“Я на своєму місці та отримую від роботи задоволення”: операторка з Сіверськодонецька Ольга Мілашич

16 листопада 2025 р. 10:14

16 листопада 2025 р. 10:14

Сіверськодончанка Ольга Мілашич вже вісім років працює операторкою на телебаченні. За цей час вона змінила три роботи: була й студійна, й “польова”.

Дівчина зізнається, що “польова” робота їй більше до вподоби. Також розвінчує міф, що ця професія “чоловіча”.

До Дня працівників радіо, телебачення та зв'язку, який в Україні відзначають 16 листопада, SD.UA поспілкувався з Ольгою та дізнався тонкощі роботи.

– Скільки часу ви у професії та як загалом вирішили стати операторкою?

– Я потрапила туди зовсім випадково, за освітою була перекладачкою англійської, працювала за цією спеціальністю. Потім несподівано залишилася без роботи й моя подруга запропонувала спробувати себе у ролі оператора на телеканалі "Ірта", який тоді розташовувався у Сіверськодонецьку, евакуювавшись із Луганська. Я спробувала й вже восьмий рік (з 2017 року) працюю операторкою.

На зйомках, "Ірта"

– Існує такий стереотип, що це чоловіча професія. Чи були складнощі?

– Якихось особливих складнощів у мене не було. У мене були дуже добрі вчителі на “Ірті”, які мені всіляко допомагали в той час, коли я освоювалася. Наташа Шарай, Ваня Дуда – особливо він, бо потім навчив мене ще й монтувати. Тому я тепер не лише знімаю, а й монтую відео.

Щодо стереотипів про чоловічу/жіночу професію – я думаю, зараз це вже відійшло на другий план.

Просто тепер усе змінилося: я по роботі зустрічаю жінок-штурмовиків, жінок-дронників та багато інших. Вони виконують свої обов'язки, можливо, навіть краще за чоловіків.

– У чому полягала ваша робота у Сіверськодонецьку до повномасштабного вторгнення?

– Ми займалися здебільшого соціальними проєктами, знімали про життя міста, його мешканців. Тоді, за великим рахунком, про війну було мало, не те, що зараз. Робили студійні зйомки, сюжети, репортажі.

"Ірта", зйомки

Працювали як “польовими” журналістами, так і студійними, запрошували гостей. До нас приходили дуже різні люди: від співаків/музикантів до депутатів.

– Тобто нині тематика зйомок дуже змінилася?

– Так, можна сказати, що кардинально змінилася.

– У цьому є складнощі у професійному плані?

– Для мене немає. Я просто виконую свою роботу.

– Чи сильно відрізняється робота оператора студійної зйомки від “польової”?

– Так, дуже. Це дві великі різниці. У 2023 році, коли я вже була в Дніпрі, то влаштувалася на роботу до “Дніпро ТБ”. Я працювала там майже два роки студійним оператором. Це була велика команда, у мене було багато обов'язків. Робота відрізнялася, бо студія у Сіверськодонецьку була маленька, там сиділи лише один оператор та один режисер і звукорежисер в одній особі. А у Дніпрі була така командна робота, нас в АСК (апаратно-студійний комплекс - ред.) сиділо близько семи осіб і кожен відповідав за своє.

Студія у ДніпроТВ

Студійна робота відрізняється тим, що потрібно перебудовувати студію на іншу програму, поміняти світло, переставити камери, розсадити “робочою стороною” спікерів, гостей, ведучих. Це теж займає багато часу. Потім це все перевіряють режисер, звукорежисер. Також є ще інженери, які перевіряють, щоб йшов правильно запис, була нормальна картинка. Плюс зв'язок – якщо є якісь прямі включення.

Студія "Ірти"

Зрештою ти звикаєш і до такої роботи, робиш її на автоматі. Але коли збирають новий проєкт – роботи додається.

– А технічно як відрізняється?

– Коли ми працюємо в польових умовах, багато часу займає дорога. Раніше на це йшло менше, бо ми тільки по області їздили, а зараз доводиться витрачати 4 години в один бік, щоб доїхати до Краматорська всіма об'їзними шляхами. Тому що зараз уже багато доріг небезпечні – літають дрони.

Якщо знімаємо людей на вулицях, то користуємося iPhone – вони легко налаштовуються та дають гарну якість. Якщо ми пишемо інтерв'ю, то це – на два фотоапарати Sony. Це вже займає більше часу, тому що потрібно спочатку знайти локацію, налаштувати техніку. Деякі спікери дуже нервують. Бувало таке, що вкривалися плямами. Тобто спочатку людина була в нормальному стані, а під кінець перенервувала.

Або ж бувають випадки, коли стоїш, спілкуєшся з людиною, все нормально, але як тільки вмикається камера, то вона впадає в якийсь ступор і потрібен час журналісту, щоб її розговорити.

– Яка вам особисто подобається більше робота: студійна чи “польова”?

– Мені студійна робота не подобається. Навіть якщо 4 години кудись їхати, зустрічатися з новими людьми, дивитися щось нове, то це мені подобається набагато більше. Ми зустрічаємося з військовими, цивільними – й в усіх них є, чим поділитися.

Ольга на роботі, "Суспільне"

Мені так більше подобається, ніж сидіти в студії на одному місці, де все практично одне й те саме. А так зустрічаєшся з різними людьми, чуєш нові цікаві історії, від яких іноді смієшся, іноді плачеш, а іноді й волосся дибки встає.

– Ви зараз працюєте на “Суспільне Донбас”. Які були найяскравіші моменти?

– На початку моєї роботи мене вражало те, що війна є у всій Україні, але коли ти знаходишся на Донбасі, ти бачиш її на власні очі й перебуваєш у ній. Я була вражена руйнуваннями, навіть попри те, що мені довелося бачити на власні очі у 2022 році, коли я місяць після початку повномасштабного вторгнення жила у Сіверськодонецьку. Я бачила руйнування, відчула на собі "Гради". У нас 9 березня, коли ми перебували вдома, до сусідньої квартири прилетів “Град”. Просто пощастило, що він ударив не на п'ять метрів правіше.

"Приліт" у сусідню квартиру

Пізніше, коли виїхали до Дніпра, я від цього відвикла за два роки.

– Але Дніпро теж обстрілюють.

– Звісно, ​​це все є. Але люди до цього звикли. Нині, наприклад, у нас тривога, але на майданчику багато дітей грає, батьки сидять та нікуди не поспішають. Тобто тут війни немає, вона десь “там”. Коли я тільки-но почала їздити, то було важко на все це дивитися. Наприклад, пів будинку немає, але діти грають на якомусь понівеченому майданчику.

При цьому зустрічаються в роботі люди, які плачуть. Історії військових, які вражають. Спочатку я сприймала все дуже близько до серця, переживала, бо мене дуже чіпляло.
Не знаю, на щастя це чи на жаль, але за півтора року роботи почуття у мене притупилися.

Ольга за роботою на "Суспільному"

З іншого боку, якщо на кожен випадок реагувати стресово, то не вистачить жодних сил.
Я начебто це й розумію, але ловлю себе на думці, що зачерствіла.

– У Луганській області ви теж виїжджали знімати на лінію розмежування. Чи сильна різниця?

– Не можна порівняти виїзди на лінію зіткнення на Луганщині до повномасштабного вторгнення та нинішні.

Якось до повномасштабного вторгнення їздили до Трьохізбенки, там через річку вже самопроголошена “лнр”. На День захисту дітей там влаштували невелике свято. Ми брали коментар в однієї з мам, а вона, як виявилося, з дитиною припливла човном, а потім таким же чином вирушила назад.

– Ви пропрацювали у трьох компаніях у різний час. Як колективи сприймають жінку-оператора?

– Я б не сказала, що мене в цьому плані колись утискали. Дивувалися? Так. Запитували, навіщо мені це, а чи потягну? Тягну (посміхається – ред.). Ба більше, мені подобається. Як мені колись сказали: якщо ти займаєшся улюбленою справою та отримуєш за це гроші, то це не робота.
Зараз, коли більше знімаємо з військовими, то так, на мене можуть скептично подивитися, але коли робиш все правильно й в результаті виходить гідний результат, дякують, запрошують ще.

Ольга на зйомках військових

– А з боку колег інших видань чи були утиски?

– Раніше я була боязка, соромилася когось посунути, щоб зайняти найкраще місце. Нині такого вже немає. Якщо я бачу, що п'ять операторів стоять дуже близько до спікера, розумію, що я і ще двоє-троє зніматимемо майже у профіль. Я обов'язково скажу: "Зробімо крок назад, щоб усім було зручно". У результаті всі перебудовуються, всім зручно, у всіх хороша картинка.
І хочу сказати, що дедалі більше дівчат-операторок.

Була на тренінгу нещодавно, який організовувало “Суспільне”. Там були журналістки, які дуже хвалили свою "другу половинку" – дівчину-оператора. Зараз до нас приїхала журналістка з Миколаєва, вона також тепер працює на Донбасі. Її улюблений оператор - це теж дівчина.

Тож це вже не така чоловіча професія.

Чималу роль відіграє вага апаратури. Раніше це була досить громіздка та важка техніка, а зараз мені вистачає невеликого рюкзака. Це вже не важко.

Загалом мені іноді навіть допомагало, що я жінка, тому що ставилися лояльніше, іноді поступалися місцем.

– Щодо особистого: як ви виїжджали з Сіверськодонецька?

– Я ще 24 лютого мала пресконференцію. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були у Сіверськодонецьку. Наш колектив “Ірти” зібрався виїжджати, мене звали з собою, але я відмовилася. Якось не вірила, що реально так все буде погано. Колегам вдалося забрати хоч якесь обладнання.

Пізніше у місті ставало дедалі гірше: летіли “Гради”. Запам'ятався мені один момент, коли (це, напевно, вперше, коли я дуже злякалася) увечері почали літати гелікоптери - не наші. А на той момент нас у під'їзді залишилися лише кілька сімей, інші віддали сусідам ключі, раптом щось буде потрібно. Мої вікна виходили на один бік, а я розумію, що гелікоптери на іншому. Я беру ключі від сусідської квартири навпроти, відкриваю, вибігаю на балкон і бачу як (я можу зараз неправильно назвати відстань) за метрів 30 завис вертоліт і він починає стріляти у бік Рубіжного. У мене тоді був такий ступор, він міг розвернутися і стріляти по хаті, а я зробити нічого не можу – просто скам'яніла.

Через деякий час це минуло, я повернулася до своєї квартири, кажу “біжимо до підвалу”. Сусіди його обладнали: застелили OSB-плитами, поклали матраци, ковдри. І ми в цьому підвалі ночували.

Щоранку, годині о п'ятій, починалися обстріли саме з “Градів”. Іноді ми ночували вдома, але це було на початку, тоді ми о 4:45 прокидалися і йшли до підвалу, перечікували обстріл. Світло, газ, вода, зв'язок у нас були спочатку. Тому після обстрілу ми поверталися до квартири. Могли читати хоч якісь новини.

Якось був випадок: виходжу, а через будинок від мене немає чотирьох квартир. Тоді стало справді страшно.

Потім почала працювати артилерія і я зрозуміла: якщо до квартири “прилетить”, то мене не стане, якщо у підвалі буду в цей час, то мене теж не стане. Бо засипле, а комунальників уже майже не було.

Останні три ночі було гучно та страшно. І ми вирішили їхати. Від благодійників був транспорт. Спасибі Олексію Ковальову, він довіз нас із квартири до місця евакуації. Там теж така ситуація була: він мені дзвонить і каже: "Їду за тобою, проїжджаю повз театр, якраз стався обстріл. Я виходжу, людина на вулиці вже лежить мертва, без ніг, тому швидко збирайся і виходь". Він приїхав до нас у двір, знову почався обстріл, ми ніби як назад у під'їзд, а я тягну валізу.

– Щодо Ковальова: ви до цього деякий час разом з ним розвозили гуманітарну допомогу. Розкажіть про це.

– Дзвонить він мені якось і каже: "Поїхали до Льодового, там прийшла гуманітарна допомога, треба допомогти роздати". Тоді нічого не було налагоджено: там просто гори цієї гуманітарки, береш коробку та формуєш набір. Ми Ковальову завантажували багажник та заднє сидіння та розвозили пенсіонерам та сім'ям з дітьми, які далеко живуть і пішки б не дійшли до Льодового.

Ольга з Олексієм у Льодовому палаці на видачі гуманітарної допомоги

Потім в Олексія залишилося пів бака бензину, він вирішив його берегти для свого виїзду.

Хоча він пішки теж розносив гуманітарку, я вже в цьому не брала участі, оскільки родичі були проти.

– Ви зараз бачите людей на прифронтових територіях, як вони себе поводять?

– Я зараз на зйомках слухаю людей, які зі сльозами на очах розповідають, як їх всі покинули, як у них нічого не залишилося, дехто живе без води та світла. Я іноді не стримуюсь і говорю, що я це все пережила у 2022 році. А вас зараз є евакуація, ви можете вивезти речі. Просто ми виїхали без нічого – з однією валізою, ні зимового одягу не було, ні техніки. Тому я намагаюся донести людям, що краще не буде, і поки ще є можливість – виїжджайте, вивозьте своє майно.

Я їх теж розумію, кажуть, що їхати нікуди й квартиру винайняти нема на що. Особливо це стосується людей похилого віку з урахуванням їхньої пенсії та думок про те, що вони нікому не потрібні.

Волонтери роблять таку велику роботу: допомагають, вивозять. Але далі держава не дбає належним чином про цих людей.

Як їм прожити на ці гроші – я не знаю, плюс до всього зараз, коли йде евакуація з Донбасу, ціни на оренду квартир у Дніпрі дорожчають майже кожного дня.

Ольга біля стели "Донецька область"

– Якби сказали зараз поміняти професію оператора на якусь іншу, чи погодилися б?

– Ні. Я на своєму місці. Я отримую від роботи задоволення, навіть попри те, що на сьогодні вона трохи небезпечна.

Іноді у нас бувають такі небезпечні зйомки, коли ми працюємо на “прильотах” або об'єктах, наближених до лінії бойового зіткнення. Зараз вже, наприклад, небезпечно працювати навіть за 15 кілометрів від неї – дрони долітають скрізь. Дороги затягнуті сітками, але нещодавно був випадок, коли дрон залетів під неї на трасі Дружківка-Краматорськ, а це така дорога життя. Добре, що він нікому не завдав шкоди – його знайшли згорілим.

Небезпечно також, коли приїжджаєш, наприклад, до Краматорська. Там стався обстріл, ми виїжджаємо на оперативну роботу. Завжди є загроза повторного обстрілу. Тому ми завжди в касках, бронежилетах, з аптечками, щоб у разі була можливість надати першу допомогу.

Ольга під час зйомок на Донбасі

А в одному населеному пункті було таке, що після прильоту літав безпілотник. Це страшно, хоча місцеві говорять, що їх там літає роями.

Луганські