На тлі війни очікується зростання онкологічних процесів: інтерв’ю з гінекологинею-онкологинею з Луганщини

26 грудня 2025 р. 12:08

26 грудня 2025 р. 12:08

Кристина Цибеленко — уродженка Хрустального, лікарка, гінекологиня-онкологиня з понад десятирічним професійним стажем.

Жінка двічі була змушена залишати рідний дім: уперше — у 2015 році, знайшовши себе в Рубіжному, вдруге — у 2022 році, який знову нагадав про нестабільність та виклики життя.
Нині пані Кристина мешкає в Сарнах на Рівненщині. Тут вона продовжує професійну діяльність: веде прийом пацієнток та проводить оперативні втручання в релокованому Луганському обласному онкологічному диспансері, залишаючись відданою своїй справі навіть у найскладніших умовах.

Кристина Цибеленко розповіла SD.UA про свій досвід, складні випадки в роботі та важливість профілактики жіночих онкологічних захворювань.

- Чи можемо трохи зануритися у спогади й повернутися в той момент, коли ви вперше зрозуміли, що доведеться залишати дім?

- Так, звісно... Я сама з Хрустального, і перший мій вимушений переїзд стався у 2015 році. Тоді в самому місті не було обстрілів, до нас не дійшли ті вибухи, але залишатися в окупації ми не могли. На той момент я навчалася останній рік на інтернатурі в Рубіжному, тому ухвалили рішення працювати та будувати життя там.

- Як змінилося ваше життя після переїзду до Рубіжного?

- Впродовж перших двох років я навчалася в клінічній ординатурі, писала наукову роботу, а паралельно працювала у пологовому будинку, у жіночій консультації. Згодом вирішила трохи змінити напрямок своєї діяльності та працевлаштувалася в Луганський онкологічний диспансер. Стала онкогінекологинею. У Рубіжному ми прожили сім років, допоки не почалося повномасштабне вторгнення.

У перший день війни ми поїхали до друзів у Кремінну. Десь 28-29 лютого, коли почалися обстріли Кремінної, ми вперше спустилися у підвал, з нами було багато дітей... Залишалися ми там недовго, два тижні. Коли почули про те, що обласну дитячу лікарню пошкоджено, остаточно вирішили виїжджати. На той момент моя дитина хворіла, і я розуміла, що ніякої допомоги не буде. Вдягнули спортивні костюми, зібрали документи та попрямували у більш безпечне місце.

Робота

- Чи було розуміння, що, можливо, більше ніколи не повернетеся?

- Розуміння, що ми не повернемося, певно що було, оскільки ми одразу ж забрали з собою двох котів, коли їхали до друзів. Але все одно хотілося вірити в те, що невдовзі повернемося. Та ні, так і не повернулися...

- Пані Кристино, яким був ваш шлях у безпечне місце: їхали цілеспрямовано кудись чи вирішували в дорозі?

- Цілеспрямовано нам їхати було нікуди. Просто їхали. Дорогою знаходили готелі, зупинялися. Через тиждень ми опинилися у Львові. Там розмістилися у колишньому відпочинковому комплексі та пробули аж два місяці. Я шукала роботу у Львові, але в травні генеральний директор Луганського онкологічного диспансеру зібрав колектив у Рівному та повідомив, що робота  закладу буде відновлюватися у Сарнах. Коли дізналася цю новину, то ухвалила рішення переїжджати й надалі працювати зі своїми.

- Чи багато колег з Луганщини ухвалили рішення переїжджати у Сарни, щоб продовжити свою діяльність у Луганському онкодиспансері?

- У нас загалом у Кремінній був невеличкий колектив. З самого початку нас переїхало 10 працівників. На жаль, ми зазнали й болісної втрати: один із наших лікарів, надзвичайно сильний анестезіолог, загинув, коли прямував із Сіверськодонецька.

Згодом команда поповнилася — до нас долучилися лікарі, які за цей час завершили навчання в Луганському університеті, що тимчасово працював на Рівненщині. Так поступово колектив відновлювався і продовжував роботу вже на новому місці.

- Дуже прикро, що не обійшлося без втрат... Розкажіть, що в таких реаліях давало вам сили налагоджувати побут і професійне життя? Як проходила адаптація у Сарнах?

- Адаптація була непростою. Усвідомлення того, що втрачено дім, усталене життя, звичне професійне середовище, дуже вибивало з рівноваги й емоційно знесилювало. Доводилося буквально починати все з нуля — і в побуті, і в роботі.

Великим джерелом сили стала зустріч із колегами та спільна праця. Наш колектив завжди був дуже дружним — ми справді були однією родиною. У ті складні моменти ми підтримували одне одного, і саме це значно полегшило процес адаптації. Хоч ми й опинилися в новому місті, поруч було багато «своїх» людей, і це давало відчуття опори.

Важливу роль відіграла й робота. Великий обсяг завдань допомагав відволікатися від важких думок і триматися в професійному тонусі. На Рівненщині мене дуже тепло прийняли пацієнти. Спочатку давали рекламу, а з часом у ній уже не було потреби. Зараз у мене щодня операції, багато консультацій і прийомів.

На сьогодні до мене приїжджають пацієнти не лише з Рівненщини, а й зі Львова, Дніпра, Києва, Хмельниччини, Волині та інших регіонів. Хоч Сарни здаються невеличким містечком, люди долають і по 300 кілометрів, аби потрапити саме до «свого» лікаря. Це додає сил, впевненості й розуміння, що все було недарма.

- А чи є сьогодні серед ваших пацієнтів луганчани?

- Так, і сьогодні серед моїх пацієнтів є луганчани. Вони до нас приїжджають, хоч це й непросто. Уже цього тижня я оперуватиму двох жінок із Лисичанська. Не можу сказати, що пацієнтів саме з Луганщини багато, але вони є. Для людей після операції долати дорогу через усю країну — фізично й емоційно важко, тому не кожен на це наважується.

Водночас із тими пацієнтами, яких я лікувала ще на Луганщині, ми підтримуємо зв’язок. Залишилися онлайн-консультації, часто консультую телефоном. Навіть на відстані намагаюся бути поруч і допомагати настільки, наскільки це можливо в нинішніх умовах.

- Розкажіть про специфіку вашої роботи як гінекологині-онкологині.

- Моя робота як гінекологині-онкологині охоплює кілька важливих напрямів. Насамперед це консультативні прийоми пацієнток з онкогінекологічною та загальною гінекологічною патологіями — від первинної діагностики до супроводу на всіх етапах лікування.

Значну частину моєї діяльності становить хірургічна робота. Я виконую оперативні втручання в онкогінекології та гінекології, підбираючи індивідуальну тактику лікування для кожної пацієнтки. Окрім цього, наразі активно займаюся естетичною гінекологією — напрямом, який допомагає жінкам не лише відновити здоров’я, а й покращити якість життя.

- Які симптоми є «першими дзвіночками», що можуть свідчити про онкогінекологічне захворювання?

- «Перші дзвіночки» онкогінекологічних захворювань справді різняться залежно від локалізації новоутворення, тому універсального симптому не існує. Саме через це таку важливу роль відіграють профілактичні огляди.

На ранніх стадіях рак шийки матки може взагалі не мати клінічних проявів. Для своєчасної діагностики необхідні регулярні огляди, мазок на цитологію (ПАП-тест) та ультразвукове дослідження. Біль і кров’янисті виділення зазвичай з’являються вже на другій-четвертій стадіях. Рання діагностика можлива лише за умови своєч асного звернення до лікаря, ще до появи симптомів.

Найчастішим «першим дзвіночком»  рака тіла матки є маткова кровотеча, особливо в період менопаузи. Якщо жінка звертається до лікаря одразу після появи кров’янистих виділень, у більшості випадків захворювання виявляють на першій стадії, виліковність якої сягає майже 90%.
Рак яєчників — це одне з найковарніших онкогінекологічних захворювань, адже часто його діагностують уже на третій стадії. Тоді з’являється збільшення живота, асцит, загальне погіршення самопочуття. Саме тому важливо регулярно проходити профілактичні УЗД. Якщо виявляють будь-які новоутворення в яєчниках, необхідно додатково здати онкомаркери — це підвищує шанси виявити захворювання на ранніх стадіях.

Головне правило — не чекати появи болю чи явних симптомів. Регулярні огляди та уважність до змін у власному організмі рятують життя.

- Які виклики сьогодні стоять перед онкогінекологами в умовах війни?

- Сьогодні перед онкогінекологами в умовах війни стоїть одразу кілька серйозних викликів — як медичних, так і соціальних.

Один із ключових — інформаційна підтримка та правильна комунікація з пацієнтками. Потрібно значно більше й доступніше говорити про онкогінекологічні захворювання, пояснювати ризики, попереджати й формувати довіру, щоб жінки не відкладали візит до лікаря та зверталися якомога раніше при появі скарг. Сучасні платформи відіграють у цьому важливу роль. Я, зокрема, веду сторінку в TikTok — її дивиться багато жінок, і вони приходять на прийом уже підготовленими, з розумінням свого стану та питань.

Ще один серйозний виклик — очікуване зростання кількості онкологічних процесів. Війна створює умови для імуносупресії, хронічного стресу, порушення доступу до медицини. На цьому тлі погіршуватиметься ситуація з патологіями шийки матки через поширення інфекційних захворювань — гепатитів, ВІЛ, сифілісу тощо. Усе це сприятиме і зростанню онкопроцесів.

Уже зараз до мене звертається дуже багато жінок із діагнозами, яких до війни практично не було або вони траплялися значно рідше. Кількість запущених випадків зросла через війну, вимушені переїзди, втрату постійного лікаря, страх і відкладання обстежень — і, на жаль, ця тенденція зберігатиметься.

- Які найскладніші випадки вам доводилося діагностувати/лікувати під час війни?

- Одним із найскладніших випадків у моїй практиці була пацієнтка близько 70 років, яка багато років жила з доброякісним новоутворенням яєчників. З віком цей процес, на жаль, трансформувався у злоякісний. Жінка не перебувала під регулярним медичним наглядом і звернулася вже тоді, коли біль став нестерпним. Про новоутворення вона знала все життя, однак тривалий час боялася оперативного втручання.

На момент звернення пухлина поширилася на весь малий таз, процес ускладнився вираженим запаленням і наявністю гною. Стан пацієнтки вимагав негайного та радикального хірургічного втручання. Це була одна з наймасштабніших і найскладніших операцій у моїй практиці — вона тривала близько п’яти годин. До операції залучалися хірурги та урологи, у патологічний процес були втягнуті апендикс і сечовід, проводилося стентування.

Минуло вже два роки — і, на щастя, з пацієнткою все добре, рецидивів немає. У цьому випадку, попри всю складність, історія завершилася позитивно.

Також у своїй практиці я часто стикаюся з жінками, яким у минулому видаляли матку, але залишали шийку матки. За відсутності регулярного спостереження з часом у таких пацієнток може розвиватися рак шийки матки, і, на жаль, вони нерідко звертаються вже на пізніх стадіях.

Ще один випадок, який дуже запам’ятався, — пацієнтка з вираженим раком молочної залози, який прогресував упродовж чотирьох років. Зовні вона виглядала доглянутою: нарощені вії, манікюр, акуратна зачіска. Її привіз чоловік зі словами: «Рятуйте». І в такі моменти мимоволі постає складне запитання: чому турбота про зовнішність інколи випереджає турботу про власне здоров’я, і чому жінки відкладають звернення до лікаря до останнього.

- Пані Кристино, які сигналу організму не можна ігнорувати, навіть якщо вони здаються незначними?

- Насамперед це будь-які кровотечі, болі внизу живота, патологічні виділення — рідинні, зелені або жовті. Тривожними сигналами також є загальна слабкість, збільшення живота в об’ємі, порушення менструального циклу, нерегулярні менструації, які з часом можуть переходити у кровотечі.

Усі ці симптоми є основними сигналами організму, що потребують обов’язкової консультації лікаря, навіть якщо спочатку вони здаються несерйозними.

- А які симптоми жінки найчастіше залишають без належної уваги?

- Найчастіше це біль унизу живота. Багато жінок звикають до нього або намагаються терпіти, не надаючи належного значення. Бувають і значно серйозніші ситуації. Наприклад, до мене зверталася пацієнтка, у якої кровотеча тривала протягом трьох місяців. Вона прийшла до лікаря лише тоді, коли почала втрачати свідомість. Такі випадки не є масовими, але, на жаль, вони трапляються.

Хтось ігнорує біль унизу живота, хтось — кровотечі. У результаті з уже запущеними захворюваннями, на третій-четвертій стадіях, часто приходять жінки, які не проходили гінекологічні огляди протягом 10–20 років. Під час огляду в дзеркалах запитуєш: «Ви 20 років не були на огляді?», і у відповідь чуєш: «Так, лікарю, приблизно так».

Водночас я бачу позитивні зміни. Сьогодні, коли є майже необмежений доступ до інформації, зокрема через соціальні мережі, жінки й молоді дівчата звертаються до лікарів значно частіше та стають відповідальнішими щодо свого здоров’я. У моїй практиці переважають пацієнтки, які проходять консультації кожні шість місяців і перебувають під наглядом за потреби.

Ті жінки, які не були на огляді 10–20 років, зазвичай уже старшого віку — їм понад 70. Переконана, що наше покоління і наступні будуть значно свідоміше підходити до питання жіночого здоров’я.

- На прикладі історії пацієнтки ви показали, що з віком доброякісні процеси можуть перероджуватися у злоякісні. Які ще фактори можуть цьому сприяти?

- Переродження доброякісних процесів у злоякісні може відбуватися під впливом кількох чинників. Насамперед це генетична схильність. Сьогодні існують генетичні маркери, які дають змогу запідозрити підвищений ризик розвитку раку молочної залози, яєчників і тіла матки.

Важливу роль відіграють і вірусні фактори. Зокрема, вірус папіломи людини є однією з основних причин розвитку раку шийки матки.

На переродження у злоякісні процеси впливають супутні захворювання і синдроми, особливо якщо вони не перебувають під належним контролем. Мова йде про цукровий діабет, ВІЛ-інфекцію, сифіліс тощо.

Окрему групу становлять спадкові синдроми, за яких онкологічні захворювання можуть розвиватися одночасно в різних органах. Наприклад, рак тіла матки може поєднуватися з раком кишківника. У таких випадках навіть доброякісні утворення, зокрема поліпи, мають високий ризик переродження та потребують особливо пильного нагляду.

Кристина Цибеленко

- Що б ви порадили усім жінкам як лікарка гінекологиня-онкологиня?

- Насамперед — регулярно проходити профілактичні огляди та своєчасно звертатися до лікаря, не ігноруючи жодних скарг. Для профілактики раку шийки матки рекомендую вакцинацію проти вірусу папіломи людини —  вакцину Gardasil 9, яка цього року стала доступною в Україні.

Також важливо регулярно проходити ультразвукове обстеження органів малого таза: оптимально — раз на пів року, а за відсутності такої можливості — щонайменше один раз на рік.

Луганські