Згадуємо літо 2014-го та звільнення Луганщини

22 липня 2025 р. 08:06

22 липня 2025 р. 08:06

Кінець липня 2014 року видався для Луганщини переможним. Тоді вдалося звільнити ряд населених пунктів, наприклад, Рубіжне, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Попасну та інші. Люди зустрічали захисників оплесками. Кожного року в області святкували ці дати та згадували минуле. Але з 2022 року ці міста знов в окупації. Однак події 2014-го й те свято, коли вдалося звільнити стільки території, досі в пам’яті захисників.

Сьогодні ми згадуємо літо 2014-го з безпосередніми учасниками тих подій та розмірковуємо, чи буде нове свято у наших містах та яким буде життя у сучасних реаліях.

Віталій Тарасов: «Це свято – воно було, є та буде»

Луганчанин Віталій Тарасов – нині т.в.о. начальника ГУНП в Луганській області, бойовий офіцер, учасник Антитерористичної операції та операції об’єднаних сил. Він нагороджений орденом Данила Галицького. Війна увійшла в його життя у 2014 році, коли він працював у рідному Луганську заступником начальника управління карного розшуку. Правоохоронець пройшов полон бойовиків, брав участь у спеціальних операціях під час звільнення населених пунктів на Луганщині, організовував роботу поліції. Про це м и говорили у нашому інтерв’ю з ним. Сьогодні ж  він розповідає про події липня 2014 року.

Він згадує, що тоді працівники поліції почали виконувати невластиві їм до того функції. Це служба на блокпостах, патрулювання зі зброєю, у складі нарядів, стабілізаційні заходи, виявлення учасників незаконних збройних формувань на той момент, встановлення потерпілих від злочинів, які були пов’язані з агресією проти України.

«Були особи, яких утримували у катівнях, підвалах, викрадали, позбавляли майна. Були вбивства, розбійні напади. Такі злочини ми теж розкривали. Зараз ми розуміємо, що здебільшого то було під керівництвом росіян. Мешканці Луганщини, якими керували саме росіяни. Служба змінилася кардинальним чином. Поліція навчилася користуватися зброєю, проводити спеціальні операції. Можна вже казати, що саме бойові спеціальні операції. Стабілізаційні заходи й так далі», - каже Віталій Тарасов.

Він пригадав і звільнення Сіверськодонецька.

«Заходили ми разом до Сіверськодонецька з Олександром Радієвським, де я з ним і познайомився якраз 22 липня, у день звільнення міста. НГУ першими зайшли у Сіверськодонецьк, потім десь близько 10-15 співробітників міліції прибуло для забезпечення громадського порядку у місті. Там ми розпочинали роботу міліції. На жаль, нам вдалося недовго поспілкуватися. Але це справжній, мужній офіцер, патріот України, який став на захист своєї Батьківщини, виконував бойові завдання. Користувався великою повагою серед особового складу НГУ. Це було видно з відношення хлопців, які були з ним у підрозділі. З якими він вже за два дні пішов на штурм Лисичанська, де й загинув», - розповідає Віталій Тарасов.

Віталій Тарасов

Він також згадує, що місцеві мешканці були раді українським силам, хоча спочатку вулиці були порожні.

«Коли зайшли наші підрозділи до Сіверськодонецька, певні люди, зрозумівши, що це українські сили, зустрічали радісно нас. Але більшість населення декілька днів не виходила взагалі, настільки люди були залякані оцією пропагандою. Що прийдуть націоналісти, «Правий сектор» і так далі. А коли люди відчули, що повернулася наша українська влада, зрозуміли, що на місці працюють правоохоронці, можна звернутися за допомогою, то їх побільшало на вулиці.  Коли місто було захоплене бойовиками, магазини не працювали, були розграбовані, вільне пересування було заборонене. Тому й боялися виходити перші дні. До того ж багато людей виїхало від війни. Було враження порожнього міста спочатку. Коли нас зустрічали, постійно питали, хто ми є, свої чи ні»

Ставлення місцевих до них було переважно хорошим.

«Коли ми патрулювали, йшли жінки та питали – «А ви звідки? Ми не розуміємо, хто ви». Ми кажемо, що українська міліція. Коли вони побачили наші прапорці на формі, то підбігли, раділи, обіймали. А коли дізналися, що ми з Луганщини, то взагалі. Так було й в інших містах. Бо люди з насторогою через пропаганду відносилися до силовиків. Боялися, що будуть катувати, грабувати. А коли розуміли, що то свої, з області, то інакше одразу ставилися. Я вважаю, що дуже правильно залучили луганських правоохоронців після звільнення міст, тому що населення одразу ставилося до них лояльно», - вважає Віталій Тарасов.

Окрім Сіверськодонецька, він  працював у звільнених Лисичанську, Рубіжному. Настрої були переважно однакові скрізь. Але турбувало містян й інше питання - чи назавжди тут українська влада. Люди боялися звертатися, розповідати про злочини, бо їм тут жити.

«Спочатку мало хто говорив про злочини. Ми почали встановлювати людей, яких забирали на підвали, катували, викрадали. Ці люди більше йшли на контакт. Нас треба було встановити, хто саме то робив. Відносно кого розпочинати кримінальне переслідування та збирати докази. Ми взяли звернення родичів про безвісти зниклих осіб чи про незаконне позбавлення волі. Потерпілі яскраво розповідали про те, що з ними сталося. Досі ми розслідуємо ці кримінальні провадження. Звісно, що це поки заочні, але вже є повідомлення про підозру та оголошення в розшук. Але є і спрямування обвинувальних актів до суду заочно. 11 років минуло з тих подій, а провадження по тих негідниках досі розслідуються. І я скажу, що результативно. Бо буде вирок», - наголошує правоохоронець.

Деяких з обвинувачених вже немає в живих. А деяких є шанс затримати. Що вже відбувається навіть сьогодні.

«Ми ж знаємо, де вони всі переховуються, на ТОТ чи у рф. Але було таке, що й у полон брали тих, хто скоїв ті злочини. Наприклад, той же Герман Прокопів. Там було кримінальне переслідування й ось його затримали. І він відповідатиме за те, що скоїв 11 років тому», - розповідає Віталій Тарасов.

Бувало й таке, що злочинці виїжджали після звільнення міст у 2014-му році, а за деякий час поверталися та намагалися заховатися.

«Бувало таке, що ті сусіди, які вчиняли злочини, поверталися через рік-два додому у Сіверськодонецьк. А оскільки робота проводилася з населенням, то були конфіденційні  повідомлення нам про них. Що, ось такий-то повернувся додому, але нікуди не виходить. Або живе у родичів. І ми виявляли. Як то кажуть – воєнні злочини не мають термінів давнини. Наша правоохоронна система теж іде цим шляхом», - каже він

Найяскравішим спогадом Віталія Тарасова було те, як вдалося попередити терористичний акт. Ще до звільнення міста отримали інформацію, що терористи вивезли з рубіжанського заводу «Зоря» 40 тонн пороху. У ході відпрацювання міст на вулиці Богдана Ліщини знайшли склад з великою кількістю незрозумілих предметів.

«Квадратної форми оцинковані бочки. Не могли спочатку зрозуміти, що це. Ніхто такого не бачив. Коли почали розбиратися, там були під’єднані балони з киснем. Ми зрозуміли, що без вибухотехніків обійтися не вийде. На вулиці теж стояли такі бочки. Усього понад 300. Ці негідники завезли на фурах пластикові бочки об’ємом 2-3 тони, зсипали туди порох. Потім під’єднали балони з киснем та детонатори, як вже потім розібралися. І планували зробити теракт або на території заводу «Азот», або десь у центрі. Ми знайшли там 17 тонн. А за деякий час знайшли інше на території ГУНП у Луганської області, там у підвалах було закладено ще 23 тони», - пригадує правоохоронець.

Вибухівка

Якби не вдалося вчасно знайти, руйнування могли б бути значними.

Щодо до Дня звільнення, то, на думку Віталія Тарасова, спогади про цей день ніхто не забере. А нове звільнення обов’язкове буде.

«Це свято – воно було, є та буде. Тому що ті події, хоч і 11-річної давнини, все одно згадки про них та про те, як були звільнені міста, які могли поринути ще тоді у те, що там є зараз, то свято. А щодо звільнення – то рано чи пізно, я впевнений, що тим чи іншим шляхом це буде зроблено. Війна змінюється кожного дня.  Впевнений цілком, що всі території звільнять. Час покаже, яким шляхом», - резюмує він.

Сергій Кисленських: «Я вірю у звільнення Сіверськодонецька та інших окупованих міст»

Експоліцейський, заступник комбата «Луганськ 1», а нині військовий Сергій Кисленських також брав участь у звільненні території Луганщини у 2014 році. Велике інтерв'ю з ним читайте тут.

Найяскравішим спогадом він називає те, що тоді вдалося на власні очі побачити тих друзів та колег, які не зрадили Україну.

«Коли побачив своїх друзів міліціонерів, які служили у різних містах Луганщини, що вони не зрадили присягу і ми разом продовжили службу в зоні АТО», - згадує Сергій Кисленських.

Сам він брав участь у звільненні Кремінної, Рубіжного, Сіверськодонецька, Лисичанська, Гірського, Новотошківки, Тошківки, Кримського, Нижнього, Щастя, Станиці Луганської, Новоайдару.

Експоліцейський також каже, що місцевого населення було небагато.

«Спочатку людей було небагато, потім, як наставав повний контроль населених пунктів, тоді люди починали з'їжджатися», - каже він.

Зустрічали ж їх по-різному.

«Деякі відкрито говорили в обличчя, щоб ми їхали до себе додому, думаючи, що ми з західної частини України, але коли від нас дізнавалися, що ми з Луганщини, то говорили - такого не може бути, щоб ми пішли проти своїх. Деякі раділи. Деякі просто боялися проявляти емоції. Деякі намагалися дотримуватися нейтралітету у війні: «все одно хто, аби не стріляли». У селищах нашому приходу найбільше раділи пенсіонери, бо після нашого контролю одразу відновлювалася їхня пенсія, з урахуванням виплати заборгованості», - розповідає він.

Спочатку людей було небагато, потім як наставав повний контроль населених пунктів, тоді люди починали з'їжджатися.

Сергій Кисленських

Сергій Кисленських вірить у звільнення міст у майбутньому.

«Я вірю у звільнення Сіверськодонецька та інших окупованих міст, але для цього необхідне настання певних подій та умов на рівні кожного громадянина України та держави в цілому», - вважає він.

Віталій Шведов: «Такого свята, як було у 2014-му, вже не може бути»

Військовий, офіцер 111 бригади ТрО Віталій Шведов також згадує з нами 2014 рік.

«Я був тоді умовно у групі командувача АТО в Луганській області Ігоря Воронченка, збирав інформацію. Тут якраз стояло питання об’єктивності, збору інформації. Тим і займалися. І у Сіверськодонецьку, і в Лисичанську, в Рубіжному був», - каже він.

Звільнення міст було різним.

«Сіверськодонецьк доволі легко звільнили. Відстрілялися по блокпостах і сепаратисти, які були, просто розбіглися. Відчуття тоді були різнорідні, на одну територію заходиш – там все побите, відчувається зона бойових дій, а на інших територіях – немає, наприклад, світла. У Лисичанську з незручностей не було світла, газу. Продукти смажили на дворі», - розповідає Шведов.

Віталій Шведов. Фото з соцмереж

Один міст сепаратисти, тікаючи з Сіверськодонецька, підірвали, інший, Пролетарський,  – не встигли.

«Підривали, наскільки мені відомо, амонітом шахтним, який давав Скорий», - каже Шведов.

Тоді звільняли наші території батальйони «Львів», «Чернігів», «Луганськ-1»з Сергієм Губановим, 51 бригада з тодішнім комбригом Павлом Пивоваренком (він загинув в Іловайську).

«Паша з бригадою якраз заїжджали з кільця Сиротинського кільця  у напрямку «Пролетарія». На заводі «Пролетарій» працювали з терикона. Снайпер. І з будівлі самого заводу. Зліва за териконом працював 82-й міномет. Хлопці з Радієвським піднялися та потрапили під перехресний вогонь з обох боків. Частина людей загинула, частина відтягнулася. Був ще танк, по якому було декілька потраплянь. Горів як феєрверк. Він був уражений, але заднім ходом здав на міст і переїхав у бік Сіверськодонецька. У нього був розбитий далекомір. Коли снайпер працював з терикона і з будівлі, то танком цього снайпера знімали. Одного зняв Ваня Хрипко, це був «Луганськ 1». І зняв він його з трьохлінійки, це така стара гвинтівка. А другого снайпера не могли зняти. Паша Півоваренко дав команду молодому хлопчині, візуально років 18,  нести протитанкову рушницю. Чую рик.  Під’їжджає танк. Він каже: «Малий, тобі три постріли. Перший – напрямок, другий – пристрілятися, третій – уразити. Ти зрозумів?» Він каже – дальномір розбитий, це якраз той танк, що горів. Я кажу – почекайте. Дістав ноутбук, через роутер та інтертелекомівський інтернет  під'єднався до гугл-мапи, зробив замір. Той каже – «Поняв». З першого пострілу зняв. Каже – «Усе». І поїхав», - розповідає Шведов.

Сьогодні говорити про майбутні перемоги військовому складно.

«Дуже сумно, що українське суспільство змінилося не на краще. Як на мене, зараз влада не об’єднала його, а розшарувала за рахунок безглуздих команд, безглуздої кадрової політики. І в результаті ідейні люди, добровольці, які пішли і в 2014-му, і в 2022-му самі,  врешті-решт просто або загинули, або отримали поранення. Деяка частина розчарувалася та просто виїхала з країни. Бо не бачила сенсу. Велике, колосальне розчарування», - каже Шведов.

За його словами, військових перетворюють у рабів. І у багатьох бажання після війни просто виїхати.

«На мою думку, велика проблема цієї країни у відсутності національної ідеї реальної. Незалежність – це, звісно, класна штука, але це один з елементів. Це ж не самоціль. Як на мене, головна ціль будь-якої нації – це якраз щаслива нація», - вважає він.

Для цього треба створити умови, щоб людина була забезпечена та захищена. І до цього рівня має прив’язуватися зарплата посадовця.

«Якщо зростає добробут маленького, найменш захищеного громадянина, тоді може підвищуватися і добробут посадовця. Це пряма пропорція», - каже Шведов.

У звільнення територій він вірить.

«Я думаю, що це закінчиться так само, як і почалося – в один якийсь день просто зупиниться і все», - вважає військовий.

Проте у багатьох воїнів знищене житло, а навкруги зруйнована інфраструктура. Росія ж після себе залишить велику дотаційну за населенням територію. Місцеве населення зараз живе під пропагандою, а на територію Луганщини завезли півтора мільйона росіян.

«Україна отримає тягар. Можливо, якщо туди зайдуть якісь компанії і вкладатимуть кошти у розробку чогось, то ті території локально оживатимуть.  Але не згідно з нарізкою міст та населених пунктів, яка була, а  оживатимуть згідно з економічною доцільністю розвитку конкретного родовища. Чи витягне Україна це?» - вважає Шведов.

Тож звільнення обов’язково буде, але чи буде це таким святом, як у 2014-му, питання.

«Люди хочуть звільнити територію саме через, як ви кажете, моральну сатисфакцію. Це бажання відновити історичну справедливість. Вигнати загарбників. Це так, безперечно. Але багато з тих, хто воює, вже не збирається там жити. Через токсичне середовище, яке буде довгий час. У зв’язку  з місцевим населенням, з тим, що там розбита інфраструктура, депресивний район. Тобто люди реально оцінюють ситуацію. Такого свята, як було у 2014-му, вже не може бути», - каже Шведов.

Луганські