Коли слово стає фронтом: Ярослав Нестеренко — про війну, поранення і повернення

06 червня 2025 р. 08:42

06 червня 2025 р. 08:42

Ярослав Нестеренко до повномасштабного вторгнення був головним редактором «Попаснянського вісника» та сайту «Попасна City». У 2022-му році війна постукала в його дім вдруге. Деякий час він залишався у рідному місті,  допомагав людям евакуюватися та інформував про те, що коїться на його землі. Згодом йому, як і багатьом містянам, довелося покинути Попасну. Він евакуювався спочатку до Бахмуту на Донеччині, а згодом – до Сміли на Черкащині. Там він заснував місцеве видання «Сміла City», у якому працював, доки восени 2023 року не мобілізувався до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. На службі  у липні 2024 року він отримав важке поранення на Харківщині під час обстрілу, коли військові знімали відеоматеріал про Куп’янськ та бійців бригади. Після цього був довгий час реабілітації та відновлення. На початку цього року Ярослав звільнився з лав Збройних сил України. Зараз він планує повернутися у журналістику.

Напередодні Дня журналіста він розповів SD.UA свою історію.

- Ярославе, як ви прийшли у журналістику?

- Одразу після школи я працював на залізниці диспетчером. Це  керівна посада, 20 людей було у мене у підпорядкуванні. А на пів ставки підпрацьовував у редакції «Попаснянського вісника» верстальником газети. Моя мама була її редакторкою тоді. Так я суміщав десь з кінця 1990-х років і  до 2015 року.

Коли у 2014 році напали на Попасну, а потім звільнили її, певну кількість часу майже ніхто не працював у місті. Стало все на паузу, люди пороз’їжджалися. До тимчасово окупованої території було 5 кілометрів. «Градами» лупили постійно та сильно, зі ствольної артилерії теж. Так було протягом 2014-2015 років. Потім почалося відносне затишшя, люди стали повертатися.

Згодом влада почала відновлювати й газету, вона ще тоді була комунальною. Мама моя вийшла на пенсію та запропонувала мені стати редактором. Навчала мене всього. Бо редактор – не тільки творча робота. Це, по суті, керівник підприємства. Коли я почав працювати у  редакції, мама дуже допомагала. Виправляла помилки, підтягувала стилістично. Якийсь час перевіряла наші шпальти.  Одного дня я зрозумів, що треба обирати щось одне – або залізницю, або журналістику. Бо не встигав все. Так у 2015 році я залишив залізницю і з 1 квітня став виконувати обов’язки головного редактора. Ми переїхали у приміщення міськради. Потім було роздержавлення газети. Райрада не хотіла відпускати. Палки у колеса ставила. Зазначу, що певний час у нас була і райрада, і ВЦА.

Ось так і став журналістом. До того писав тексти, був досвід, бо на залізниці я був також головою молодіжної ради теркому та станції «Попасна». Доводилося про це писати.

Ярослав Нестеренко

- Ваш вибір обрати журналістику якраз припав на початок війни. Тож довелося одразу поринути десь і у військову тематику?

- Як сталося, так і сталося. Але, зізнаюся, що на двох роботах я витрачав менше часу, ніж коли став головредом. Бо доводилося засиджуватися, було складно. Згодом, звісно, втягнувся. Наша редакція була у лідерах по Луганщині. Ми створили сайт. Спочатку я зробив створив це власноруч, через пару років платформа The City агенції медійного розвитку АБО  запропонувала нам свою платформу. Тоді ще було тільки три сайти й ми потрапили у другу трійку. Нам дали ноутбук, фотоапарат, іншу техніку. На сайт викладали ту інформацію, яка була у газеті. Аудиторія перетиналася лише частково. Переважно читачі були різні. На сайт додавали більше фото, відео я робив.

- Напередодні вторгнення був якийсь план дій?

Не було якихось планів дій. До 2 березня у нас було відносно тихо. Ми працювали. Коли дізнався, що розпочалося повномасштабне вторгнення, одразу віддав людям зарплати, позакривав фінансові питання. А 2 березня ранок почався з обстрілу «Градів», «Ураганів», артилерії. Постійна стрілянина з невеликими перервами. Люди не виходили на роботу. У мою дев’ятиповерхівку снаряд влучив. Ходив я тільки на планерки влади, де збиралися всі – підприємства, рятівники, правоохоронці й так далі. Я розумів, що та інформація може врятувати комусь життя. Публікував це. Світла, газу та води не було вже. Ремонтники працювали, намагалися лагодити одразу після прильотів. Але згодом вже було це неможливо. А у березні сніг був, холодно.

На нараді у Попаснянській ВЦА під час обстрілів

Також я ходив по бомбосховищах, дізнавався, як там люди. З 2 числа потяг перестав ходити. Потім дизелі теж перестали їздити, бо колії перебили. Люди спочатку хотіли перечекати. Думали, що буде, як у 2014-му. Але згодом захотіли їхати. Треба було організувати транспорт. Начальник Попаснянської міської військової адміністрації Микола Ханатов поїхав забирати шкільні автобуси для евакуації. Одного водія не було, він сів за один автобус сам. Ми підігнали їх до бомбосховищ. І тут почалося – «А куди ми поїдемо», «Нас ніхто не чекає». З 2 бомбосховищ тоді забрали лише 6 людей, яких треба було доставити до потягу у Комишуваху.  Другий автобус відігнали.

Я про це написав. Це відео  побачила жінка, яка їхала з іншої країни за своїм батьком у Попасну. Вона дзвонить мені та каже, що може людей зі сховища  переправити до Чехії, але треба вивезти їх спочатку до Бахмуту. Автобус надавали, але потрібен був водій. За годину знайшовся за оголошенням один хлопець, який погодився. Зібрали автобус попаснян та відправили їх на Бахмут. Я знайшов, де їх розмістити там, влада надала  гуртожиток. Згодом вдячні люди вже дзвонили з Чехії.

Водій на зворотному шляху у Попасну привіз людям допомогу. На його картку зібрали гроші буквально за день. Він купив хліба, продуктів. До цього ми закупили ліки, їх теж передали. Я їх зустрічав, сортував це все. Була вже паніка певна. Пам’ятаю, хтось йде вулицею у військовій формі без розпізнавальних знаків, забігли ми у підвал. Думаю – ну, все. Зайшли у Попасну росіяни. Вони пройшли повз нас. Мабуть, це наші все ж таки були.

У цьому підвалі знайшлася фельдшерка, розсортувала ліки. Обрали старшого, щоб я зміг з ним зв’язуватися та передавати допомогу з Бахмуту. Я переночував та наступного дня виїхав до Бахмуту. 9 березня. А 8 березня відправив з Попасної родину. Вони жили у моєї колеги з «АБО» Гаяне Авакян у Бахмуті.

Робота

- Ви казали, що закупили ліки. Була якась допомога волонтерська?

- Волонтерська допомога була. Той же «Червоний хрест» щось надавав. Одного разу подзвонили зі «Схід СОС». Дали 100 тисяч гривень, але треба було надати чеки. У супермаркеті «Сім’я» закупили продуктів. Тоді вже перебили світло, генератор ледь працював. Люди плакали, бо боялися вийти навіть через щільні обстріли. Дівчина набивала все вручну, намагалися відправити рахунок. Коли їхав з міста, сказав представникам ВЦА, де можна ці продукти забрати, їх передали людям. Тоді вже харчі в людей почали закінчуватися, купити щось неможливо майже було. На решту грошей ми купляли ліки у Бахмуті. І то їх там вже майже не було. Ото їх і передав водій.

- Ви поїхали 9 березня остаточно?

- Я працював з телефону, бо був павербанк. Комп’ютер не вмикав, бо не було електропостачання. Зв’язку не стало 8 березня, коли перебили вежу. Тоді я вирішив виїжджати. У Бахмуті тоді ще було тихе життя. Діти гуляли. У Попасній, щоб ви розуміли, на вулиці нікого не було, всі ховалися.

Попасна, 2022 рік

Я там був до 14 березня. Потім знов поїхав до Попасної. Бензину вже не було у Бахмуті. У Краматорську видавали по 10 літрів, але треба було вистояти чергу. Моя колишня дружина попросила забрати бус, вони виїхали однією машиною, а інша залишилася. Вона запропонувала ним  потім приїхати до неї у Смілу, бо у мене не було автівки, обіцяла допомогти влаштуватися там. Мама та дружина не хотіли відпускати. До того ж досвіду водіння не було років 20 останніх у мене. Та й раніше їздив лише по Попасній. Але поїхав.

У Попасній був ще той квест. Ключі від автівки були у приватному будинку тітки. Її не було на місці. Вона працювала у психіатричній лікарні, яка знаходилася за 5 кілометрів. Чоловік її пошукав ключі – немає. Каже – та ніби вони в іншої тітки. Я їду туди з ними. Заходжу у підвал, шукаю її (а там вже поробили кімнати, люди обжилися), у кінці бачу її з дітьми. Пропоную їхати їм, не хочуть. Бо боялися просто навіть вийти з підвалу. Я беру ключі, йду до домівки. Відчуття – знаєте, як гра якась, квест. Ті люди, що мене привезли, вже поїхали, не стали чекати. Намагаюся відімкнути квартиру, не відмикається. Дзвонить дружина і каже, що у тієї тітки, яка дала ключі, їх взагалі не могло бути. Виходжу, їхати за потрібною адресою ніхто не хоче. Тут на шкільному автобусі хтось повертає у той бік, який мені потрібен. Зупиняю, залажу, розповідаю все. Водій каже – не питання, автобус поставлю, відвезу. Їдемо до тітки у психіатричну  лікарню. Врешті-решт дістався з ключами до буса. Одна стулка гаража відчиняється, інша – ні, бо її загнуло через вибухову хвилю. Додзвонююся до начальника рятувальників, мені привозять спеціальні ножиці. Так я забрав бус і вивіз родину з дитиною та дідуся на Бахмут. Хотів заїхати до себе, але люди після підвалу були нажахані та просили їхати швидше звідти.

- Це ви були у рідному місті востаннє?

- Так, це востаннє я там був. Далі була Сміла. Неподалік жила перша дружина, вона розмістила нас. Потім знайшов інше житло. До речі, той бус я викупив у них. Коли пішов до армії, я вирішив взяти собі автівку. За тиждень мені зібрали 3 тисячі доларів, я доклав свої та викупив його. Вони не збиралися продавати, але коли дізналися, що я служитиму і що треба саме така машина, – погодилися продати. І він же врятував мені життя.

- У Смілі ви заснували нове видання?

- Попасну 8 травня захопили. У середині травня АБО запропонували подивитися на медіа у Смілі, я проаналізував і вирішив створити «Сміла City». Взяв журналістів. А для Попасної нам донори надали гроші для створення платформи для донатів. І ми почали офіційно проводити збори на рахунок. Збирали на паливо для автівок. Потім на поховання попаснян. Щоб підприємниця вивезла тіла загиблих в інше місто та могла поховати.

«Попасну City» почала вести інша команда. Поки я ще працював, дуже заходив контент, який ще вдавалося робити, коли хтось міг дістатися Попасної. Людей знімали, родичі бачили, що з ними, чому вони не хочуть виїжджати. Хтось корову не міг кинути. Хтось не наважувався. Також люди дивилися, у якому стані їхні будинки. Перегляди були шалені.

З родиною у Смілі

- А як ви доєдналися до лав ЗСУ?

- Я стояв на обліку одразу. Але у мене астма з дитинства  й  з нею не брали. Ходив кожного місяця туди. Не те щоб я прям рвався у бій, бо я вважаю, що журналістика – це теж важливо. Мене відправляли назад. Кілька разів лежав у лікарні. А потім сталися зміни й мене призвали. Дали місяць. Я позакривав  справи, знайшов місце служби. У мене було два варіанти, але обрав 14-ту окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого, доєднався до пресслужби. З  начальницею її служби зв’язків із громадськістю Надією Замригою ми познайомилися ще у Попасній, коли їхня бригада там стояла. І у бригаді я працював до поранення.

На службі

- Як це сталося?

- Треба було зняти один об’єкт. Ми приїхали й тут прилетів FPV-дрон. Це був один з перших випадків, коли вони почали залітати на нашу територію. Їх заносили з «Орланів», він падав і летів далі. Дрон вибухнув поряд, у 6 метрах від мене. Те, що не в мене прилетів прям – теж велике диво. Бо вони доволі точні. Я присів, бачу на руках кров. Торкаюся себе, не розумію, звідки вона. Вибризнула й все. А уламок діаметром десь у сантиметр залетів над оком до  брови та потрапив у череп. Він і досі там. А дірки не було видно тоді, плюс всюди галас, хаос. Я розвернувся і поїхав. Їду, відчуваю, що праві рука та нога слабішають. Не розумію, що воно відбувається. Тут машина глохне у тому місці, де треба було. Тому що саме там зупинилося двоє військових і один з них до мене чіпляється. Я розповідаю про вибух, на все про все 10 хвилин. Я відчуваю, що літери, звуки як випадають. Говорити важко якось. І потім ми вирішили викликати швидку. Вона приїхала, я хотів речі забрати, а рука не може підняти фотоапарат. Потім чи щось вкололи, чи від’їхав – нічого не пам’ятаю далі.

Лікарі кажуть – диво вижити, коли уламок залетів у мозок, а тим більше – сісти на машину та поїхати.

Відвезли мене до Харкова, зробили операцію, я вийшов з коми, потім відправили до Києва, згодом – до Івано-Франківська, потім у Тлумач. Увесь це час дружина була зі мною, підтримувала мене.

- Довго відновлювалися?

- Поранення отримав 24 липня, а 1 вересня приїхав сина у школу проводжати. Загалом відновлювався понад пів року.

Згодом мене демобілізували з армії, 31 січня цього року.

- Наразі чим займаєтеся?

- Зараз шукаю роботу. Хочеться або запустити сайт, або працювати з відео. Поки не вдалося працевлаштуватися.

Голова Луганської ОВА нагородив іменним годинником у День області

- Ви встигли попрацювати й на залізниці, і у журналістиці, і в армії. Ким ідентифікуєте себе зараз?

- Я себе ідентифікую журналістом, який може створити медіа будь-де, організувати все, та з людиною, яка класно монтує відео.

Луганські