Як косметологиня з Сіверськодонецька створює красу в Ужгороді

03 січня 2025 р. 09:28

03 січня 2025 р. 09:28

Жителька Сіверськодонецька Наталія Отвагіна — косметологиня з 20-річним стажем, а у минулому – лікарка акушер-гінеколог. У рідному місті відкрила салон краси та зібрала навколо себе колектив майстрів, який не тільки створював настрій, а й дарував знання іншим прихильницям бьюті-індустрії. З роками робота в цій сфері приносила все більше задоволення, нових клієнтів та прибутку, допоки не почалася повномасштабна війна.

Сьогодні косметологиня продовжує свою справу в Ужгороді. Наталія Отвагіна розповіла “SD.UA” про переїзд, відкриття косметологічного кабінету, запуск курсів у новому місті, а також про ситуацію у Сіверськодонецьку.

Перетворила хобі у справу життя

На шлях косметології жінка стала у 2004 році, попередньо відпрацювавши 5 років лікаркою акушером-гінекологом у Лисичанську.

«Колись я сама мала проблеми зі шкірою. Косметологія завжди була моїм хобі, але на початку 2000 років вона ще не була такою розвинутою. Я закінчила курси лікарів-косметологів, які проводили при медичному інституті Харкова, і остаточно закохалася в косметологію», – розповідає Наталія Отвагіна.

Наталія Отвагіна

Жінка почала себе реалізовувати як косметологиня, орендувала кабінет, закупила обладнання, пішли перші клієнти. Таким чином улюблене хобі переросло у справу життя.

Пані Наталія розповідає, що через деякий час відкрила великий салон краси у центрі міста, де надавали широкий спектр послуг, зокрема, масаж, манікюр, педикюр, макіяж, косметологічні процедури, робили стрижки та зачіски. У команді було дев’ять майстрів, які, крім активної праці, проводили навчальні курси у бьюті-індустрії.

«У 2014 році, коли почалося АТО, в Сіверськодонецьк почали переїжджати луганчани. Попит на усі наші процедури тільки підвищувався. З’являлися нові клієнти», – говорить пані Наталія.

Так працювали й розвивали у місті бьюті-сферу, допоки не почалося повномасштабне вторгнення. Тоді спочатку робота була поставлена на паузу, а згодом взагалі зупинилася.

«Події лютого 2022 року – це справжній шок. Я була одна. На той момент моя старша донька навчалася у Празі, а молодша знаходилася в Києві у свого тата», – ділиться жінка. Вона ж залишалася у місті до кінця березня, сподівалася, що все мине, як у 2014 році. Однак час йшов, а ситуація не вщухала, тому разом зі знайомими рушила на Дніпро, а звідти в Ужгород.

З доньками

Д умали, що скоро повернуться додому

Наталія Отвагіна розповідає, що облаштуватися у чужому місті їм допомогли місцеві знайомі, надали квартиру-офіс, щоб пересидіти деякий час. Родина думала, що скоро все закінчиться і повернеться додому, але події тільки розвивалися. У результаті залишилися в Ужгороді й живуть там сьогодні.

Все довелося починати наново, від купівлі речей щоденного ужитку до відновлення роботи.

«Я виїхала з однією ковдрою, – говорить співрозмовниця «Сєвєродонецьк онлайн». – Оскільки моя квартира знаходилася зі сторони виїзду на Луганськ, у ті райони вже не пускали, можливості піти додому та щось зібрати не було».

Вивезти обладнання з салону теж не виявилося можливим, однак завдяки місцевій владі Сіверськодонецька вдалося врятувати важливі речі: «Облдержадміністрація, коли возила гуманітарну допомогу у місто, допомогла мені вивезти з салону документи та печаті у Дніпро. А там мої знайомі дівчата забрали й передали мені новою поштою в Ужгород».

Наразі родина винаймає квартиру. Пані Наталія влаштувала молодшу доньку у школу. В Ужгород забрала й свою маму, заслужену вчительку Сіверськодонецька,  Антоніну Отвагіну.

«Мама спочатку не хотіла виїжджати, думала, все буде добре. Але з часом погодилася. Їй у свої 80 років довелося подолати шлях через росію, Білорусь, щоб повернутися на територію, підконтрольну Україні», – каже косметологиня.

Пані Наталія говорить, що на Закарпатті місцеве населення дуже доброзичливе до внутрішньо переміщених осіб.

«Усі знайомі ставлять мені питання стосовно мови. В Ужгороді спілкуються і українською, і російською, і на місцевому закарпатському суржику, і угорською. Тут ні до мови, ні до віросповідання взагалі жодних претензій немає. І католики, і християни, усі уживаються разом в одному місті, ніхто не свариться, нічого не доказує один одному. Цьому треба навчитися», – наголошує жінка.

Працює і навчає жінок косметології

В Ужгороді Наталія Отвагіна відкрила косметологічний кабінет, де продовжує надавати бьюті-послуги та навчати цього інших жінок. Проводить індивідуальні та групові курси з двох напрямків: «Косметолог-естетист» для усіх охочих та «Косметолог-ін’єкціоніст» для тих, хто має медичну освіту.

«По завершенню навчання я видаю дипломи. У мене є печатки приватного підприємця та лікаря, це все офіційно. Сьогодні мої учениці працюють в Польщі, в Англії, по Україні», – розповідає косметологиня.

За її словами, в Ужгороді її курси пройшли вже понад 30 жінок.

Пані Наталія відзначає, що через обставини та настрої людей обсяг роботи не такий, як був в рідному місті. Однак вона не зупиняється, шукає свою аудиторію і завойовує своє місце під сонцем.

Зараз косметологиня працює над запуском онлайн-курсів «Сам собі косметолог» і «Косметолог-естетист».

Тим часом в Сіверськодонецьку

Пані Наталія говорить, що найскладніше для неї – це прийняти ситуацію, що вже більше ніколи не повернеться додому й все, що вона досягла за 20 років важкої праці, втрачено.

«Знайомі, які залишилися, кличуть мене назад: «Наташо, приїжджай, у нас так все класно, виплати дають, роботи багато, ти зі своїми золотими ручками без діла не залишишся». Але ні, ми підемо іншим шляхом, ми рухаємося далі», – відзначає пані Наталія.

Хоча зізнається, що дуже хотіла б туди поїхати, розв'язати питання з квартирою та забрати альбоми з дитячими фотографіями. Але її житло розтрощене, жінка каже, що там все перевернуто та винесено, окрім холодильника.

За словами жительки Сіверськодонецька, в окупантів є чіткі адреси, де ніхто не проживає, вони відкривають квартири, де немає жильців, і наводять свої порядки.

«Ключі від житла забирають у виконком, і тільки при особистій присутності віддають документи власнику. Розбиті вікна, батареї та систему каналізації міняють, мовляв, наша каналізація не підходить під їхні стандарти, – говорить жителька Сіверськодонецька, — хоча самі шоковані від того, як наші люди живуть: і садочок на подвір’ї, і пральні машинки, мікрохвильовки, плазми в кожному домі».

Співрозмовниця «Сєвєродонецьк онлайн» відзначає, що у Сіверськодонецьку досі немає сталого зв’язку: «Усі вишки порозтягували, це жахливо, 21 століття на дворі. Місцеві жартують, мовляв, я чоловіка відправляю із записками, якщо треба, а ні, то ходимо один до одного в гості. Розповідають, що вікна вставляються, батареї замінюють, будівлі ремонтуються, проводяться заходи. Одним словом, місто розвивається. Дають гарні виплати, мовляв, багатодітні стали ледь не мільйонерами. Але думаю, це все нав’язано, що у них все класно».

Пані Наталія вважає, що не всі, хто залишився на окупованій території, зрадники, у кожного своя причина.

«Звісно, основна маса перевзулася і радіє разом з ними [росіянами], але є такі ситуації, що люди були змушені повернутися та залишитися. Вважаю, що не можна рівняти усіх під одну гребінку. Деякі люди живуть на окупованій території через хворих та слабких батьків, яких неможливо вивезти, когось сильно тягне до рідного дому. Кожен для себе обирає. Люди можуть там жити, але їм там не подобається. У них ключова фраза: «Зате я вдома», – ділиться своїми думками жінка.

Луганські