося, тільки суцільне місиво із цегли, бетону і людських доль.

Із червня 2024 року Андрій Бутович вважався зниклим безвісти .Бо після окупації тіла наших воїнів неможливо було забрати для належного вшанування, це стало можливим лише після репатріації тіл Героїв до України. Ідентифікували його останки за зразками ДНК лише через два роки, які рідні провели в невимовно важкому очікуванні і сподіванні на диво. Але його не сталося.

Сьогодні, 26 жовтня 2026 року Воїн Андрій Бутович повернувся додому на щиті до рідного краю, села та родини, які він любив і захищав до останнього подиху.

Прощальну літургію за Героєм справили у переяславському Свято-Успенському храмі. Затим жалобний кортеж попрямував до рідного дому у Студеники.

Після останньої заупокійної молитви і громадського прощання на майдані в селі солдата ЗСУ Андрія Бутовича з усіма військовими почестями похоронили на місцевому кладовищі.

Честь і вічна шана Герою!

Київські