“Ми не маємо помирати, ми повинні вбивати за Україну”: Олександр Дьомич

16 червня 2025 р. 18:13

16 червня 2025 р. 18:13

Як часто ми бачимо у соцмережах заклики: “правоохоронців на фронт!” Але іронія в тому, що люди які це пишуть, самі не воюють, ба, навіть уявлення не мають, скільки діючих та колишніх працівників правоохоронних органів воює з перших днів повномасштабки…

Саме з такою особистістю, захисником, воїном, експравоохоронцем Олександром Дьомичем поспілкувалася редакторка сайту Златопіль .

Говорили звісно телефоном, адже Олександр Йосипович воює на Курському напрямку. Але легких локацій у військовій біографії захисника ніколи й не бувало ще з часів АТО, коли він з побратимами виконував завдання в районі Северодонецька та Лисичанська …

Розкажіть трішки про себе, де працювали до війни

До війни я працював в органах внутрішніх справ. Розпочинав службу з оперативно пошукового відділу карного розшуку. Далі на керівних посадах в управлінні державної служби охорони та міліції громадської безпеки. Мав стаж понад 25 років. І, коли в 2015-му після прийняття закону про створення Нацполіції, повернувся з АТО, вирішив дати дорогу молодим. Потім вже працював в комерційних структурах, зокрема, в охоронному підприємстві.

У вас була робота, родина, авторитет у суспільстві. Як прийняли рішення 24 лютого все залишити й піти на фронт?

Ще 23-го лютого розмовляли з колегою і вірили до останнього в здоровий глузд, що нічого не буде.

А 24-го — ракети по Києву, де живе мій син. І стало зрозуміло: все почалося. Тоді надійшла інформація, що ветеранам будуть видавати зброю. Ми 6 годин стояли в черзі і я зрозумів що часу чекати немає і треба йти у військомат. Всі свідомі чоловіки пішли. Там мою справу не знайшли і мене відправили чекати. Але завдяки знайомим військовим, мене 25-го лютого вже взяли на посаду головного сержанта роти охорони ТЦК. Ми займалися організацією служби на блокпостах.

Як потрапили в бойовий підрозділ?

Наприкінці квітня я зрозумів, що треба змінювати напрямок служби. Я якраз читав книгу Валерія Маркуса “Сліди на дорозі”, мені стало цікаво і я подав заявку в 47-му механізовану бригаду, на посаду головного сержанта 3 механізованого батальйону. (Саме Валерій Маркус брав участь у формуванні  47-ї бригади “Маґура” – прим. ред.)

Бригада молода, багато вмотивованих, грамотних, фізично підготовлених хлопців.

Для мене важливо, що цей підрозділ і на сьогодні зберіг кістяк офіцерів і хлопців на різних посадах від механіків та водіїв, один з них, до речі, отримав нещодавно звання Героя України. Це люди, з якими ми починали контрнаступ 2023 року на Запорізькому напрямку…

З Героєм України Олександром Краковцем

Розкажіть про всі напрямки, на яких воювали

Почали з Запорізького напрямку. Работіне – це єдине селище, яке там взагалі вдалося звільнити. Потім терміново перекинули нас в Авдіївську промзону – там закривали тил 110-й бригаді. Без ротацій, без виходу там плідно працювати до серпня 2024-го. Далі — Курський напрямок, де ми й досі. Це надскладна ділянка, де ворог має перевагу в кількості піхоти.

Нас постійно залучали, бо наші воїни дуже вмотивовані та мали перевагу – бойові машини M2 Bradley, яких боялися рашисти. Ми була єдина бригада, яка мала на озброєнні ці машини.

Як ставилося до вас на Курщині місцеве населення?

По різному. З одного боку люди стоять і дякують, з іншого колеса поріжуть. Це питання свідомості.

Який найсильніші відчуття чи емоції ви відчували після 24 лютого 2022 року і з чим вони пов’язані?

Розпач. У мене батьки були літнього віку і наприкінці 22-го року тато помер, бо його треба було лікувати, а я цього робити не міг… А через два місяці пішла й мама… Я навіть не зміг прибути на поховання… Також пригнічувало те, що залишив донечку й дружину. Але вони мене підтримали, не захотіли їхати з України. Саме родина надихнула мене на те, що потрібно відстоювати країну і захищати їх. Я розумів, заради чого це роблю і чому я маю бути там, а не сидіти вдома.

Найбільші виклики за період війни?

Найважче було зрозуміти, чому хлопці у 18-20 років готові йти захищати країну, а чоловіки 40 + виявилися не готовими. Коли бачиш таких ровесників, відчуваєш за них іспанський сором. В той час коли молоді поруч мовчки роблять свою справу.

Мабуть не йдуть, бо бояться…

Ми пояснюємо хлопцям і дівчатам, що не маємо помирати, ми повинні вбивати за Україну. Потрібно вчитися, для того щоб вижити. Навчитися як накласти турнікет, запам’ятати як затампонувати рану накласти давлячу пов’язку. Ми маємо навчитися чистити й лагодити зброю в будь-яких умовах, терпіти заради того щоб жити й нищити ворога. Принцип війни такий: “Якщо не вбиваєш ти – вбивають тебе”. Треба виявити й першим знищити ворога, допоки він не виявив тебе.

З побратимом в Оріхові (Запорізький напрямок)

Як змінилася армія за ці 11 років війни — технічно, організаційно, морально?

Суттєво. Змінилося обличчя війни тих, хто зараз у лавах ЗСУ і самі методи та інструменти ведення війни. З’явилися дрони, нові тактики. Але основа — це підготовка. Якщо ти не знаєш, як надати першу допомогу, як стріляти, як виживати — ти ризикуєш. Бо зараз війна — це артилерія й дрони. Виживає той, хто вміє ховатися і думати.

Треба навчитися маскуватися, навчитися робити укриття. І це не ознака страху, це ознака свідомості того що відбувається. Піхота – це надважкий труд і честь та слава цим хлопцям! Бо морально й фізично важко пережити ці надважкі зусилля.

Піхота – це люди-титани, які роблять війну!

Як в таких умовах зберегти ментальний стан?

Він формується з фізичного та психо-емоційного. Якщо не вмієш користуватися зброєю, не знаєш як діяти — буде паніка. Психіка тримається на підготовці. Простий приклад: учень не виконав завдання і його вчителька викликає до дошки. Він панікує. І тут так само. Якщо ти невпевнено володієш автоматом, гранатометом, не впевнений що зможеш накласти турнікет, розмінувати розтяжку, це впливає на моральний стан. Інформаційний простір теж дуже впливає — заяви Трампа, розмови про “мир за 24 години”… І коли там говорять про кінець війни, а тут треба йти, ніхто не хоче помирати в останній день.

Військові теж хочуть вірити, що війна скоро закінчиться, але вона триває…

Що хочеться сказати цивільним?

Зараз намагаємося дістати дрони і це для нас важливіше за повітря. Дрон – це очі розвідника, це наш побратим і рятівник. Але ж вони втрачаються! Інколи дрон живе день, інколи до місяця. А буває за день можемо втратити 13 дронів. І це питання скільки громади допомагають нам. Коли ми, солдати, сидимо в сирому окопі, а чиновники громад в теплому ліжку, то хоч якась підтримка повинна бути!

Чи, на Вашу думку, змінилася роль військових з початку війни?

Все притирається і все стає звичним. На військову форму дивляться не як раніше. Багато інформаційних моментів пов’язаних з діяльністю ТЦК впливають на імідж військового. З іншого боку авторитет ніби й залишається досить великим, але всі хотіли б бути поруч, а не в стуктурі ЗСУ. В 23-му році говорили що мобілізація в такому вигляді не працює і треба змінювати, але не змінилося нічого. Про тих хто воює з перших днів взагалі забули. Але моральний ресурс вичерпується. А багато хто, як я, воює четвертий рік. Ми не шукаємо причин піти, ми служимо. Бо це — справа честі.

Що зараз потрібно змінити у Кропивницькій громаді, щоб підтримати військових?

Передусім — змінювати свідомість людей. Як казав Черчилль: “Час ми не обираємо, але обираємо, як діяти”. Продовжу тему дронів – це великий біль і потреба. А в містах — нові парки, дороги, зупинки, ларьки… Питаю: що важливіше зараз — зупинка, парк чи 40 дронів для війська? Війна не закінчилася, ми маємо гуртувати всі зусилля. Треба акумулювати кожну гривню, вкладати в далекобійну зброю, або розвивати напрямок протиударних дронів чи ППО і забезпечувати наше військо!

Яким ви бачите розвиток Кропивницького після війни?

У місті треба розвивати освіту, бо майбутнє за молоддю. Освічена людина може відрізняти біле від чорного, щоб не слідувати лозунгам і пропаганді.  Сільське господарство, машинобудівництво, туризм, театральна спадщина, історичні маршрути — це також наші шанси. Про Кіровоградщину мають чути в багатьох напрямках. Не всі знають навіть де знаходиться батьківщина Кропивницького, зараз туди й дороги немає. А можна ж зробити туристичний маршрут батьківщиною корифеїв!

Кропивницький — місто з потенціалом, яке ще покаже себе світу. Але спершу — перемога!

Спілкувалася Олена Шендеровська

Кропивницькі