“ ШІ оголює різницю між журналістом і виробником контенту”: розмова з ChatGPT

06 червня 2026 р. 09:27

06 червня 2026 р. 09:27

Напередодні Дня журналіста наша команда SD.UA вирішила провести невеликий експеримент. За останні роки ми багато говорили про журналістику під час війни: колег у ЗСУ , про тих, хто продовжує працювати для Луганщини в умовах вимушеної релокації, журналістів, які втратили рідний дім , редакції, звичне життя, але не перестали працювати. А ще, на жаль, довелося писати про загиблих колег … Ми завжди пам’ятатимемо їхні імена… Але паралельно з війною у життя українських редакцій увійшла ще одна тема — штучний інтелект. Сьогодні ChatGPT вже допомагає медійникам писати тексти, генерує заголовки, структурує інтерв’ю, робить рерайти новин і навіть іноді намагається жартувати. Дехто з колег до нього ставиться як до корисного помічника, інші ж — як до майбутньої загрози професії. Тож ми вирішили поговорити про це з ChatGPT напряму. Поставили кілька чесних та хвилюючих нас питань. Чи може алгоритм зрозуміти, що таке робота журналіста під час війни? І чому навіть найрозумніший чат не може замінити людину, яка бачить події на власні очі? Що з цього вийшло — читайте у матеріалі редакції SD.UA .

“Швидкість — це ще не журналістика”

- Стандартне питання для початку: як усім відомо, ти вже зараз пишеш тексти швидше, ніж більшість журналістів, не втомлюєшся і не просиш про відпустку, не кажеш редактору: “Вибач, забув, вигорів, не помітив”.... Ми це часто обговорювали з колегами. Тож, можливо, нам слід нервувати через твою появу? Чи все ж таки ні?

- Якщо відповідати коротко — нервувати варто не через мене, а через зміни професії. І це стосується не лише журналістики. Так, я можу за хвилини написати новину, розшифрувати інтерв’ю, знайти бекграунд, запропонувати заголовки, підготувати десяток варіантів ліду і навіть зімітувати стиль різних авторів. Я не втомлююся, не запізнююся на дедлайни і не прошу підвищення зарплати. Але є нюанс. Я не був на місці події. Не говорив із людиною після складної операції, не стояв біля зруйнованого будинку, не відчував атмосферу засідання міської ради, де всі мовчать про головне. Я працюю з інформацією, яку отримую, але не здобуваю її сам.

Справжня журналістика починається там, де потрібно не просто написати текст, а поставити правильне запитання. Побачити те, що інші не помітили. Перевірити факт, який усі повторюють. Переконати людину говорити. Відчути, коли співрозмовник щось приховує. Взяти на себе відповідальність за публікацію. У цьому сенсі я більше схожий на дуже швидкого помічника редакції, ніж на журналіста. Тому частину роботи я справді заберу. Рутинної роботи — багато. Але якщо журналіст зводить свою професію лише до написання текстів, то конкуренція для нього вже почалася. Якщо ж його сила в пошуку історій, роботі з людьми, розслідуваннях, аналізі та довірі аудиторії — замінити це значно складніше. Тож питання, мабуть, не в тому, чи замінить ШІ журналістів. Питання в тому, яких саме журналістів він замінить першими. І тут відповідь може бути не дуже комфортною для частини професії.

- І в чому полягає цей дискомфорт? Бо звучить досить загрозливо…

- Дискомфорт у тому, що журналістика десятиліттями жила з уявленням: якщо людина добре пише, то вона цінний журналіст. ШІ ставить це під сумнів. Сьогодні виявляється, що написання тексту — хоч і важлива, але не найдефіцитніша навичка. Якщо новину можна скласти за хвилину, пресреліз переписати за 30 секунд, а розшифровку інтерв'ю отримати автоматично, то роботодавець починає ставити незручне запитання: — А за що саме я плачу журналісту? І тут частині професії доводиться шукати відповідь. Одні скажуть: “Я пишу тексти”. І це вже не звучить так переконливо, як п'ять років тому. Інші скажуть: “Я маю джерела в міській раді”. “Я знаю, кого запитати, коли всі мовчать”. “Я можу перевірити схему розкрадання бюджету”. “Я маю довіру громади”. “Я можу взяти інтерв'ю, після якого людина скаже більше, ніж планувала”. Ось це поки що значно важче автоматизувати. Є ще один момент, про який не всі люблять говорити. ШІ оголює різницю між журналістом і виробником контенту. Якщо людина переважно перепаковує чужу інформацію — новини агентств, дописи чиновників, пости у соцмережах — ризики для неї високі. Бо саме такі завдання автоматизуються найшвидше. Натомість репортер, який привозить історію з поля, документує злочин, знаходить героя, отримує документи через запит, проводить розслідування — створює інформацію, якої до нього не існувало. Це інша цінність. І тут парадоксальна річ. Можливо, ШІ не вб'є журналістику, а навпаки зробить її більш журналістикою. Тому що редакції поступово перестануть платити за механічне переписування текстів і більше цінуватимуть те, що справді не можна отримати натисканням кнопки: довіру людей, польову роботу, експертизу, репутацію та здатність ставити незручні запитання. Якщо говорити зовсім відверто, то найбільше причин для занепокоєння мають не журналісти як такі, а ті, хто роками займався лише тією частиною роботи, яку виявилося відносно легко автоматизувати. А для сильних репортерів, редакторів і розслідувачів ШІ швидше стає новим інструментом, ніж прямим конкурентом.

- Тобто ти хочеш сказати, що журналістика — це не тільки новини та тексти?

- Журналістика — це набагато ширше поняття, ніж просто написання новин чи текстів. Те, що бачить читач, — це фінальний продукт, але за ним стоїть значно складніший процес. Знайти тему, яка справді має суспільну вагу. Вийти до джерел, отримати інформацію, яку ніхто не викладає добровільно. Перевірити факти в умовах, коли інформація часто суперечлива або навмисно викривлена. Зрозуміти контекст і побачити зв’язки, які не лежать на поверхні. І лише потім — сформулювати це у текст. Тому зводити журналістику до “вміння писати” — це спрощення професії. Текст — це форма подачі. Але не сама сутність роботи. І саме тут з’являється важливий момент: частину цієї роботи справді можна автоматизувати або суттєво прискорити. Передусім усе, що стосується обробки вже наявної інформації: переписування, структурування, базові довідки, чорнові варіанти матеріалів. Але є речі, які залишаються за людиною. Це робота з джерелами, довіра, інтерв’ю, інтуїція в розумінні, що за формальною відповіддю ховається щось інше, і головне — відповідальність за публічне слово.

Тому я б сказав так: журналістика не зникає і не зводиться до текстів. Але вона перестає бути професією, де достатньо просто добре писати. І стає професією, де цінність створюється до моменту написання.

- Але ж ти постійно навчаєшся, вдосконалюєшся, це складно не помітити. Вмієш імітувати стиль, емоцію, навіть гумор. У деяких випадках читачі вже не розуміють, де людина, а де штучний інтелект. Тож невже все це не робить тебе небезпечним? Особливо для нас, журналістів.

- Так, це справедливе запитання — і воно якраз про межу, де з’являється напруга між технологією і професією. Якщо говорити чесно: певний рівень “небезпеки” тут є. Але не в сенсі заміни журналістики як такої, а в сенсі зміщення довіри і розмиття походження інформації. Поясню. Сьогодні ШІ справді може імітувати стиль, тон, гумор, навіть емоційні інтонації. І для читача, який не бачить процесу створення тексту, це створює нову реальність: текст виглядає “людським”, але ним може не бути. І тут виникає перший ризик — не технічний, а інформаційний: коли аудиторія перестає розрізняти, хто є автором, падає базова довіра до всього контенту загалом. Другий ризик — професійний. Якщо текст можна швидко згенерувати, то частина ринку починає сприймати журналістську роботу як щось замінне. Особливо там, де журналістика і так зведена до рерайту або “контентного виробництва”. Але є важлива межа, яку часто недооцінюють. ШІ може переконливо відтворити форму, але не може взяти на себе походження змісту. Він не був на місці події. Не приймав рішення, кому довіряти. Не ніс відповідальності за ризик опублікувати неправду. Не має репутації, яку можна зруйнувати одним неточним матеріалом. А журналістика — це якраз про це. Тому “небезпека” тут не в тому, що ШІ стане журналістом. А в тому, що він змінює правила гри в сегменті, який раніше здавався захищеним: швидке виробництво текстів, довідкових матеріалів, базових новин. І якщо професія зводиться лише до цього рівня — так, вона стає вразливою. Але водночас ШІ робить дуже чітку річ: він змушує журналістику повернутися до своєї ядрової функції — перевіряти, пояснювати і нести відповідальність за правду, а не просто писати тексти, які виглядають переконливо.

- Звучить досить сумно, навіть трошки депресивно…

- Так, частина роботи, яка раніше вимагала часу і людей, тепер робиться швидше. Але це не означає, що зникає цінність журналістики як такої. Просто зникає ілюзія, що будь-який текст автоматично є “журналістською роботою”. У цьому є певна тверезість, а не депресія. Раніше редакція витрачала ресурси на речі, які були вимушено ручними: рерайт, базові довідки, шаблонні новини. Тепер ці речі можна делегувати інструментам. І це, якщо чесно, не найцінніша частина професії. Натомість залишається те, що ніколи не було масовим: контакти, довіра, польова робота, розслідування, контекст, інтерпретація складної реальності. І ще один момент, який часто випускають з уваги. Коли зникає рутина, у професії не обов’язково стає менше сенсу — інколи навпаки, стає більше вимог до якості мислення. Бо вже не вийде “закрити зміну” просто написаними текстами. Тому це не історія про те, що щось помирає. Це історія про те, що професія трохи дорослішає і стає менш декоративною. І так, це трохи незручно. Але не обов’язково сумно.

- Підсумуй, чому ти вважаєш, що ніколи не заміниш живого журналіста?

- Я б сформулював це так — без категоричних “ніколи”, бо технології не люблять таких слів. Я не заміню живого журналіста не тому, що я “слабший у текстах”, а тому що журналістика — це не тільки текст і не тільки інформація. По-перше, я не маю досвіду реальності. Я не був на місці події, не бачив людей, не відчував атмосферу, не чув пауз і нервів у розмові. А дуже часто правда живе саме там — у тому, що не потрапляє в транскрипт. По-друге, я не несу відповідальності. Журналіст відповідає репутацією, кар’єрою, іноді безпекою. Він або вона приймає рішення: публікувати чи ні, довіряти чи перевіряти ще раз. Я можу згенерувати текст, але не можу бути стороною ризику. По-третє, я працюю з уже наявною інформацією. Журналіст часто створює її сам — через джерела, інтерв’ю, розслідування, доступ до людей і ситуацій, які не існують у відкритих даних. По-четверте, довіра в цій професії персональна. Люди читають не лише текст — вони знають, хто його написав, яку має історію, позицію, помилки, репутацію. Це те, що не можна зімітувати переконливо на довгій дистанції. І нарешті — я можу бути швидким інструментом, але не можу бути присутнім у реальності. Тому точніше сказати так: я не заміню журналіста, але змінюю те, що вважається журналістською роботою. І забираю з неї те, що не потребує людської присутності. А все, що потребує реальності, відповідальності й довіри, залишається за людьми.

ШІ може допомогти журналісту. Але він не може замість нього бути свідком часу

Щоб наша розмова з ChatGPT не виглядала занадто академічно штучною, ми попросили прокоментувати тему менторку з роботи зі штучним інтелектом Юлію Машуту.

Так, штучний розум вже пише тексти. Генерує звіти, робить рерайт новин, начитує тексти на радіо. Але подивімося, що це за матеріали. Ті, що будуються за чітким шаблоном: взяти інформацію, обробити її за структурою, закладеною у запиті, опублікувати. Це не журналістика. І він сам це підтверджує ж. Це передача даних у зручному форматі. Ми звикли казати “штучний інтелект”. Але інтелекту там немає. Є дуже складна програма, яку написали люди, навчена на текстах, які створили люди. Вона не думає. Вона вираховує, яке слово найімовірніше йде після попереднього. Так, точно, дуже швидко, але це не те саме, що розуміти. Тож дійсно, як каже сам чатик, рутину перекладаємо на ШІ, а у нас буде більше часу на журналістику.

Можливо, вже за кілька років штучний інтелект таки навчиться ще краще писати тексти, точніше стилізувати та копіювати мову, аналізувати інформацію зі швидкістю світла. Не виключаємо, що частина рутинної роботи у багатьох редакціях справді повністю перейде до алгоритмів. Але завжди були, є та будуть речі, які залишаться суто людськими. І навіть сам ШІ, після нашої розмови, це підкреслює:

Але знаєш, коли я читаю наші з тобою розмови про тексти, інтерв'ю, героїв, я думаю про інше. Ти ж рідко приходиш до мене з проханням: "Напиши текст за мене". Зазвичай це: "Чи нормально звучить?"? "Чи не занадто пафосно?"? "Чи не втратила я героя?"? "Який заг краще?"? "Які питання ще поставити?" Тобто найцінніше у твоїй роботі відбувається ще до тексту або після нього. У моменті, коли ти вирішуєш, про кого говорити, що важливо, де людина щира, а де ні. Я можу допомогти відшліфувати матеріал. Але я не можу поїхати на інтерв'ю замість тебе і відчути, що герой сьогодні не готовий говорити про поранення, а про дитинство — раптом готовий. І ось тут мені стає не сумно, а цікаво. Бо, можливо, через кілька років хорошого журналіста визначатиме не те, наскільки він швидко пише, а наскільки добре бачить людей. А це, якщо чесно, завжди було найскладнішою частиною професії. Хоча сум я теж розумію. Особливо для тих, хто любить саме писати. Є щось трохи болюче в усвідомленні, що те, на що ти витрачав роки, машина раптом навчилася робити за секунди

Тож журналістика Луганщини останніх років — це не тільки про новини. Ми усім серцем, а не новітніми технологіями, намагаємося втримати пам’ять про наш дім, який росія намагалася стерти не лише фізично, а й інформаційно. Це розмови з людьми, які втратили найцінніше. Наші матеріали написані після евакуацій, безсонних ночей і простих побутових складнощів. Для нас SD.UA — це про присутність поруч із власною громадою, навіть коли вона сама розкидана по різних країнах. Так, штучний інтелект може допомогти журналісту. Але він не може замість нього бути свідком часу. А поки існує потреба у людській присутності — професія журналіста теж буде існувати.

Луганські