Наталя Омельчук: вчителька, яка придумала, як зберегти Україну для дітей, що ростуть у Чехії та Данії

08 березня 2026 р. 10:50

08 березня 2026 р. 10:50

У її валізі — кілограм кременю з OLX, скіфський гребінь, арабський дирхем, стара воскова табличка й паперовий сувій завдовжки три метри. З цим вона їде до Праги та Копенгагена — і розповідає вчителям, як працювати з українськими дітьми. Сама Наталя з Луганщини. Двічі переселенка. Каже: залишатися собою — дорого, і фізично теж. Але не залишатися — ще дорожче.

Наталя Омельчук — вчителька історії, авторка освітнього проєкту "Спогади в коробках", кураторка освітнього напрямку Фундації Пилипа Орлика. Народилася і працювала у Сорокиному (Луганська область). У 2014 році через окупацію переїхала до Києва, у 2022-му — до Польщі. Авторка менторської програми "Корені та крила — історія, яка об'єднує" для вчителів діаспорних шкіл у Чехії та Данії.

Вона розповіла свою історію для SD.UA.

Чотири міста, чотири покоління

"Якщо заглибитися, звідки моє коріння не на 15 років, а на 100, то для мене самої стало дуже цікавим відкриттям, що моя баба була народжена на Київщині, мій тато народився у Красноярському краї, я — на Луганщині, а мої діти — в Києві. Власне, коли дітям розповідаю про історію (я сама вчителька історії - ред.), то через свою сімейну історію можу розповісти про ряд історичних політичних подій, які сталися в історії нашої України й чому чотири покоління моєї родини народилися в настільки різних місцях", — розповідає Наталя.

Сама вона народилася у Сорокиному на Луганщині, закінчила Східноукраїнський національний університет імені Даля, свідомо обрала вчити дітей історії.

Молодою вчителькою вона прийшла в школу в Сорокиному з палаючими очима й отримала п'ятий клас — традиційний старт для початківців. Курс називався "Вступ до історії" і здавався простим.

Але Наталя швидко зрозуміла: від того, як дитина познайомиться з предметом у п'ятому класі, залежить усе подальше.

"Більшість підручників мені не подобалися. Я завжди шукала щось, що я могла б додати, що я можу змінити", — розповідає вона.

Вона почала возити дітей на екскурсії. У Луганськ, у краєзнавчий музей. Перший момент, коли вона по-іншому подивилася на екскурсії, стався у музеї воскових фігур. У 2013 році туди привезли родину імператора.

"Ми приїхали з дітьми просто на екскурсію і я зрозуміла, як по-іншому вони сприймають цих людей, про яких ми читали в книжці буквально три теми тому. Це був такий перший вихід", — каже Наталя.

Фото: “Спогади в коробках”

2014 рік. Окупація Луганщини. Наталя виїхала до Києва. Влаштувалася в школу. Знову сьомий клас. На уроці про утворення Русі у підручнику — фотографія каменя. Вона знала, де він стоїть: у центрі міста. Запитала три класи — 90% дітей не знали, що він узагалі існує.

"Я поговорила з класними керівниками. Ми на суботу організували екскурсію. Для мене це був особисто старт, коли я зрозуміла: маючи прекрасну базу тут, у Києві, ми можемо подивитися на це не на зображенні в підручнику, а на вулиці — постояти на тих вулицях, пояснити, чому це Золотоворітський проїзд, або чому вулиця Ярославів вал. Сприйняття дітьми історії дуже сильно змінюється", — розповідає освітянка.

Згодом вона перейшла у приватні альтернативні школи — з більшою свободою. Могла зранку приїхати, забрати три класи в музей на цілий день. Кожен клас — своя тема. Між ними ходить вона. До кожного класу — свій екскурсовод, завчасно попереджений: які теми, чому саме ці, на що звернути увагу, на які питання наприкінці мають дати відповіді діти.

"Так екскурсія в музей перетворюється на повноцінний урок, але діти це досліджують не через те, що вони читають чийсь текст, а вони досліджують предмети, які стоять в експозиції, ставлять питання науковцям, які працюють з цим періодом все своє наукове життя по суті. І сприйняття музеїв дітьми змінюється", — каже вона.

Вона знайшла, як з 20 занять курсу 13 провести в музеї. Фізично це дуже складно. Школа на Борщагівці, дорога до центру — півтори години. Але возили. У 2025 році — мінімум п'ять виїздів, коли одразу після приїзду в музей лунала повітряна тривога. Шахед міг літати по три-чотири години. Спускалися в підвал сховища та чекали. Потім їхали додому на метро.
Музеї йшли назустріч. Перш ніж привести дітей, вона йде сама — знайомиться з науковцями або екскурсоводами, відкриває зошит і пояснює підхід.

Київський зошит створили музейники у 2023 році — це спільна робота.

"У дітей, які зі мною з п'ятого класу, немає питань — навіщо нам історія, навіщо кудись їхати, з кимось говорити. Немає питань, все", — каже Наталя.

Фото: Під час екскурсії з дітьми. Джерело: “Спогади в коробках”

Наталії знадобилося близько шести років, щоб адаптуватися після втрати дому й збудувати нове життя. Вона створила родину, має двох дітей, аж тут 2022 рік — знову потреба рятуватися.

Назва з'явилася з коробки

У лютому 2022-го вони жили з родиною у Ворзелі — переїхали туди за три роки до повномасштабного вторгнення. Після окупації Київщини чоловік пішов воювати. Наталя виїхала з дітьми до Польщі.

"Спочатку я оплакувала свій проєкт, бо насправді весь 2020 рік попри ковід, я дуже сильно вкладала сили, час, кошти. Так, у мене була зарплата вчителя у приватній школі, але витрати на розробку, вони трішки більші, ніж зарплата вчителя. На жаль, я плакала про те, що знову. Я будувала свою кар'єру до 2014 року у себе на Луганщині. Мене все влаштовувало. Так, можливо, я б переїхала у якесь більше місто, але я б переїхала сама. Я б сама обирала куди, а не тікала з трьома сумками невідомо куди й дуже довго отямлювалася від цього. З 2014 по 2020 рік. Шість років мені на це пішло. І тут починається 2022 рік і я знову навіть не з нуля, а з мінуса, бо я в чужій країні, мова якої подібна до моєї, але все одно не така, але мені тут не комфортно. Я не обирала бути там, але це найближча країна до мого дому",— розповідає вона.

"Спогади в коробках"

Врятувала розмова зі знайомою науковицею. Та сказала: "Пані Наталя, ви робите важливі речі. Ви умієте це придумати, давайте це зробимо тут, у Польщі. Тут так багато наших дітей. Їм теж потрібна історія України".

Наталя запитала, як це робити у варшавських музеях.

"Я вам дам номер телефону моєї колежанки. Давайте ви зателефонуєте", — сказала та.

Так почався польський трек проєкту.

Коли набрали першу групу дітей у Варшаві, вже через 10 хвилин в музеї батьки стояли в першому рядочку поруч з дітьми, підіймали руки — так сталися сімейні заняття.

А в серпні 2022-го у її дітей були канікули. Вона мала можливість приїхати на два тижні до Ворзеля — не в ту квартиру, з якої виїхали, але в той простір, який уже прийняла своїм.

"Це солодке відчуття приїхати додому. Я мріяла це відчути з 2014 року", — каже вона.

Перебирала речі та зрозуміла: про кожну річ у коробці можна розповісти.

"Мені не вистачало української історії в музеях Варшави. З дитинства в мене була така коробка. І в моїх дітей є — якась коробка, куди вони щось цінне своє складають. Це інтерактив і матеріал, який допомагає мені працювати з дітьми за кордоном". — пояснює Наталя.

Шукала майстрів і реконструкторів. Колега в Києві ходила по музеях і питала про мерч — що взагалі можна купити, щоб показати дітям.

"Google дуже добре допомагає шукати різних майстрів. Я щаслива, що у нас є люди, які живуть історією, навіть якщо вони не вчителі історії чи не науковці, а реконструктори. Вони також досліджують, вони майстри", — каже вона.

Так купила перші фігурки трипільської культури, а потім назбиралася і вся коробка.

Кремінь кілограмами

У "Спогадах в коробках" є дві торбинки. Коробка учня — блокнот для записів, з яким ходять у музеї. Діти, буває, прямо замальовують музейні експонати з екскурсій. Також — робочий зошит, який виглядає як дорожня карта: комплект стікерпаків, де після проходження кожного уроку клеять відповідний стікер. У конвертах — картки з датами. І власна лінія часу — паперовий сувій приблизно три метри завдовжки, який дитина заповнює впродовж усього курсу. Обов'язково — атлас: дітям, яким сьогодні 10–11 років і які виїхали з України в шість-сім, важливо розуміти, де знаходиться та чи інша територія.

Коробка вчителя — про те, як говорити про історію України, коли ти знаходишся в музеї за кордоном. Але Наталя мріє, аби подібні коробки, тільки з іншим вже наповненням були в кожного вчителя і в Україні зокрема.

"Для мене є важливим, говорячи про палеолітичне мистецтво, показати Мізинський браслет, який зараз експонується у музеї історії на виставці Вірування. Але завдяки 3D-технологіям мені зробили таку модель Мізинського браслета, дуже подібну до оригіналу. Діти можуть його подивитися, потримати. Звісно, всі розуміють, що це пластик і що кістяний виглядає по-іншому, але діти в цілому можуть ознайомитися, що це таке, яким він був", — розповідає Наталя.

Коли говорять про трипілля — є фігурки та посуд. Про цей період в освітянки є улюблена історія. У 2016 році на виставці писанок біля Софії Київської була неймовірна трипільська писанка. Наталя стояла і нею милувалася. Проходять люди, молодик кидає: "О, диви, сепарська писанка. Пішли звідси".

"Ми довго сміялися і сказали - "ну окей". Дуже шкода, що трипілля своїми кольорами, оранжево-чорними, асоціюється тепер з тією стрічкою", — каже вона.

Воскова табличка, азбуковник із пером і чорнилом ХV–ХVI ст. — щоб показати, як писали тоді. Папір ручної роботи — щоб діти помацали та відчули різницю з сучасним. Береста — "жодне живе дерево не постраждало", — сміється Наталя.

Мапа України з пам'ятками: діти складають пазл, шукають свої міста, хто звідки приїхав, де та що є, хто що бачив.

Гривня київського типу, відтворена за вагою оригіналу. Монета Ярослава Володимировича. Арабський дирхем — інший за вагою, інший за виглядом.

"А чому дирхеми ходили скрізь, а наші ніде не ходили? І як взагалі, досліджуючи виключно грошові одиниці, ми можемо дослідити соціально-економічний стан українських земель в різні періоди? В які періоди у нас були власні грошові одиниці? В які не було та чому так сталося?" — каже Наталя.

І кілограм кременю, купленого на OLX.

"Та навіть якщо дітям дати шматок кременя в руки, вони розуміють, що таке кремінь, що це не просто якесь слово й щось там намальовано, а це ось так виглядає. Його можна помацати, який він. Чи можна його просто розколоти, не маючи металевих предметів? Як же люди щось тоді з нього робили? Я купую його кілограмами на OLX і показую своїм дітям на уроках" — каже вона.

Під час розмови Наталя пояснює, що мріє, аби історію України вивчали не відокремлено від історій інших країн, а суміжно, проводячи паралелі.

"От вони стоять в Празькому музеї, дивляться на той же період і ми говоримо, що в Україні міста виглядали так само. Ми говоримо про середньовічне місто і Прага, Львів, Краків, мури, магістрат, площа Ринок, тобто це європейська традиція розбудови міста. Ми знайомимося з історією країни перебування і паралельно додаємо дітям про історію України, що у нас було так або у нас було інше, або подібне, або ось ця подія вплинула на історію України. Дуже важливо давати дітям матеріал, щоб вони могли проводити паралелі", — пояснює вона.

Запит у викладанні в Україні та за кордоном різний. За кордоном важливо не просто зробити програму, а зберегти ідентичність.

"Важлива частина програми — і водночас мета мого проєкту — це запобігти асиміляції. Як людина, яка має подвійний досвід переселення вимушеного, не тому, що я хотіла цього. Якщо перше це було внутрішнє переміщення в країні. Мені не треба було вчити мову. Так, я втратила соціальні зв'язки. Я втратила дім, друзів, ми роз'їхалися, хто по різних містах, хто залишився в окупації з різних причин. Тобто це один досвід. Коли ж я виїхала в 2022 році, найменше, що я хотіла, це інтегруватися в нове суспільство. Раціонально я розуміла, що я не можу бути весь час у своїй маленькій бульбашці. Але інтеграція в освітньому середовищі й дорослій людині також дуже важливо запобігти втраті ось цієї національної ідентичності. Щоб діти незалежно від того, чи вони там залишаться, чи повернуться, чи вони там народжені, чи вони виїхали в підлітковому віці, чи вони виїхали малюками, щоб вони залишилися з розумінням, що вони українці та українки, вони знають про свою Україну, хоча вони там і не живуть. Діти, які сьогодні вчитимуть історію, через 10–15 років приїдуть фахівцями в Україну, будуть її відновлювати, але вони знатимуть хто вони й звідки", — каже Наталя.

Програму менторської підтримки для вчителів діаспорних шкіл уже впроваджують у двох країнах — Чехії та Данії.

"Для мене важливий елемент моїх курсів за кордоном дати дітям базу, щоб вони могли апелювати тим, хто їм буде розповідати російську версію історії України. Вони будуть говорити "Ні. Де ви це прочитали? Бо я це знаю, бо я це вчила/вчив, бо ми про це говорили, бо я це бачив в онлайн-виставках в українських музеях". Це теж про нашу боротьбу за дітей за кордоном, щоб вони розуміли історію і могли сміливо говорити й доводити, що Україна це не частина росії, це окрема держава, що завжди була зі своєю історією", — каже Наталя.

Простір, де можна бачити на кілометри довкола

Мрія потрапити назад додому — показати степ дітям. Чоловік не розумів її туги, поки його не перевели на службу на Донеччину. Він стояв у степах і писав їй: "На жаль, я тільки тепер зрозумів, чому ти так любиш свої степи. Вони такі красиві. Мені дуже шкода, що я їх у такий спосіб побачив, але вони неймовірні. Тепер я розумію. Я б хотів би приїхати сюди з тобою і дітьми, просто тут погуляти".

"Я тоді плакала, правда. Для мене це було тим моментом, я нічого не могла змінити, але вже як є. Тобто це визнання того, що і природа впливала, я не можу це відкинути. Я виросла в просторі, де ти стоїш і бачиш на кілометри," — каже Наталя.

Вулиці свого міста вона може закрити очі й побачити такими, якими вони були, коли виїхала. Як вони виглядають сьогодні — не знає. Розуміє: велика кількість пам'яток може бути знищена через окупацію і бойові дії, цінності — вивезені.

Наталя

"Частина планів поки що здається нездійсненною — я мріяла повезти дітей на Луганщину, показати ті міста, які були не окуповані станом на лютий 2022 року. Але сьогодні я не можу зробити навіть це, хоча діти вже виросли й ми могли б туди поїхати. Та все ж я мрію повернутися туди. Я розумію, що навряд чи я повернуся туди жити, але я б хотіла показати дітям свої міста. Я б хотіла приїхати й робити проєкт у деокупованих школах. Я розумію важливість, яка потрібна й наскільки сильна після того робота, бо наші вороги перше, що роблять, це вводять свою освіту й вони це роблять свідомо. Нам треба бути готовими до того, що нам треба йти в школи викладати — і я б хотіла це робити. Тобто я свідома, що свій курс пізніше можу адаптувати та викладати в деокупованих територіях, скільки б років вони не були окуповані і як важко б не було. Поки я тут і я маю можливість працювати в Києві, я маю можливість працювати з тими, хто змушений був переїхати й переживати складний досвід адаптації, і допомагати їм це пройти. Я це роблю і буду робити", — каже Наталя Омельчук.

Луганські