“Тут загиблі охороняють живих”: розмова з кропивницькою лікаркою на передовій

30 травня 2025 р. 18:16

30 травня 2025 р. 18:16


14

Тетяна Арманова – медик за освітою, до великої війни працювала в кропивницькому пологовому, займалася власною справою: спочатку це була кав’ярня, потім почала вирощувати фруктові сади.

Коли почалася повномасштабна війна, пані Тетяна покинула свою справу й пішла на фронт, на передову.

Телефонну розмову кореспондентки сайту Златопіль з Ніко (позивний Тетяни) постійно переривали – привозили поранених і їй потрібно було надавати допомогу. Це Курський напрямок… Наша бесіда тривала не один день і виявилася досить емоційною, наповненою щирими, мудрими, подекуди сумними, але сповненими надією розповідями пані Тетяни…

Як ви опинилися на фронті?

Як медик я військовозобов’язана, мене відмовляли йти через вік, адже мені тоді було 53 роки. Але потім 47-ма бригада (47-ма окрема механізована бригада “Маґура”) мене запросила до себе, я з ними від початку і дотепер.

Скільки у вас медиків?

Спочатку був медпункт, там було 23 чоловіки, зараз залишилося 12. Нового поповнення немає, бо якщо люди з’являються, їх беруть в піхоту. Хоча евакуація – це найдоцільніша служба, щоб кожен солдат гарантовано знав що його заберуть у випадку чого.

Ваш звичайний день на фронті .

Буває таке що по декілька діб не спимо, якщо виходиш на чергування, то шість днів і ночей без сну.

Це ж на межі людських можливостей! Що допомагає триматися?

Ти втягуєшся, бо адреналін зашкалює. Сидиш на рації, чуєш “треба евакуація” і вже плануєш як правильно під’їхати, щоб і пораненого врятувати і персонал зберегти. Це все робиться за лічені секунди. Інколи півхвилини, щоб захопити пораненого і поїхати, інакше й сам можеш загинути. Всіх хочеться врятувати. Але не завжди можеш, бо орки слідкують і чекають нас. Ні на одній війні такого немає – скрізь медики пересуваються вільно, а тут якщо себе викриєш, то станеш першою ціллю.

Ворог так само забирає своїх поранених?

Росіяни тяжких не забирають, бо це потенційні 200, беруть легких, які зможуть далі воювати. А ми навіть тіла загиблих забираємо, щоб родина могла гідно попрощатися… Але це дуже складно. Колись треба було забрати тіло і загинуло 4 медика… Буває виїжджаєш і по окопам кілька днів мотаєшся, бо машину втратив, з солдатами намагаєшся вийти і заспокоюєш себе та їх.

Які травми трапляються найчастіше?

Переважно осколочні, бо зараз багато FPV  дронів і осколки січуть тіло. Може і кінцівку відрізати, і вбити. Також контузії у всіх. На Маріупольському напрямку кінцівки відривало, бо були заміновані поля. Були й кульові поранення, а тут на Курському, кульові дуже рідко.

Від техніки ведення бою залежать і поранення…

Розвиток йде неймовірними кроками, кожен день щось нове і з нашої сторони із їхньої. Є наземні дрони які їздять: танк, кулемет, ноші які можуть винести пораненого, а ти тільки управляєш ними. Але це не завжди є доцільним. Поки управляєш – на нього прилітає скид. Але й ми так можемо піти на евакуацію за однією людиною, а загинути всі. Дрони – це страшна сила. Орки нічого не жаліють на озброєння. Навіть лазерні приціли є, а ми наче малозабезпечена сім’я. Хоча нам скільки донатять, а де це дівається, що не доходить до солдат?

Ви пройшли Маріупольський, Донецький, а зараз на Курському напрямку. Довелося бути й на ворожій території?

Коли ми переходили як говориться “за стрічку” нам казали, що до нас росіяни будуть жахливо ставитися, але виявилося не зовсім так. Немає великої різниці: у нас є багато “ждунів”, і там багато хто вважають, що це несправедлива війна і до нас нормально відносилися.

Тобто ставлення наших подекуди до воїнів не дуже гарне?

Коли військові шукають на Сумщині житло для найму, звісно за гроші, то місцеві часто не пускають, бо раптом прийдуть росіяни і дізнаються що тут жили зсушники. Навіть виганяли з хатів… Вони сиділи тут як в тилу. Коли ми прийшли сюди в листопаді й пропонували їм поїхати, бо буде небезпечно, вони нам не вірили, а через дві неділі на тому місці все було зруйновано.

А на Донецькому напрямку яким було ставлення?

Як не дивно, якраз на Донецькому напрямку більшість людей нас підтримувало. Вони брали на прання у нас брудний в крові одяг, готували нам їсти. Говорили: “Якщо ми прокинемося і вас не буде, ми зрозуміємо, що це крах значить до нас заходять орки”. Ми цих людей вивозили й переселяли, вони вже як рідні тепер. Дзвонять, пишуть, хвилюються, адже з 2014 року розуміють що таке війна.

А ваші хлопці вас люблять, цінують?

Як кажуть хлопці “Ніко – мати бату”. Колись був випадок, на Донецькому напрямку ніхто не хотів йти на Коксохім, і командир сказав, якщо ви підете Ніко, за вами всі підуть. Ми втрьох зібралися й пішли, тоді всі хлопці за нами підтягнулися. От таке ставлення… Ми як велика сім’я.

Що ви думаєте про примусову мобілізацію?

Цивільні хлопці нарікають, що їх ТЦК забирає, але якщо їх не заберуть вони самі ж не йдуть, а хто буде захищати нашу матір-батьківщину?

Подейкують що вас хоче забрати до себе 3 окрема штурмова бригада?

Ми були разом з їхніми хлопцями на Донецькому напрямку. В них було завдання розірвати оточення і вийти, я їм тоді надала прихисток в підвалі. І з тих пір ми підтримували зв’язок. Для них був такий шок, що я і на 0 ходжу і на відновленнях не буваю в своєму віці. Тому вони за мене просили командира, щоб взяв до них. Зараз у нас мало підготовлених військових і хочеться воювати з справжніми професіоналами, тими, хто думає про людей, про особовий склад.

Чи були випадки порятунку, які найбільше запам’яталися?

Було на Маріупольському напрямку. Хлопчику прилетіло, повністю розітнуло черевну порожнину і нутрощі випали, хлопці злякалися. Кулі свистять, прилітає, а ми швидко все це зібрали в каску і винесли пораненого. Хлопець залишився живий. А як приємно як вони потім дякують за життя!

Це мабуть найбільше і тримає, коли ви бачите як люди виживають…

Це правда – вони постійно дзвонять, хвилюються за мене. Іноді хочеться закрити цих дітей своїм щитом, як матір…

Коли ти живеш вдома, в тебе все по іншому, інші цінності інше життя.

Тут не потрібен новий диван – каремат, спальник і ти можеш спати на морозі аби лише відпочити. Виявляється на землі спати не так страшно як і жити без всіх зручностей, щоб тільки не стріляли й мир був.

“Тут загиблі охороняють живих”: розмова з кропивницькою лікаркою на передовій

Про янголів-охоронців

Тут на війні можеш повірити в що не вірив.

У нас колись розбило машину, ми трішки заблукали і загиблі побратими вивели нас. Ти просто чуєш голоси і вони говорять куди бігти. Розумієш, це чи фантастика, чи дах їде. Але коли говоримо з хлопцями – у всіх нас таке є – ті хто гине – охороняють живих…

Ви тут не лише лікар а й психолог, вам довіряють свої душевні драми?

Так, звісно… Війна триває четвертий рік, багато зрад у родинах… І хлопці проходять таку трансформацію – тут війна а там тил неприкритий. Жінки не хочуть чекати, а тут ці з розуму сходять. Я їм кажу – на ваше життя жінок вистачить, аби ви тільки живі були. Навіть без рук чи без ніг знайдете свої половинки.

Чоловіки приїздять з фронту зі зламаною психікою і з ними потрібно спілкуватися по іншому. У нас є такі жінки, які селяться поблизу і психологи їх навчають, як спілкуватися з військовими чоловіками і дружини підтримують їх. Я дуже вдячна їм за це. Оце говорить про родину та істинний тил. Хочеться щоб і в Кропивницькому такі психологічні навчання організували для дружин військових.

А загалом, після повернення додому та закінчення війни, яким би ви хотіли бачити Кропивницький?

У нас дуже гарне місто, але зараз воно втратило свій сенс. Мені хотілося б, аби воно було більш теплим, щоб приїздили люди з різних міст і казали яке у нас гарне, упорядковане, квітуче, надійне місто. Також треба змінити ставлення влади до людей, а люди щоб розуміли, що в їхніх руках майбутнє, щоб не ховатися за спинами і брали відповідальність на себе.

Що б ви ще хотіли сказати кропивничанам?

Щоб не думали що війна далеко, треба допомагати фронту, щоб Україна існувала. Слід розривати кола корупції, виходити й віддавати данину пам’яті загиблим, і доносити до нашого мера і губернатора скільки синів та батьків загинуло, щоб влада не ховалася. Я лікувалася після поранення і помітила, що військові зараз нікому непотрібні. В перші роки ставлення було кращим. Допомагають одиничні волонтери які готові на все, а всі інші просто забули.

Є випадки, коли рідні загиблих привозять живим побратимам якісну амуніцію, щоб зберегти життя. Я перед такими знімаю капелюха, бо вони вірять в нашу перемогу!

Спілкувалася Олена Шендеровська

“Тут загиблі охороняють живих”: розмова з кропивницькою лікаркою на передовій

“Тут загиблі охороняють живих”: розмова з кропивницькою лікаркою на передовій

Джерело: zlatopil.com

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua