вологість:
тиск:
вітер:
Втілити спільну мрію після втрати коханого: історія народження пекарні пам’яті
У Львові вже другий рік працює пекарня пам’яті «Духмяна мрія». Двічі на рік у ній безкоштовно роздають здобу усім, хто цього потребує. Пекарню заснувала жителька Луганщини Світлана Бондаренко — дружина військового Євгена Бондаренка, який загинув на фронті під час виконання бойового завдання.
У розмові з «SD.UA» Світлана Бондаренко розповіла про шлях, який поєднав у собі велике кохання, війну, біль, втрату та народження нової справи. Жінка поділилася тим, як змогла знайти в собі сили після смерті чоловіка та втілити у життя мрію, яку вони плекали разом.
Перше переселення і нові горизонти
Світлана родом із Кадіївки на Луганщині. За освітою вона економістка, там працювала в банку. З рідного міста жінку вигнала війна у 2014 році. Тоді, через політичні погляди, шляхи з першим чоловіком розійшлися: він залишився на окупованій території, а жінка разом з дітьми виїхала на Харківщину до батьків.
«З першим чоловіком я майже одразу припинила будь-який зв’язок. Було неможливо розмовляти — постійні образи, розмови про росію. Жодної підтримки… Діти іноді спілкувалися з батьком, я не могла заборонити, але пояснювала, що політика їх не стосується. Та він усе одно намагався впливати на них», — пригадує Світлана.
На новому місці вона почала налагоджувати життя: спершу працювала в банку, а згодом разом із мамою почала розводити перепілок.
«Я завжди мріяла про власну справу. Ми продавали м’ясо та яйця, возили продукцію до Харкова. Займалися цим понад рік», — каже жінка.
Світлана
Зустріч і справа, що змінили життя
Під час однієї поїздки до Харкова Світлана зустріла кохання свого життя — Євгена. Познайомилися прямо в електричці. Жінка переконана, що це була доля: зазвичай вона не їздила в цьому вагоні, але розмова зі знайомим змусила її опинитися саме там. Євген зазвичай користувався автобусом або машиною, але того дня трапився виняток — і це їх поєднало.
Відтоді закохані бачилися щодня: разом їздили на роботу, на відпочинок, і так поступово почали жити разом. Спершу — у батьків, потім у селі Євгена, а згодом орендували житло у Харкові та знайшли роботу. Світлана стала формувальницею булочок.
«Спершу я відмовлялася від цієї роботи, але мене переконали спробувати. Коли почала працювати з тістом, я просто закохалася у цю справу. Здавалося, ніби тісто живе, відчуває мене. У мене виходили зовсім інші вироби — наче однаково сформовані, а після випічки зовсім відрізнялися. Це помітили всі», – розповідає наша співрозмовниця.
Надалі шлях Світлани завжди був пов’язаний із тістом.
Від формування до випічки – жінка опанувала всі процеси на різних роботах та етапах життя.
Деякий час пара пробувала займатися власним бізнесом: готували домашні обіди та продавали їх на базарі «Барабашова».
«Євген дуже смачно готував м’ясні страви та гарніри, це було його захопленням. Люди це оцінили», — каже Світлана.
Разом вони мріяли відкрити кафе-пекарню, але через пандемію коронавірусу ринок закрився. Жінка пішла працювати пекаркою. Та мрія завжди жила у серцях.
«Євген хотів, щоб я була незалежною, могла стояти на ногах і забезпечувати себе та дітей. Він казав: «Ми обов’язково відкриємо власну пекарню», — розповідає жінка. Відтоді вона почала вивчати всі технічні та організаційні аспекти. Разом із коханим обговорювали, яким має бути приміщення, ремонт, обладнання та техніка, щоб втілити їхню спільну мрію.
Світлана з Євгеном
3 липня – день, який змінив все
З початком повномасштабного вторгнення про стабільність не йшлося, тож довелося приймати важке рішення про виїзд — так пара опинилася у Львові.
Там Світлана продовжила займатися тим, що любила, а Євген, маючи досвід служби, вступив до лав ЗСУ.
У 2014 році він брав участь у звільненні Сіверськодонецька, де був поранений та потрапив у російський полон.
Євген з побратимами
Світлана не хотіла відпускати чоловіка, зважаючи на те, що у 2014 році він вже пережив страшні катування, дуже за нього боялася. Відмовляла та Євген не хотів залишатися осторонь – пішов ставати на облік в ТЦК.
Через складнощі подружжя не встигло офіційно одружитися. Євгена підозрювали у співпраці з ворогом. За словами Світлани, підозри виникли через його перебування у полоні та зв’язок її сина з біологічним батьком, який залишався на окупованій території.
Але після перевірок СБУ підозру зняли. Євгену пропонували службу у міжнародних військах, але він відмовився, бажаючи залишитися ближче до родини, і долучився до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади у Львові. Через кілька днів його відправили на схід країни.
Євген
3 липня – день, коли закохані розмовляли востаннє. Тоді, за словами Світлани, чоловік просив добитися, щоб їх дружили дистанційно. У той день Євген вирушив на бойове завдання і не повернувся.
Для Світлани це стало найважчим ударом у житті:
«Це дуже важкий шлях для мене. Я й досі не змогла повністю повернутися до життя... Я взагалі не бачила сенсу далі жити, навіть заради дітей. Вони вже дорослі... Мені дуже не вистачає Євгена».
«Назад дороги немає»
Сенс життя Світлана змогла віднайти, після тривалої роботи з психологами, у пекарні – про яку вони так мріяли з коханим.
«Я приходила на могилу Євгена й обіцяла, що обов’язково відкрию пекарню. Щоправда, не знала як», — каже жінка.
Вона не мала жодних заощаджень, але мала мету, тому почала вчитися писати гранти та дізналася про те, що є можливість виграти обладнання для власної справи – на суму 25 тисяч гривень.
На одному з етапів навчання жінці дали табличку для заповнення. Не здогадуючись, що це — грантова заявка, Світлана просто описала їхню з Євгеном мрію — щиро, так, як відчувала. І невдовзі опинилася серед претендентів на отримання фінансування.
«Я подала заявку на 30-літровий тістоміс. Вирішила: якщо виграю — назад дороги немає. І виграла. Я зрозуміла, що не сама, що Женя мене підтримує», — ділиться Світлана.
Назад дороги вже не було. Світлана почала стукати в усі двері, хапаючись за кожну можливість, яка з’являлася.
Згодом їй вдалося отримати наступний грант — від Норвезької ради у справах біженців. Завдяки цим коштам вона придбала основне обладнання, необхідне для відкриття власного закладу.
«Мало хто знав про мою мрію. Переважно люди казали, що це нереально: мовляв, куди ти лізеш, нічого в тебе не вийде. Не вірили в мої сили. Комусь навіть було просто цікаво — коли я здамся, наскільки мене вистачить і що з того буде, – ділиться Світлана. — А Женя завжди повторював: «Ти все зможеш». Так, як він вірив у мене — не вірив ніхто».
Жінка говорить, що на всьому шляху з нею відбувалися якісь дива — вона відчувала присутність і підтримку коханого.
Каже, найважче було зробити перший крок — звільнитися з роботи й піти в нікуди. Але вона наважилася і почала шукати приміщення ще до отримання гранту.
«Коли я знайшла приміщення й зайшла в нього — зрозуміла, що воно на 90% відповідає тому, про яке ми мріяли. Із заднім двориком, окремою кімнатою для відпочинку, душем, двома залами. Це воно». Світлана сплатила кошти за оренду й почала робити ремонт.
«Нехай вони беруть інтер’єром, а я братиму смаком»
22 серпня 2024 року пекарня «Духмяна мрія» вперше відкрила свої двері для відвідувачів. Роботу розпочали з частково старою технікою, столами, без вітрини. Дооблаштовували все поступово.
«Спочатку я розкладала вироби у плетені кошики на столах і так продавала. Багато хто казав: зайди в пекарні — там усе красиво, за склом, хочеться купити. А я відповідала: «Нехай вони беруть інтер’єром, а я братиму смаком».
Перший день, за словами жінки, був важкий — хотілося, щоб коханий був поруч. Хвилювання, радість, цікавість — і водночас важкість на душі. Відкриття пекарні почали з хвилини мовчання.
«Я помолилася й подякувала Жені — за те, що допоміг мені все це зробити, за те, що був у моєму житті, – розповідає жінка. – До кінця я не усвідомлювала, що це сталося. Лише надвечір, коли збиралася додому, зрозуміла: ось воно — здійснилося».
Сьогодні в асортименті — хліб, булочки, кіші, міні-піци, печиво. Усі рецепти, говорить співрозмовниця SD.UA, збиралися поступово — від мами, від бабусі, щось запозичила в подруги.
«Хочу, щоб у нашій випічці не було «хімії». У складі білого хліба — лише борошно, дріжджі, сіль, цукор і вода. Не додаю підсилювачів смаку чи клейковини — тільки натуральні продукти, — розповідає Світлана. — Якщо чорний хліб — прибираю всі хімічні складники. Експериментую: щось вдається не одразу, але головне — щоб було натурально. Хіба що кукурудзяний і гречаний хліб випікаються на сумішах — інакше не обійтись».
У закладі є столики, де можна присісти та випити кави чи чаю. Для Світлани це місце про тепло, яким хочеться ділитися з іншими.
«Це — пекарня пам’яті. Я відкрила її в пам’ять про Женю, це наша спільна з ним справа. Хліб він ніколи не їв учорашній — тільки свіжий. Коли був на фронті, казав, що йому страшенно не вистачає мого хліба. Там, у них, був черствий, іноді з пліснявою — обрізали і їли, - говорить Світлана. – Після його загибелі ті слова не виходили з голови. Мені захотілося ділитися хлібом з іншими — роздавати всім підряд. Просто так».
Тому двічі на рік — 2 квітня, у день народження Євгена, та 4 липня, у день, коли він загинув, — у пекарні роздають хліб і випічку безкоштовно. Кожен може прийти й обрати собі буханку чи булочку. Нещодавно відкрилася ще одна точка продажу в іншому районі міста.
«Бути добрим, як хліб» — так Світлана визначає дух своєї пекарні. Вона говорить, що багато людей приходить не стільки по здобу, скільки по розмову – познайомитися, підтримати, поділитися своїм. І в тому вона бачить справжній сенс справи, яку продовжує заради пам’яті про коханого.
Джерело: sd.ua
Новини рубріки
Луганський центр зайнятості пропонує вакансію консультанта Call-центру у Києві
21 листопада 2025 р. 19:05
«Це значить, наша громада жива»: у Дніпрі презентували книгу сіверськодончанина Семена Перцовського
21 листопада 2025 р. 19:05
Наступний «Діалог з бізнесом» проведуть на тему: «Луганщина в релокації – виклики та можливості»
21 листопада 2025 р. 19:05