У центрі Кропивницького попрощалися з полеглими захисниками

08 січня 2026 р. 14:21

08 січня 2026 р. 14:21

Сьогодні, 8 січня, кропивничани провели в останню дорогу тих, хто став до лав небесного Воїнства, виконавши до кінця тут, на землі, свій обов’язок мужності й честі: солдатами Андрієм Балацьким, Віктором Філоненком, молодшим сержантом Олександром Матненком, капітаном поліції Максимом Негарою.

Страшна війна продовжує без жалю забирати найкращих синів і доньок, викарбовуючи їхні імена у наших серцях і на скрижалях історії України.

Олександр Матненко народився 10 червня 1981 року у місті Помічна. Навчався у Помічнянському ліцеї «Гармонія», де формувалися його перші життєві цінності — працьовитість, відповідальність та повага до людей.

Після закінчення закладу освіти вступив до Кіровоградського сільськогосподарського технікуму, де здобув фахову освіту. Олександр мав золоті руки та технічний хист — захоплювався автомобілями й умів поладнати будь-яку несправність, завжди допомагав іншим і не цурався складної роботи. Згодом проходив строкову військову службу у місті Бровари Київської області.

Трудову діяльність розпочав  на   дільничній вузловій залізничній станції  Знам’янської дирекції Одеської залізниці , де працював механіком. За час роботи зарекомендував себе  відповідальним, працьовитим та надійним працівником.

Навесні 2025 року Олександр Матненко  став до лав Збройних Сил України.  Пройшов навчання і був зарахований на посаду командира механізованого  батальйону,.  Мав статус ветерана війни, учасника бойових дій.

Олександр Матненко – це приклад служіння і гідності. Завдяки своїм професійним і моральним якостям здобув беззаперечний авторитет серед побратимів і командирів. У складних обставинах вмів оперативно та правильно прийняти ефективні і обґрунтовані рішення. Мав високий рівень фахової підготовки. Його працьовитість, відповідальність та глибока внутрішня культура, назавжди залишиться в пам’яті побратимів.

21 грудня 2025 року на Харківщині серце воїна зупинилося. Вірний військовій присязі Українському народові, він мужньо виконав свій обов’язок, віддавши життя за Україну, її свободу та незалежність. Йому було 44 роки…

Віктор Філоненко народився 16 лютого 1966 році в селі Маріуполь Кропивницького району Кіровоградської області. Навчався в Рощахівському ліцеї а після його закінчення працював у закладі освіти на посаді завідувача господарської частини. Згодом був призваний на строкову службу.

Трудову діяльність  розпочав  у Приватному акціонерному товаристві «Кіровоградське будівельно – монтажне управління №5» на посаді «завантажувача печі» Це була важка й відповідальна робота, яка вимагала витримки, дисципліни та фізичної сили. Віктор Філоненко чесно й наполегливо працював, ніколи не уникав труднощів, за що користувався повагою серед колег.

Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну, 25 лютого 2022 року, Віктор Філоненко приєднався до лав Збройних Сил України. Після проходження необхідного навчання був зарахований на посаду водія-електрика ремонтної майстерні безпілотних авіаційних комплексів територіальної оборони. Службу ніс відповідально та самовіддано, розуміючи важливість своєї справи для оборони країни. Завдяки своїм технічним навичкам, уважності та досвіду він робив вагомий внесок у підтримку боєздатності підрозділу. Мав статус ветерана війни – учасника бойових дій.

Серце солдата Віктора Філоненка зупинилося 02 січня 2026 року в місті Слов’янськ, Краматорського району, Донецької області, під час виконання обов’язків військової служби.

Йому було 59 років…

У мирному житті Віктор Філоненко був надзвичайно доброю, щирою та відкритою людиною. Займався риболовлею, цінував прості радощі життя, умів знаходити спокій у природі. Понад усе він любив свою родину, був турботливим, уважним і відданим чоловіком та батьком, опорою для близьких.

Андрій Балацький народився 06 вересня 1996 року в Кропивницькому. Закінчив Новомиколаївську гімназію. По закінченню закладу освіти вступив до Кропивницького вищого професійного закладу освіти, де здобув фах автослюсаря. Із 2016 року проходив строкову службу у Національній Гвардії України, перебув в зоні Антитерористичної операції на Сході України, мав статус ветерана війни – учасника бойових дій.

У вересні 2023 року Андрій Балацький у складі Збройних сил України виступив на захист України від російських окупантів. Пройшов навчання в Німеччині та Іспанії, а згодом був зарахований на посаду стрільця- снайпера мотопіхотного батальйону. Воював на найгарячіших напрямках бойового зіткнення, мав статус ветерана війни – учасника бойових дій. Андрій Балацький був дисциплінованим, сміливим і надійним побратимом, якому довіряли та якого поважали.

Свій останній бій солдат Андрій Балацький прийняв 19 липня 2024 року в районі населеного пункту Прогрес Покровського району, Донецької області під час виконання бойового завдання в бою за Україну, її свободу і незалежність.

Йому назавжди залишиться  27 років…

У мирному житті Андрій Балацький  був надзвичайно доброю, світлою та щирою людиною. Захоплювався музикою, писав речитатив, через слова та ритм передавав свої думки та емоції.

Найбільшою любов’ю його життя була донька. Андрій був турботливим і люблячим батьком, мріяв про її щасливе майбутнє та мирну Україну для неї.

Максим Негара народився 04 липня 1987 року в місті Новомиргород. Закінчив Новомиргородській ліцей. Згодом вступив до Кіровоградського національного технічного університету на спеціальність «Комп’ютерна інженерія», на базі навчального закладу пройшов військову кафедру, що стало важливою складовою його підготовки та сформувало усвідомлення обов’язку перед державою.

Максим Негара мав золоті руки й технічний хист. Захоплювався автомобілями, вмів лагодити  все, ніколи не відмовляв у допомозі та завжди знаходив рішення. Його цінували за винахідливість, спокій і надійність.

Свій трудовий шлях розпочав у 2010 році дільничним інспектором поліції громадської безпеки Кіровського відділу міліції Кіровоградського міського відділу УМВС України в Кіровоградській області.

Максим Негара був людиною честі й обов’язку, воїном, який без вагань став на захист рідної землі у найважчий для країни час, добровільно вступив до підрозділу « Лють», згодом підрозділу «Хижак». Коли Україна потребувала захисту, він зробив свій вибір — стати щитом для держави, для своїх рідних, для майбутнього.

У строю він був надійним побратимом, відповідальним, спокійним і мужнім. Йому довіряли, на нього покладалися, поруч із ним відчували впевненість. Він виконував бойові завдання з гідністю, до кінця залишаючись вірним присязі та Україні.

05 січня 2026 року  капітан поліції Максим Негара отримав поранення несумісні з життям,  зупиняючи російських агресорів біля населеного пункту Ганнівка Допропільської громади, Покровського району, Донецької області. Йому назавжди 38 років…

У житті Максим Негара був доброю, веселою та чуйною людиною. Він умів підтримати словом, пожартувати, підбадьорити, створити навколо себе атмосферу тепла й довіри. Для друзів був щирим товаришем, для близьких — людиною, на яку завжди можна було покластися.

Особливе місце в його серці займала родина. Для доньки Максим був мудрим порадником, прикладом і захистом, людиною, до якої можна було звернутися з будь-яким питанням. Для дружини — крилами, опорою і підтримкою, джерелом сили, віри та впевненості у завтрашньому дні. Він умів любити глибоко, щиро й самовіддано.

Його життя обірвалося надто рано, але пам’ять про Максима Негару назавжди залишиться в серцях рідних, друзів і всіх, хто його знав. Він залишив по собі світло, любов і приклад справжньої людяності.

Кропивницькі