«Ви ще точно почуєте про мене»: історія сіверськодонецького боксера Кирила Колеснікова, який підкорює Ірландію

15 липня 2025 р. 08:06

15 липня 2025 р. 08:06

Сіверськодонецька КДЮСШ № 1 – одна з провідних спортивних шкіл Луганщини, зі стін якої вийшли сотні перспективних боксерів, дзюдоїстів, скелелазів та тенісистів.

Після початку повномасштабної війни заклад працює в евакуації. Колектив школи не зупинив тренувальний процес, а також підтримує тісний зв’язок з тими, хто пройшов її базу, але продовжив спортивний шлях самостійно.

Один із таких спортсменів – випускник КДЮСШ 1, боксер Кирило Колесніков. У 2022 році він з родиною виїхав до Ірландії й зараз будує кар’єру там. У країні з іншою мовою, рівнем життя та спортивними традиціями це геть непросто. Проте хлопець має чимало амбіцій щодо боксерського майбутнього. Своєю історією він поділився з SD.UA .

Кирилу Колеснікову 19 років, а у бокс він прийшов чотирирічним. Тобто на рингу хлопець провів усе своє свідоме життя. Спокійний та врівноважений, про особисте він говорить дуже стримано, але коли мова заходить про бокс – пожвавлюється. А на запитання, що його мотивує займатися боксом, відповідає так:

«Якщо скажу, що хочу стати відомим професійним боксером – це буде занадто банально. Звісно, що це так. Але зараз не про це. Я з раннього дитинства у цьому спорті, для мене це те ж саме, що бути вдома. Тобі не потрібні причини, щоб бути вдома, вірно? От бокс – це мій дім. Займатися боксом – означає жити для мене».

Маленький Кирило

Звісно, так було не завжди. До боксерської секції Кирила віддала мама. Він згадує себе маленького, якому важко, через сльози давалися тренування.

«Я йшов на тренування, ображений на цілий світ. Мама мене підбадьорювала та казала: «Зачекай, ти ще зрозумієш, як це важливо». Усвідомлення прийшло років у 10: бокс – це не просто спорт, а школа характеру, вміння ставити цілі, захищати себе, не здаватися», – каже хлопець.

З нагородами

9 років Кирило тренувався у сіверськодонецькій ДЮСШ 1, і вважає, що саме ці роки стали для нього фундаментом. Він пам'ятає своїх тренерів за іменами та по батькові.

«Володимир Данилович, Вадим Петрович та Сергій Леонідович – це тренери, які всьому мене навчили. Які реально вкладали всі свої ресурси в учнів, щоб виростити з них справжніх чемпіонів. Вадим Петрович – тренер, у якого я міг залишатися на два тренування поспіль. Навіть у старшій групі я ще до нього повертався, ми проводили разом багато часу», – згадує боксер.

Після спортивної школи був Луганський обласний ліцей фізкультури та спорту в Кремінній. Авторитетний заклад, який мав стати трампліном до змагань високого рівня та професійного спорту.

«На 2022 рік у мене було 65 медалей, два кубки та 120 грамот. Я неодноразово завойовував перші місця на чемпіонаті міста та області. Після цього почали рухатися по Харківській області, Донецькій. У 2020 році четверте місце я посів на чемпіонаті України в Білгород-Дністровському. Це були останні такі великі змагання. У 2022 з останніх був чемпіонат області, після якої я знову мав виступати на національній першості. Але почалася війна», – розповідає хлопець.

Після змагань

24 лютого 2022 року Кирило був у гуртожитку ліцею. Його розбудили друзі й сповістили про війну. Спочатку у реальність не дуже не вірилося, хоча напередодні хлопці обговорювали можливість початку бойових дій. Дітям сказали збирати речі й роз’їжджатися по домівках. Кирило повернувся з Кремінної до родини у Сіверськодонецьк.

«Ми жили на проспекті Гвардійський, останні будинки, майже біля лісу. Там дуже тяжко було, по нас прилітало часто. Тому ми вирішили переїхати в Лисичанськ. Де теж досить швидко стало неспокійно. У Лисичанську ми різко захотіли додому, не знаю чому. Вирішили повернутися. І вдома майже одразу потрапили під обстріл, 9 березня. Це був дуже жорсткий обстріл, який ми ледве пережили. Пам'ятаю, що з нами у підвалі ховалися матусі з дітьми маленькими на руках, 2-3 місяці. Просто жах», – згадує хлопець.

Після пережитого родина Кирила виїхала з міста за першої ж нагоди. Спочатку – до Дніпра. Потім були Київ, Львів, Польща. Майже рік Кирило прожив в Італії. І весь цей час не залишав тренувань.

«В Італії почав тренувати дітей боксу. Розкидав оголошення у соцмережах і так набрав групу українців. Вона була досить велика – осіб 12. Не брав за це жодної копійки, просто хотів бути чимось корисним і сам підтримувати форму. Потім я намагався влаштуватися тренером на роботу, але не вдалося. Дуже складно там влаштований цей процес», – розповідає він.

Бій вдома

Незабаром знайомі покликали родину жити до Ірландії. Адаптуватися й шукати житло допомогала жінка з Грузії, вона ж звела Кирила з тренером збірної Ірландії по боксу.

«Він не проти був прилаштувати мене до свого клубу, але це Дублін, столиця. Там загалом важко знайти житло навіть за програмою для українців, але й коштує воно не менше ніж 1500 євро за кімнату. Це дуже дорого. І ми відмовилися. Але у тренера в іншому місті був друг, з яким мене познайомили. У результаті ми переїхали саме туди, винайняли там житло», – каже хлопець.

Під час тренувань. Ірландія

Так родина опинилася в Манорхамілтоні – маленькому містечку на півночі Ірландії. Тут Кирило вже майже два роки відвідує боксерський клуб «Шон Макдермонт». І грає за нього на турнірах, з яких вже неодноразово повертався переможцем.

«Почав з міських змагань, потроху стали мене помічати. Я вже маю п’ять перемог. На змаганнях у місті Голвей мене поставили проти п'ятиразового чемпіона Ірландії, я його переміг. І в регіоні Мейо теж посів перше місце. Загалом це змагання рівня наших обласних. Але Ірландія – маленька країна, і тут вони вважаються престижними», – зазначає боксер.

На рингу в Ірландії

У Сіверськодонецьку, а потім і в Кремінній, тренери готували його до участі в Олімпійських іграх. Відзначали силу удару, стійкість, швидкість реакції. Кажучи про боксерську підготовку вдома та в Ірландії, хлопець зауважує:

«Це абсолютно різний бокс. Найсильніший бокс у Європі – український, на мою думку. Ірландці нерухомі всі, вони стоять на місці, коли боксують, просто викидають удари. У нас вчать тому, щоб треба думати в бою, аналізувати. Тут такого поняття немає. Вони вивчили техніку, стають і починають битися. Це якщо брати любительський рівень. На професійному все серйозніше, звісно».

Тож мета Кирила зараз – вийти на національний чемпіонат Ірландії. Але це поки що неможливо через відсутність громадянства. Попри дружню атмосферу в клубі та на змаганнях, в Ірландії він залишається іноземцем. І шлях у великий бокс торувати доводиться майже з нуля.

Один з турнірів

«Тренери обіцяють посприяти, якось вирішати питання, хоч поки що їм це не дуже вдається. Мрія моя незмінна, я від неї не відступаюся. По-перше – стати олімпійським чемпіоном. А якщо не вийде піти цим шляхом, то перейти одразу в професійний бокс. А там уже стати чемпіоном світу. Ви ще точно почуєте про мене», – впевнений сіверськодончанин.

Хлопець виступає у легкій ваговій категорії 63,5 кг і спостерігати любить за такими ж «легковиками». Його кумири – українець Василь Ломаченко, а також американці Джервонта Девіс та Раян Гарсія.

Змагання у Голвеї

«Мені не подобається бій важковаговиків. Це не дуже красиво. Легка, середня вага – зовсім інша справа. Коли боксери рухаються, часто удари викидають. А не на місці тупцюють. Тобто живий бокс. Ломаченко мені взагалі подобається с самого дитинства. Дуже гарний спортсмен. Люблю його техніку, коли він заходить за спину, і ніхто навіть не бачить, де він. Такі продумані удари», – ділиться Кирило.

Сам він у залі він займається три рази на тиждень. В інший час – працює та вчиться. Закінчив тут два курси коледжу за спеціалізацію e-business та digital marketing. Планує далі здобувати вищу освіту. Мріє, звісно, про спортивний виш. Але поки що дається взнаки фінансова складова: в Ірландії зовсім інший рівень життя, який треба підтримувати.

«Але тренування не пропускаю. Усе, що можу, намагаюся встигнути», – додає Кирило.
На тренування він часто бере кофту з логотипом рідного ліцею.

У бою

«Я пам'ятаю, як мені її видали років у 14-15. Я тоді вибрав найбільший розмір суто випадково. Але виявилося, що не прогадав. У підсумку вона зараз на мене якраз», – усміхається боксер.

Ця кофта – чи не єдина його річ в Ірландії, пов’язана зі спортивним минулим в Україні. Усі медалі та нагороди загальною вагою понад три кілограми залишилися у Сіверськодонецьку. Але хлопець не покидає сподівань, що колись зможе їх забрати.

Багато значить для нього підтримка з України: він часто спілкується зі своїми друзями, контактує з тренерами. І ставить перед собою амбітні завдання: представляти Україну на міжнародній арені та стати прикладом для нового покоління спортсменів.

Луганські