Світлана Кравцова у перші дні війни евакуювала тисячі людей. Історія переселенки з Попасної

08 листопада 2024 р. 18:31

08 листопада 2024 р. 18:31

Світлана Кравцова добре відома у Попасній. Батьки переїхали до міста залізничників у 1978 році, тут маленькою дівчинкою Світлана пішла до школи №21. Після закінчення Харківської академії залізничного транспорту повернулася додому і, відтоді, вже 28 років працює у цій галузі.

У лютому 2022 року начальниця вокзалу станції «Попасна» Світлана Кравцова стикнулася з досі невідомим явищем – евакуацією людей. Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, місцеві рятувалися від небезпеки. Згодом жінка і сама виїхала з міста. Поїхала у невідоме.

Пані Світлана розповіла редакції сайту Попасна .City, як стала переселенкою та як війна вплинула на її долю.

У 2014-му Світлана нікуди не виїжджала - була віддана роботі

Вперше що таке війна Світлана Кравцова побачила у 2014 році. Попасняни вже тоді чули неподалік вибухи від роботи артилерії «ополченців».

Більшість жителів Попасної у ті роки нікуди не виїжджали, бо вважали, що краще жити вдома - дуже любили своє квітуче місто.

Однак, час від часу, у населений пункт «прилітало» з окупованої території. Одного разу пошкодження отримала оселя пані Світлани.

Жінка розповідає: «Квартира залишилася в нормальному стані. Але зазнали шкоди вікна, я їх відновила. Переживала, що в будинку не було опалення. Але я все витримала».

Тоді Світлана Борисівна вже керувала вокзалом. Вона була віддана роботі та відчувала відповідальність за свій колектив. Жінка продовжувала працювати і нікуди з міста не виїжджала.

Світлана Кравцова - віддана роботі Фото: з особистого архіву С.Кравцової

Так пройшло вісім років. Перед війною у Попасній пожвавішало залізничне сполучення: було призначено швидкий потяг «Київ – Попасна» та регіональний експрес «Харків – Попасна».

Проте, ситуація з кожним днем загострювалася все більше: телеканали і соцмережі віщували біду.

24 лютого: війна постукала у двері попаснян

Як і більшість містян, Світлана не вірила, що почнеться повномасштабна війна. Але коли настав той день, вона одразу зрозуміла, що це не фейк.

«Зранку мені телефонували колеги і друзі з різних міст України. Харків, Чернігів, Суми, Київ повідомляли про початок війни. Але ми жили й працювали вісім років у стані війни. Тож, сподівалися що це ненадовго», - пригадує попаснянка.

У залізничників стало гаряче, коли влада оголосила про евакуацію людей з Луганщини.

Пані Світлана каже: «З Попасної виїжджало дуже багато містян. Це були тисячі людей. Жінки, діти, старенькі. В цьому натовпі було чимало домашніх тварин, яких попасняни везли із собою. Але попри насторогу, люди вірили, що незабаром повернуться у рідне місто».

За кілька днів рух евакуаційних потягів було припинено через великі руйнування залізничної інфраструктури. Стало зрозуміло: зробити щось для попаснян вже неможливо - настав час рятувати колектив та власне життя.

«Коли я усвідомила, що треба їхати, то збирала валізи кілька разів. Спочатку склала речі першої необхідності, документи. Вибухи у місті почастішали і ситуація щодня ставала більш небезпечною. Я почала розуміти, що поїздка може бути не на кілька тижнів, а на декілька місяців. Тож відкладала одні речі, брала інші», - каже жінка.

Світлана Борисівна зізнається, дуже жалкує що через напружену ситуацію забула взяти з собою диск з особистого комп’ютера, де зберігався сімейний фото- та відеоархів. Тож наразі має лише кілька світлин.

В той час у місті вже пропали всі «блага цивілізації»: була відсутня електрика та припинено газопостачання. Відтак, їжу готували на вогнищі.

«Змогла виїхати тільки на третій день, з того моменту коли вирішила їхати, тому що в Попасній не працював мобільний зв’язок. Це стало проблемою під час пошуку тих, хто вивозив людей з міста. В решті решт, мене і мого батька поважного віку, місцеві хлопці вивезли приватною маршруткою з Попасної. Тато мав дві сумки і я везла дві валізи та рюкзак. З цим багажем нас пересадили в автобус, що віз людей до Бахмута», - переповідає пані Світлана.

Куди їхати далі попасняни не знали. Світлана з батьком знайшли прихисток у галузевому гуртожитку. На місцевій станції вона взялася допомагати з евакуацією. За три тижні керівниці Попаснянського вокзалу запропонували роботу на залізниці у Краматорську і навіть підшукали житло...

«Але в той момент у батька стався інсульт: з Попасної повідомили, що зруйновано все їхнє майно і загинув його улюблений пес. Тож батько був лежачий, я не змогла фізично виїхати у Краматорськ», - розповідає Світлана Борисівна.

За десять днів, прилаштувавши батька у відомчу лікарню, попаснянка вирушила до Покровська – там були потрібні люди для організації евакуації жителів.

Світлана Кравцова під час евакуації місцевих дітей. Покровськ, 24.04 2022 Фото: з особистого архіву С.Кравцової

Світлана переказує: «У нас організація евакуації скрізь однакова. Але у Покровську було важче, тому що туди кожен день привозили людей з двох областей. І серед них перебувало дуже багато людей з інвалідністю. Це були і лежачі, і візочники. Психологічно дуже важко на це дивитись».

Переїжджала кілька разів і в нових колективах отримала чимало досвіду

Світлана Борисівна переїжджала ще кілька разів. Своєї професійної діяльності попаснянка не змінювала і працювала за своєю спеціальністю на залізниці.

Протягом двох років переселенка жила у Києві. У столицю перевезла батька, бо вирішила, що тут він отримає краще лікування.

Цьогоріч у травні пані Світлана переїхала до Харкова. На жаль, вже без батька. 23 травня його серце перестало битися.

«Я хотіла працювати в цьому місті. В мене тут син навчався і залишився жити в Харкові. Я думаю, що кожна родина, яка зіткнулася з військовими діями, нині об'єднується, намагається бути разом», - зазначає переселенка з Попасної.

У Києві і Харкові Світлана придбала чимало досвіду. Каже, Попасна – невеличке місто залізничників, де всі один одного знали і більше довіряли. На великих вокзалах попаснянка побачила з середини роботу колективів, де інший стиль роботи та інші обсяги навантажень на працівників.

Керівник Попаснянської МВА Михайло Ханатов вітає Світлану Кравцову з Днем залізничника. Харків, 04.11.2024 Фото: з особистого архіву М.Ханатова

Переселенка з Попасної дуже рада, що на своєму шляху зустріла багато гарних людей, які не тільки співчували, а дійсно допомагали: «У Бахмуті мої колеги, з якими працювала пліч-о-пліч, підтримували з першого дня - приносили продукти, залізниця та місцеві органи організовували видачу гуманітарної допомоги. У Покровську дівчата забезпечили посудом та іншими побутовими речами, в яких виникла потреба в незнайомому місті. У Києві волонтери надали гуманітарку, допомагали представники нашої громади та й господарі квартири не задирали ціну за оренду».

Світлана цікавиться тим, що нині відбувається в окупованій Попасній. Вона періодично шукає новини у Фейсбуці, Інстаграмі та Ютубі. І дуже вдячна людям, що вони оприлюднюють будь-яку інформацію про Попасну.

Про повернення, звернення до земляків, найбільшу перемогу

Я повернуся в рідне місто

Я намагаюся йти життям з девізом: «Бути корисною!» Якщо після деокупації Попасної мій професійний і життєвий досвід будуть затребувані, то я би хотіла повернутися у рідне місто. У нас громада дуже згуртована. Навіть зараз, коли Попасна фізично знищена, містяни перебуваючи в різних регіонах України, телефонують один одному і цікавляться: як життя. Думаю, що коли будуть потрібні робочі руки для відновлення, то багато хто з попаснян захоче поїхати і відбудовувати місто.

Головне, що я хочу сказати своїм землякам

Не зупиняйтесь і не падайте духом. Не треба сумувати за втраченим і зруйнованим, бо все можна відновити. А якщо людина впаде в депресію і бездіяльність, то це - біда. Треба розуміти, що іншого життя у нас не буде.

Найбільша перемога для Попасної

На мою особисту думку, найбільшою і найкращою перемогою для м.Попасна буде повернення всіх наших містян після деокупації.

Луганські