У Кропивницькому воїнiв провели в останню путь

11 листопада 2025 р. 14:59

11 листопада 2025 р. 14:59

Сьогоднi, 11 листопада,  в останню путь провели чотирьох Героїв – землякiв, якi вiддали своє життя за свободу i незалежнiсть рiдної землi.

Про це повiдомляє мiська рада, iнформує Златопiль .

Старшого солдата Олександра Бiченка, старшого солдата Олексiя Рудмана, старшого  солдата Максима Маєвського та матроса Руслана Букату.

Олександр Бiченко народився 7 березня 2004 року в Кропивницькому. З дитинства був допитливим, добрим i життєрадiсним хлопцем, який любив рух, спорт i щирiсть у людях. Навчався у загальноосвiтнiй школi №31, тепер гiмназiя «Iнтелект». Його улюбленим заняттям був футбол — гра, яка виховувала в ньому командний дух i витривалiсть.

Пiсля закiнчення школи Олександр вступив до Центральноукраїнського державного унiверситету iменi Володимира Винниченка, обравши iсторичний факультет.

Коли почалася повномасштабна вiйна, вiн не залишився осторонь. У груднi 2022 року Олександр Бiченко добровiльно став на захист Батькiвщини, пiдписавши контракт iз 25-ою окремою повiтрянодесантною Сiчеславською бригадою. Цей крок став проявом його свiдомого вибору — бути там, де вирiшується доля України.

Олександр Бiченко пройшов базову та фахову пiдготовку, здобувши вiйськову спецiальнiсть гранатометника. Згодом служив такелажником евакуацiйного вiддiлення взводу технiчного забезпечення танкового батальйону.

За час служби пройшов через найгарячiшi дiлянки фронту на Луганському та Донецькому напрямках— Червонопопiвка, Водяне, Терни, Лисiвка, Покровськ. Вiн неодноразово рятував життя побратимiв, проявляв мужнiсть, витримку та безмежну вiдданiсть своїй справi. Мав статус ветерана вiйни — учасника бойових дiй. Нагороджений вiдзнакою «За оборону мiста Покровськ».

Старший солдат Олександр Бiченко загинув 29 жовтня 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Криворiжжя Покровського району Донецької областi.  Йому було лише 21 рiк…

Олександр був надзвичайно свiтлою, доброю i чуйною людиною, правдолюбом, який умiв знаходити спiльну мову з кожним i завжди намагався вирiшувати будь-якi непорозумiння мирно, з гiднiстю i повагою.

Його щирiсть, людянiсть i готовнiсть допомогти не раз пiдтримували тих, хто поруч.

У серцях рiдних, друзiв, всiх, хто знав Олександра Бiченка вiн назавжди залишиться — люблячим сином, турботливим братом, вiдданим, надiйним другом i вiрним побратимом, для якого честь, справедливiсть i добро були не просто словами, а життєвими принципами.

У воїна залишились батьки та сестричка.

Олексiй Рудоман народився 28 березня 1990 року в селi Новодмитрiвка Краснопiльського району Сумської областi.

Пiсля навчання у мiсцевiй школi Олексiй вступив до Краснопiльського професiйно-технiчного училища №43, яке закiнчив у 2008 роцi, здобувши фах плодоовочiвника, кухаря та кондитера.

Iз 2019 року Олексiй Рудоман жив у Кропивницькому, працював у мережi «АТБ-маркет» на посадi охоронника.

У повсякденному життi вiн був спокiйним, врiвноваженим, завжди готовим пiдставити плече допомоги колезi, сусiду чи знайомому. У вiльний час любив рибалити, знаходячи в цьому спокiй i гармонiю.

У травнi 2023 року Олексiй Рудоман став до лав Нацiональної гвардiї України. Проходив службу старшим механiком-водiєм взводу оперативного призначення. Виконував бойовi завдання на Запорiзькому напрямку, мав статус учасника бойових дiй.

31 сiчня 2024 року пiд час запеклих боїв поблизу населеного пункту Мала Токмачка Пологiвського району Запорiзької областi зв’язок з Олексiєм обiрвався. Його вважали безвiсти зниклим. Мiсяцi чекання стали важким випробуванням для рiдних, якi не втрачали надiї, шукали, писали, чекали звiстки.

I лише в жовтнi 2025 року, результати ДНК-експертизи, пiдтвердили загибель воїна. Йому було 33 роки…

Олексiй був людиною життєрадiсною, доброю, компанiйською, яку поважали всi, хто мав честь його знати. Вiн завжди знаходив добре слово для кожного, умiв радiти дрiбницям, пiдтримати у скрутну хвилину, вислухати i заспокоїти.

У Олексiя Рудомана залишилися мама, сестра, дружина, донька i син — рiднi, для яких вiн назавжди залишиться частиною серця, свiтлом, що нiколи не згасне.

Пам’ять рiдних, близьких, друзiв про Олексiя буде жити у кожному спогадi, кожнiй посмiшцi, кожному доброму словi сказаному про нього.

Максим Маєвський народився 08 квiтня 1991 року у Кропивницькому. З дитинства був активним, життєрадiсним, самостiйним та вiдповiдальним хлопцем. Ще змалку мрiяв стати рятувальником, бо вважав, що найвища честь для людини — рятувати життя iнших. Тому пiсля навчання у загальноосвiтнiй школi №16 Максим вступив до Академiї пожежної безпеки iменi Героїв Чорнобиля, де навчався до 2014 року.

Iз 2014 по 2017 рiк Максим Маєвський брав безпосередню участь в антитерористичнiй операцiї, виконуючи бойовi завдання з вiдданiстю та честю. Вiн завжди був там, де найважче, де потрiбнi мужнiсть, витримка й сила духу. Був нагороджений вiдзнакою Президента України «За участь в антитерористичнiй операцiї», медаллю Президента України «Захиснику Вiтчизни», нагрудним знаком Начальника Генерального штабу Збройних Сил України «Учасник АТО», мав статус учасника бойових дiй.

Пiсля демобiлiзацiї Максим повернувся до мирного життя, але не вiдiйшов вiд служiння людям. Iз 2018 по 2022 рiк працював у Державнiй службi з надзвичайних ситуацiй Кропивницького, де проявив себе як професiйний, рiшучий i вiдповiдальний рятувальник. У 2020 роцi Максим брав участь у гасiннi масштабних пожеж у зонi Чорнобиля, працюючи у надскладних умовах.

У груднi 2022 року Максим Маєвський став до лав Збройних Сил України — цього разу у складi 57-ї окремої мотопiхотної бригади. Служив номерoм обслуги мiнометного розрахунку мотопiхотного батальйону. Брав участь у бойових дiях на Донецькому та Харкiвському напрямках, де проявив себе вiдважним, вiрним i рiшучим воїном. Нагороджений вiдзнакою 42-го окремого мотопiхотного батальйону «Хрест волi» III ступеня.

Старший солдат Максим Маєвський загинув 1 листопада 2025 року пiд час виконання бойового завдання в районi села Лиман Чугуївського Харкiвської областi. Йому було 34 роки…

Максим був справжнiм воїном — мужнiм, хоробрим, рiшучим. Надiйним побратимом. Доброю i справедливою людиною. Його поважали за силу духу, вiдданiсть i людянiсть.

У родинi Максим Маєвський був опорою, захисником i прикладом, адже дбав про своїх рiдних з великою любов’ю й турботою, прагнув, щоб вони почувалися в безпецi.

У воїна залишилися батьки, брат, дружина та маленький син. Любов i сила Максима залишиться з ними назавжди, як невгасиме полум’я памятi.

Руслан Буката народився 28 лютого 1993 року в Кропивницькому. Виростав спокiйним, щирим i працьовитим хлопцем. Iз дитинства мав чимало талантiв i захоплень — гарно малював, навчався в Художнiй школi iменi Олександра Осмьоркiна, цiкавився спортом, займався карате.

Руслан закiнчив загальноосвiтню школу № 20, а згодом — вище професiйне училище № 4, здобувши спецiальнiсть електрогазозварника — електрозварника на автоматичних та напiвавтоматичних машинах.  Працював за фахом на пiдприємствi «Ельдорадо».

Пiзнiше — охоронцем у компанiї «Соколiвськi ковбаси». Руслан завжди був сумлiнним працiвником, на якого можна було покластися, — уважним, спокiйним, вiдповiдальним i доброзичливим.

У жовтнi 2024 року Руслан Буката приєднався до лав Збройних сил України. Став на захист рiдної землi у складi 35-ї окремої бригади морської пiхоти iменi контрадмiрала Михайла Остроградського. Пiсля проходження навчання служив кулеметником вiддiлення, батальйону морської пiхоти. Воював на Донецькому напрямку.

Матрос Руслан Буката загинув 10 грудня 2024 року року пiд час виконання бойового завдання пов’язаного iз захистом Батькiвщини вiд збройної агресiї росiйської федерацiї, поблизу населеного пункту Берестки Донецької областi.

Тривалий час вважався зниклим безвiсти — родина невтомно шукала, до останнього вiрила й сподiвалася на диво. Остаточне пiдтвердження загибелi Руслана було встановлено за результатами ДНК-експертизи.  Йому було 31 рiк…

Руслан залишив по собi найтеплiшi спогади i добру пам’ять у серцях тих, хто його знав i любив. Вiн був чесною, доброю, щирою людиною, умiв цiнувати життя, дорожив родиною, мрiяв про власну сiм’ю, наповнену дитячим смiхом, де панували б любов i злагода.

У нього залишилися мама, син, два брати та сестра — найдорожчi люди, якi зберiгають у серцях його любов i свiтло.

Слава землякам, які віддали за країну найдорожче! Вiчна i свiтла шана!

Кропивницькі