вологість:
тиск:
вітер:
«Ми повинні відвоювати наших хлопців»: відверта розмова з кропивницькою медикинею
Перше, що кажуть про Ірину Завітнєвіч її колишні пацієнти «вона знаходить вени навіть там, де їх немає! Це найфаховіший медик!
Ще вчора вона працювала з найскладнішими пацієнтами в Кропивницькому, а сьогодні рятує поранених військових на стабілізаційному пункті і сама пережила поранення. Ірина Завітнєвич свідомо пішла у військо, бо не могла просто дивитися на поранених, вона вирішила рятувати їх там, де потрібніша.
Про роботу на стабі, страх, потреби, підтримку бійців і про найсвятіше дуже відверто Ірина Звітнєвич розповіла в інтерв’ю сайту Златополь .
Життя до фронту: завжди там де найгарячіше
Розкажіть трохи про своє цивільне життя до фронту.
Ірина: Я довгий час працювала в обласній лікарні. Спочатку — хірургічною сестрою, потім перейшла у відділення інтенсивної терапії екстракорпоральних методів детоксикації, де стала старшою медичною сестрою. Там було 15 діалізних апаратів, ми проводили і плановий, і ургентний гемодіаліз. Це був дуже великий досвід, який згодом неабияк пригодився на війні.
Робота старшою медичною сестрою у Кропивницькому
Під час ковіду я очолювала інфекційне відділення на 80 ліжок. Я працювала на трьох поверхах: у зеленій зоні, з породілями, реанімаційні та терапевтичні ліжка. У мене в підпорядкуванні було дев’ять старших медичних сестер. Треба було навчити команду працювати з неінвазивними масками, реанімаційними апаратами, допомагати породіллям. Команда була збірна – лікарі різних спеціальностей, анестезіологи, реаніматологи, хірурги. Замість терапевтів були ендокринологи. Зібралася команда з найкращих професіоналів. Завідувачем у нас на той час був Ігор Станіславович Сидоренко, абдомінальний хірург і завідувач оперблоку.
Кожна смерть давалася дуже боляче. Дівчата виходили з червоної зони, пили воду й плакали. Бувало, за добу ховали трьох-чотирьох людей. Хоч працюєш у реанімації, але до цього неможливо звикнути. Людина щойно з тобою розмовляла — а за кілька годин її вже немає. Людське життя нічим не вимірюється.
Ми вчилися, читали, запитували, радилися. Нас підтримували керівники й колеги. Це була важка школа, але вона дала мені дуже багато.
Що спонукало вас піти в армію?
Ірина: З початку повномасштабки багато було поранених хлопців. І десь у душі жив смуток: чим я можу їм допомогти? Просто донатити – ти не знаєш, куди ці гроші стовідсотково підуть. Та й багато зі своєї зарплати не можеш дати. І в якийсь момент я вирішила: мабуть, піду в армію.
У нашому місті була військова частина — Маріупольський госпіталь. Я пройшла співбесіду, мене відправили на БЗВП. Тоді ще не усвідомлювала, куди я «влипла» і що це таке.
Після шпиталю мені запропонували перейти в бойову бригаду, де я за три дні й опинилася. Дітям сказала, що їду в тил. До останнього вони не знали, куди я насправді поїхала.
Ми відразу прибули на Харківський напрямок, на мій перший стабілізаційний пункт. І я була приємно вражена: побачила однодумців, людей, які справді віддано працюють. Лікарів, медсестер, санітарів об’єднувало одне – для них найголовнішими були хлопці та їхні життя.
Коли робота стає важливішою за страх
Для вас робота на стабілізаційному пункті була чимось новим?
Ірина: Я спочатку навіть робила вигляд, що чогось не вмію. Але привозять важких хлопців із турнікетами і я забуваю, що нібито цього не вмію. Венозний доступ, катетер Фолея, назогастральні зонди, підготовка до катетеризації й інтубації. Стою перед анестезіологом і кажу: «Я готова».
А хірургиня Марія Вікторівна піднімає голову: «Іруся, альо, ти ж не вміла! Тобі було десять хвилин — і ти вже отак?» А я просто забула, що «не вмію».
В обласній лікарні я не була сестрою, яка лише керувала й заповнювала документи. Я практикуюча медсестра, володію багатьма методиками. І весь попередній досвід тут став у нагоді.
Пам’ятаю чоловіка з підозрою на інсульт. Ми зробили первинний огляд, і з’ясували, що симптоми з’явилися приблизно дві години тому. Спочатку нам казали капати магнезію, а я відмовилася, наполягла, щоб не витрачати час, ми з лікарем швидко зв’язалися з Харковом і доправили його на тромболізис. І лікар мені каже: «Я вперше бачу на стабі грамотну сестру з клінічним мисленням».
У Харкові підтвердили правильність наших дій. На третю добу нам зателефонували й повідомили, що чоловік повністю відновився. І це був справжній кайф.
Тож в цивільній медицині ви вже пройшли бойове хрещення!
Ірина: Нас учили працювати правильно, красиво, щоб пацієнт був задоволений і отримував позитивні емоції. Людина ж не винна, що захворіла. Вона прийшла до лікарні — і ми маємо створити для неї максимально комфортні умови.
Зараз це називають наданням послуг. А тоді ми, напевно, просто лікували любов’ю, відношенням, турботою, препаратами. Точно так само й тут. Тільки тут іще є біль від того, що бачиш травмованих пацанів. Оце найгірше..
Що відчуваєш, коли опиняєшся на стабілізаційному пункті один на один із пораненими?
Ірина: Розумієш, наскільки це страшно. Боляче. Дуже боляче.
Коли привозять молодих хлопців брудних, у крові, вони кричать від болю, і ти розумієш: чим швидше зробиш свою роботу, знеболиш, чим швидше лікарі почнуть огляд і нададуть допомогу, тим більше шансів урятувати людину від інвалідизації та дати медикам час працювати.
А потім закінчується втручання, хлопець розплющує очі й каже: «Дякую». Ти відповідаєш: «Ти молодець». А він: «Ні, ми молодці». І ти кажеш: «Хлопці, ви самі святі в житті».
Так минає кожен день. Інколи привозять двох, інколи п’ятнадцять, а буває двадцять п’ять за добу.
Як працює стабілізаційний пункт?
Ірина: На стабах немає вихідних – там 24/7. Усе залежить від того, наскільки чисте небо і чи можна евакуювати хлопців із зони бойових дій. Інколи евакуація триває 20, 30, 50 хвилин, а інколи затягується на місяці. Буває, хлопці приїжджають із дуже важкими, застарілими травмами. Ти все це бачиш і не маєш права здатися.
Є стабілізаційні пункти різних рівнів. Я була прикомандирована на стабпункт рол-2, сюди потрапляли важкі й середньої тяжкості пацієнти. Чим ближче стаб до лінії фронту, тим складніше й небезпечніше для медиків, але тим коротший час евакуації для поранених.
Буває, стоїш в операційній, пацієнта оперують, він на апараті, а поруч щось летить і гепає. Ми вмикаємо голосніше українську музику і продовжуємо працювати. Робимо вигляд, що це ніби відбувається не з нами.
Тринадцять годин боротьби
Чи траплялося, що когось не вдавалося врятувати?
Ірина: Один хлопчик, якого ми втратили. Ми боролися за його життя тринадцять годин. Робили відкритий масаж серця, брали кров у хлопців, переливали, робили все, що могли. Працювала велика команда – кілька анестезіологів, хірурги, медики з Харкова.
Але ми його не врятували. І досі це дуже болить. Ми повинні були його врятувати. От і все.
У нас всі інші хлопці живі. Не має значення, в якому стані вони їдуть далі: у реанімобілі, на апараті штучного дихання, заінтубовані, з анестезіологом чи без. Головне, що вони живі. Слава Богу!
Що хотілося б, аби цивільні люди розуміли про тих, хто на фронті?
Ірина: Наше суспільство ніби поділилося на цивільних і тих, хто на війні. Раніше було багато ідейних добровольців, а зараз чимало хлопців мобілізовані й відправлені на фронт. Вони часто не готові до цього ні фізично, ні морально. І те, як вони все це витримують та намагаються робити свою роботу, заслуговує на величезну подяку.
В армії теж є проблеми. Є й ті, хто краде, через що люди втрачають довіру до допомоги. Я теж не вірю на слово. Але коли ти вже там, то розумієш, що маєш робити. А гроші, які отримують військові, дуже швидко витрачаються: треба купувати екіпіровку, заправляти машини, ремонтувати техніку, відновлювати відсмоктувачі й інше обладнання. Люди не завжди розуміють, що означає жити там тижнями й оперувати пацієнтів.
Мені кажуть: «А навіщо ти туди пішла? Ми тебе не просили». А я відповідаю: «Ну хтось же повинен робити цю роботу?» Так само було під час ковіду. Діти хвилювалися: «Мамо, ти помреш!» А я казала: «Діти, хтось повинен це робити. Мабуть, я».
І про фронт вони дізналися через мій день народження. Хотіли надіслати подарунок, попросили адресу. Я сказала: «Харківська область, такий-то пункт. Син перепитав: Мамо, і це за твоїми словами тил???» Так вони й зрозуміли…
Не лише медична допомога
Ви надаєте хлопцям не лише медичну, а й психологічну підтримку?
Ірина: Вони в нас найдорожчі. Коли привозять багато поранених, двоє можуть бути важкими й одразу йти на операцію, а ще шестеро чекають огляду. Треба кожного поміряти, оглянути, перепитати: «Що там ти, сонечко? Як ти? Де поранення? Тебе нічого більше не зачепило?» Зібрати показники, надати допомогу, передати інформацію координаторам.
Поки триває операція, хлопці можуть чекати. Ми намагаємося зробити так, щоб вони могли помитися, переодягнутися в чисту білизну, випити чаю, а якщо дуже хочуть їсти — повар принесе їжу. Потім лікарі й хірурги оглядають їх ще раз, і відбувається евакуація.
Їм важливо відчути, що вони нам потрібні. Ми не можемо просто залишити їх самих зі своїм болем. Треба обласкати, підтримати, пояснити, що все буде добре настільки, наскільки це можливо.
Інтерв’юер: Чи звертаються по допомогу місцеві жителі?
Ірина Звітнєвич: Так, звичайно. Приходять цивільні — переважно люди старшого віку, бувають поранення від КАБів, FPV. Ми надаємо допомогу й викликаємо швидку для евакуації. Нікому й ніколи не відмовляли.
Люди, яких треба повернути до життя
Інтерв’юер: Що відбувається з хлопцями, які довго перебувають на передовій?
Ірина Звітнєвич: Дуже багато хто потім сам намагається впоратися з ПТСР. Це тяжко. Якщо не знайдуться хороші волонтери, які допомагатимуть хлопцям рухатися далі, то на багатьох можна просто поставити хрест.
Дехто стає агресивним. Не тому, що вони погані. Аж ніяк. Просто людина може рік сидіти на нулі й не мати змоги звідти вийти. У таких умовах вона змінюється.
Коли хлопці приїжджають до нас виснаженими, бувають по 40 кілограмів, ми їх відмиваємо, потроху годуємо – багато їсти одразу не можна, підтримуємо, голову одразу бриємо наголо, головне не чіпати бороду, бо то святе! Наші санітари умнічки. Вони дуже стараються.
Мені здається, суспільство має зрозуміти: ці хлопці потребують підтримки не лише тоді, коли їх вивозять із передової. Вони потребуватимуть її й після повернення.
Чи підтримуєте зв’язок із тими, кого врятували?
Ірина: Вони пам’ятають нас і передають вітання. Але ми не можемо вільно пересуватися: маємо залишатися в місці, куди нас направили. Тому зустрічатися просто так не виходить.
Страх — це нормально
Що допомагає вам відновлюватися? Як ладнаєте з емоціями?
Ірина Звітнєвич: Інколи підходиш до командира й просиш: «Будь ласка, відпусти мене на пару днів на перезавантаження. Я більше не можу. Для підтримки є капеланська група, де надають підтримку, можна поїхати, отримати ментальну й духовну підтримку. Але сама дорога — це теж страшно. Ти можеш не побачити «ждуна», можеш не помітити FPV на оптоволокні. Їдеш, вчепившись у бронік, і читаєш «Отче наш»: «Лише б тільки доїхати. Лише б тільки доїхати».
А якщо потрапляєш туди, де є дерева, вода, небо, шукаєш місце, де нікого немає. Сідаєш, дивишся на небо й кажеш: «Дякую». Більше нічого…
Дуже часто плачеш у подушку, бо тобі страшно. А потім хтось кричить: «До нас доставлення!» — і ти встаєш, витираєш очі й ідеш працювати. Хтось запитує, чого плакала, а ти відповідаєш: «Та щось в око потрапило. Все нормально».
Це справді страшно. І неправда, коли люди кажуть, що на війні не бояться. Людина може адаптуватися до небезпеки, але страх потрібен: він допомагає вчасно помітити загрозу й діяти. Хлопцям на нулі теж страшно. Вони виходять звідти й говорять про це. І це правда — будь-якій людині зараз страшно.
Що найважливіше у спілкуванні з рідними?
Ірина: Зв’язок. Коли його немає кілька днів і ти не можеш попередити своїх, починається треш. Рідні телефонують, хвилюються, бо розуміють, де ми й у яких умовах перебуваємо.
Тому стараємося заздалегідь написати: може бути так, що зв’язку не буде. «Будь ласка, не кіпішуйте. Якщо все буде нормально, вийдемо на зв’язок». Навіть один смайлик для близьких означає дуже багато.
«Свята вода» – «Прозора»
Як облаштований побут для жінок на позиціях?
Ірина: По-різному. Інколи в кімнаті живе одна дівчина і восьмеро хлопців. Якщо є можливість відокремити жіноче приміщення, усі стараються це зробити, щоб у дівчат було все необхідне.
Буває, що немає світла й води. У нас є така «свята вода» — «Прозора». Вона і для їжі, і для пиття, і щоб помитися, голову вимити, вмитися. Коли води мало, викручуємося: тазик, портативний душ — і все гаразд. Головне, щоб вода була чиста. При цьому стерильність інструментів і санітарний режим — принципові речі. Не можна допустити, щоб хлопці отримали ще й інфекцію.
Чи вистачає обладнання та медикаментів? Хто допомагає?
Ірина: . Свій стабілізаційний пункт ми відкрили відносно недавно й збирали його практично по крупицях — завдяки волонтерам, командиру, людям, які надавали волонтерську допомогу.
Я дуже вдячна волонтерці Марії Чорній, з якою познайомилася в лікарні під час виконання своїх функціональних обов’язків. Усі люди хворіють, а наше завдання, як медиків, — допомагати їм повертатися до нормального життя. І коли вже ми самі потребували допомоги, Марія не залишилася осторонь. Завдяки їй ми отримали багато необхідної апаратури та обладнання.
Також значну допомогу нам надавав депутат обласної ради Олександр Чорноіваненко.
Окремо хочу подякувати громадській організації «РУХ. Ресурси Успішних Ходів», яка також підтримує нас і допомагає з необхідним.
Але потреби все одно залишаються. Наприклад нам нам дуже потрібне авто, екофло, бо нашу евакавтівку розбило дронами, були поранені хлопці і автомобіль з обладнанням згорів, також потужні генератори.. Є стабілізаційні пункти, які забезпечені на всі 200 відсотків – їм допомагають волонтери, держава, військові частини. Але потреба в руках і обладнанні нікуди не зникає.
Що змінилося назавжди
Що ви переосмислили за цей час?
Ірина: Дуже хотілося б, щоб нас нарешті почули. Хлопці не за власним бажанням потрапили туди. І будь-яка родина може опинитися в такій ситуації.
Якщо ми, суспільство, не будемо підтримувати наших військових, то ми ніколи цю війну не виграємо. Нам потрібно бути поруч із ними. І не засуджувати, а допомагати!
Що порадите українцям?
Ірина : Цінуйте себе. Просто цінуйте себе — це по-перше.
По-друге, цінуйте кожен день, кожну хвилину, кожну хвилинку. Хочеться, щоб у кожного в душі було тепліше, світліше, добріше.
Тому що може настати таке, що завтрашнього дня просто не буде. От зараз ми з вами спілкуємося, а потім… Не дай Бог…
Спілкувалася Олена Шендеровська
Джерело: zlatopil.com
Новини рубріки
Захисника з Кіровоградщини посмертно нагородили «Хрестом Сухопутних військ»
19 листопада 2026 р. 15:01
У Кропивницькому планують розширити місця для перетримки безпритульних собак після стерилізації
19 листопада 2026 р. 14:28
Гирьовик із Кіровоградщини Дмитро Капустинський виборов титул чемпіона світу
19 листопада 2026 р. 13:22