«Чисто для людей»: як переселенець з Сіверськодонецька відкрив соціальний бізнес

24 березня 2026 р. 17:16

24 березня 2026 р. 17:16

У лютому 2022 року в житті Олексія Салова одночасно сталися дві події – найщасливіша та найстрашніша. Народилася довгоочікувана дитина, але після пологів дружина опинилася в реанімації.

За тиждень – новий удар. Почалося повномасштабне вторгнення росії. Поки лікарі боролися за життя коханої, Олексій доглядав за новонародженою донькою у підвалі сіверськодонецької лікарні. Все це – під вибухи, хаос та наближення фронту.

Любов до рідних допомогла тоді пройти крізь випробування. Родина у повному складі евакуювалася і почала все з нуля у Тернівці на Дніпропетровщині.

Там Олексій відкрив майстерню з ремонту техніки, першу в місті соціальну пральню, працевлаштував інших переселенців, експериментує з «зеленими» технологіями та допомагає дружині втілювати професійну мрію.

Своєю історією, яка не лише про війну та втрату дому, але й про рішучість та наполегливість, він поділився з SD.UA .

«Не знав – радіти чи засмучуватися»

Олексій Салов родом з Лисичанська. До Сіверськодонецька він переїхав у 2014 році.

«Я не корінний сіверськодончанин, хоча місто стало мені другим домом. З 2014 року я жив у Сіверськодонецьку, а переїхав з сусіднього міста Лисичанськ. Дружина мене потягнула – сказала, місто цікавіше. І я не пошкодував ані на секунду», – каже він.

Вдома Олексій займався ремонтом побутової техніки – пральних машин, холодильників та іншої електроніки.

«На платіжках були мої оголошення – квадратик розміром із сірникову коробку. І там дядечко в халаті лікаря стояв біля пральної машини. Може, хтось пам’ятає», – усміхається він.
У цьому бізнесі Олексій ще з 2008 року. І до повномасштабного вторгнення розгорнув діяльність на три міста – Сіверськодонецьк, Лисичанськ та Привілля. Справи йшли добре, послуги мали попит. Як майстра чоловіка цінували та поважали. А 17 лютого 2022 року сталася визначна подія і у його особистому житті – народилася довгоочікувана донька.

Подружжя Салових

Разом з тим доля підготувала родині складні випробування, про які Олексію досі складно розповідати.

«Сталося дві речі. Одна хороша, одна погана. У мене народжується донька – ми дуже довго її чекали. А погана – дружина потрапила в реанімацію у дуже тяжкому стані через ковід та патологію вагітності. 100% ураження легеневої тканини, ШВЛ і все інше. Тож я не знав – радіти чи засмучуватися», – каже Олексій.

На кілька тижнів, поки дружина була в комі, Олексій залишився з новонародженою дитиною.
«Це перша дитина, тому я взагалі не вмів за нею доглядати. Медсестри вчили мене, як годувати, як пеленати», – розповідає чоловік.

24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росії. Перші вибухи, вибиті вікна, міграція людей з міст та сіл, які опинилися на лінії вогню. Але для Олексія в той момент усе це здавалося другорядним.

«Якщо чесно, морально я взагалі не помітив війни. Вона для мене була як через мутне скло. Ну, щось там відбувається, але мені це взагалі було нецікаво, тому що ми так довго хотіли цю дитину. А лікарі говорили невтішні речі. Ну, вони реалісти, це зрозуміло. Але було б дуже прикро, якби дружина навіть не побачила її», – зізнається чоловік.

Коли ситуація загострилася, йому разом з дитиною запропонували переміститися у підвал медзакладу.

«Підвал лікарні – не найчистіше і не найкраще місце для дитини. Я приніс з дому різні речі. Порізав картонні коробки, щоб застелити підлогу. Бо як би я її не вимітав, вона все одно залишалася брудною», – згадує Олексій.

Поруч була ще одна дитина – хлопчик, від якого відмовилася мама.

«Медсестри назвали його Коля. Дівчина від нього відмовилася, і він лежав з нами. Медсестри за ним доглядали, а я – за своєю донькою», – розповідає чоловік.

Тим часом його дружина все ще перебувала у реанімації.

«Вони були на четвертому поверсі. Їх просто повідтягували далі від вікон. А що ще зробиш? Обладнання не перенесеш», – додає він.

Лікарям, каже Олексій, «вдалося витягнути дружину буквально з того світу», за що він їм дуже вдячний. Згодом вона отямилася, її відключили від апарата штучної вентиляції легень. А коли жінка зміцніла, медики перевели її до того ж підвального відділення, де були чоловік і дитина.
Спочатку родина, як і багато інших, сподівалася, що бойові дії швидко закінчаться.

З донькою

«Ми чекали, що це буде як у 2014 році – постріляють і домовляться. Але ставало тільки гірше», – констатує Олексій.

Зрештою вони вирішили виїжджати.

«Медсестри доглянули за донькою, а ми поїхали на нашу квартиру. Я розламав шафу, забив вікна, щоб ніхто не заліз. Скло вже давно вилетіло. Взяли з собою якісь основні продукти. Якісь основні речі. Те, що в машину влізло», – каже він.

Перед від’їздом родина заїхала до рідних у Лисичанськ.

«Переночували з моєю мамою та бабусею. Прабабуся і дитина встигли поспілкуватися», – згадує Олексій.

Далі їхній шлях пролягав через кілька міст: «Ми поїхали спочатку в Сіверськ. Звідти – у Павлоград. А з Павлограда – у Тернівку. До цих подій я навіть не знав, що таке місто існує. Нам і вдома добре жилося. А тут – усе довелось починати з нуля».

Нове життя у Тернівці

У Тернівці Олексій Салов повернувся до своєї професії.

«Не хочу хвалитися, але хороших фахівців насправді мало. І так вийшло, що в Тернівці їх взагалі не залишилося. А місто 30-тисячне. Я просто зайняв порожню нішу», – розповідає він.

Спочатку клієнтів було небагато, але поступово почало працювати «сарафанне радіо». Згодом Олексій подався на грантові програми. Завдяки підтримці донорів вдалося придбати обладнання для ремонту холодильників, паяльне обладнання, а також відкрити більшу майстерню.

У робочій атмосфері

«Спочатку було приміщення приблизно 20 квадратних метрів. Тепер у нас 88 квадратів і свій туалет», – сміється він.

Ще одним проєктом, який підтримали міжнародні організації та місцева влада, стала соціальна пральня під назвою «Чисто для людей», яку Олексій відкрив восени 2025 року. Зараз з усім цим справляється команда з трьох людей: він сам, майстер Валерій – переселенець з Донеччини, та Костянтин – ще один працівник зі статусом ВПО.

Майстерня

За словами Олексія, ідея нового бізнесу народилася з його професійних спостережень.

«Коли я, займаючись своєю основною діяльністю, приходив до людей ремонтувати техніку, як допитливий фахівець цікавився, хто чим пере. І дізнавався, що у багатьох пенсіонерів в основному немає пральної машини-автомата. Вони перуть ще старими напівавтоматичними шайтан-відрами з мотором. А руки у людей не ті. Навіть по своїй бабусі пам'ятаю, царство їй небесне. Вона не хотіла довго купувати пральну машинку, в результаті я їй подарував її. І я думаю: ну, невже літні люди, які отримують мізерну мінімальну пенсію, відпрацювавши все своє життя, не гідні того, щоб хоча б якось їхнє життя було кращим», – пояснює майстер.

Пральня

Інша сторона – власний переселенський досвід: «Після того, як я сам опинився в шкурі ВПО, то побачив це ще й очима внутрішньо переміщених осіб. Не в усіх орендованих квартирах є пральна машина. У нас на першій орендованій квартирі її теж не було. Не у всіх вона робоча. Та навіть у тих, хто не має статусу ВПО, а просто має якісь великогабаритні речі, випрати їх – теж проблема».

Саме тому принципова для власника концепція пральні – її соціальний та енергоефективний компоненти. Для пенсіонерів і переселенців діють пільгові умови: щовівторка знижка 50% на будь-яку послугу для людей 60+, щочетверга – така ж знижка для ВПО, а також одне безкоштовне прання для родини.

На грантові кошти у пральні встановили професійні, напівпрофесійні та побутові пральні машини, сушильні установки, прасувальне обладнання. А також – систему автономного живлення з сонячними панелями, акумуляторами й інверторами та ємності з запасом води.

Обладнання для автономного живлення

Це допомогло підтримувати робочий режим у дні жорстких відключень світла на Дніпропетровщині.

Олексію вдалося опанувати тонкощі соціального бізнесу та підготувати свою ідею до реалізації завдяки спеціальній навчальній платформі. Там підказали, як правильно організувати роботу, оптимізувати витрати та зробити проєкт життєздатним навіть у маленькому місті. Очікування від нової справи, за словами підприємця, «навіть дещо пересправдилися»:

«Я розраховував це як більш соціальний проєкт. І не думав, що буде ажіотаж. А вийшло так, що в Тернівці є проблема з водою. Це окрема історія. Але коли води не було протягом тижня, а у нас вона була, то ми отримали перевантаження потужностей. Тому що не могли обробляти стільки, скільки нам несли».

Запаси води

Зараз він обдумує, як зробити послуги більш доступними для жителів віддалених районів та маломобільних людей.

«Сидіти, склавши руки, точно не вигідно»

Запуск проєкту був дуже складним, зауважує Олексій.

«Я ніколи не страждав від вигорання, але тоді був прямо на межі. У мене була маленька донька, основна робота, реалізація проєкту, та ще й допомагав дружині з її проєктом», – згадує він.
Дружина Олексія давно мріяла працювати у сфері подології.

«Вона у Сіверськодонецьку працювала майстром нігтьового сервісу. Але її завжди цікавила більш глибока спеціальність», – пояснює він.

Після навчання вона теж подалася на грантову програму та відкрила власний кабінет.

«Я допоміг їй з документами, з обладнанням, облаштував кабінет», – розповідає чоловік.
Та згадує, як колись торував шлях у своїй професії, не маючи ані достатніх знань, ані досвіду у ремонті техніки:

«У 2008 році я взяв сумку, яку мені мама купила, коли я працював торговим представником. Поклав туди викрутки, прилади та пішов робити перші замовлення».

Спочатку все виходило геть не ідеально. Часто доводилося повертати гроші клієнтам або виправляти свої помилки. І вчитися на них. З роками досвід накопичувався.

«А зараз я вже сам навчаю інших людей», – говорить майстер. Зупинятися на вже досягнутому він теж не збирається.

«Я – трудоголік. Як то кажуть, «очі бояться, а руки роблять». Зараз я живу тут. Що буде завтра – не знаю. Але поки я тут, я можу зробити щось корисне», – каже він.

Приміщення у Тернівці

Один із наступних його задумів – мобільна майстерня.

«Це як кав’ярні на базі причепа. Тільки не кав’ярня, а майстерня. Там буде ремонт дрібної техніки та пункт прийому замовлень для пральні», – пояснює він.

Причеп також планують зробити автономним – з сонячними панелями та акумуляторами. Ще один «зелений проєкт» – система рециркуляції води у пральні. Наразі Олексій працює над його прототипом.

Живучи у прифронтовому місті, відчуваючи вплив війни, чоловік все ж не боїться ризикувати. І радить переселенцям, які хочуть розпочати власну справу, діяти так само.

«Треба бути готовим багато працювати. І присвячувати цьому багато свого часу. Є приказка: «Хто хоче щось зробити – шукає способи, хто не хоче – шукає причини». Може, перші рази не вийде. Може, треба буде пройти навчання. Це нормальний процес. Але якщо ми нічого не будемо робити, то нічого на виході й отримаємо. Що вийде, якщо помножити будь-яке число на нуль? Нуль. Помилки – це нормально. Не варто боятися помилитися, боятися відмов», – вважає він.

І додає: якщо доведеться переїжджати знову, почне все спочатку: «Ми ж українці – адаптивні. Тому будемо облаштовуватися на новому місці. Сидіти, склавши руки, точно не вигідно. Нічого доброго з цього не вийде. Це моя суб'єктивна думка».

Луганські