«Я вірю, що ми повернемося додому»: історія командира дивізіону із окупованого Сіверськодонецька

25 червня 2026 р. 09:14

25 червня 2026 р. 09:14

Командир артилерійського дивізіону 55-ї окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ» із позивним «Бруклін» родом із Сіверськодонецька. Це місто для нього — не просто точка на мапі, а дім, з яким пов'язані дитинство, родина та найтепліші спогади. У 2014 році військовий брав участь у звільненні рідного міста, а сьогодні продовжує боротьбу за повернення Луганщини.

В інтерв'ю SD.UA він розповів про шлях в армії, бойовий досвід та відповідальність командира за своїх людей. А також — про віру в повернення додому. 25 червня — четверта річниця окупації Сіверськодонецька. Міста, за яке він боровся у 2014 році й за яке продовжує боротися сьогодні.

— Ви — із Сіверськодонецька. Розкажіть, будь ласка, чим Вам найбільше запам’яталося рідне місто?

— Найбільше мені запам’яталася природа цього краю: ліси, річка Сіверський Донець, свіже повітря, наші степи та особлива атмосфера сходу України. У дитинстві ми багато часу проводили на природі — риболовля, відпочинок біля води, поїздки з друзями та родиною. Саме такі моменти залишаються у пам’яті назавжди.

Сіверськодонецьк я пам’ятаю як дуже гарне, живе й затишне місто. Воно було сучасним, зеленим, із хорошими людьми та особливим характером. Там завжди відчувалася працьовитість і щирість людей. Для мене Луганщина — це насамперед рідний дім і люди, які там жили.

— Ви – кадровий військовий. Коли вирішили пов’язати своє життя з армією і чому?

— Я вирішив пов’язати своє життя з армією ще змалку, тому що виріс у родині військових і фактично з дитинства бачив цю професію зсередини. Можна сказати, що вирішив продовжити військову династію. Великий вплив на мене мав батько — я багато часу проводив разом із ним на аеродромі, бачив роботу військових, техніку, дисципліну, атмосферу служби: на хлопця мого віку це справляло дуже сильне враження. Саме тоді й з’явилося розуміння, що хочу бути військовим.

— Чому вирішили вчитися саме на артилериста та чи одразу після випуску Ви потрапили до лав 55-ї окремої артилерійської бригади?

— Вибір артилерії теж був свідомим: завжди вважав її одним із найскладніших і найвідповідальніших родів військ, де потрібні не лише витримка й характер, а й точність, холодний розум та вміння швидко приймати рішення. Це велика відповідальність, адже від роботи артилеристів часто залежить успіх підрозділів на полі бою.

Щодо 55-ї окремої артилерійської бригади… Для мене це був невипадковий вибір. Я хотів служити саме в артилерії, у сильному підрозділі з хорошою підготовкою, дисципліною та професійним колективом. На той момент (початок 2010-х) бригада ще не мала такого великого бойового досвіду, який отримала пізніше, але вже тоді вважалася перспективною та потужною частиною.

Хотілося бути серед людей, які серйозно ставляться до служби, постійно розвиваються та вдосконалюють свою майстерність. Для мене це була можливість стати частиною справжнього військового колективу та професійно рости як офіцер та артилерист.

«Бруклін»

— Розкажіть про початок тоді ще Антитерористичної операції у 2014 році: де Ви зустріли початок війни на Сході та які завдання перед Вами та Вашим підрозділом тоді ставили?

— Початок Антитерористичної операції у квітні 2014 року я зустрів на сході України, неподалік Слов’янська. Тоді ще ніхто до кінця не усвідомлював, наскільки важкими й масштабними будуть події, які чекають попереду. Але вже з перших днів стало зрозуміло, що країна переживає переломний момент, і кожен військовий має виконати свій обов’язок.

Нашому підрозділу ставили різні бойові завдання — підтримка дій українських сил, робота по визначених цілях, забезпечення просування підрозділів та стримування противника. Усе відбувалося дуже швидко: постійні переміщення, нові задачі, напружена обстановка та велика відповідальність за людей поруч.

Особливо запам’яталася участь у звільненні українських міст — Слов’янська, Сіверськодонецька, Попасної, Лисичанська, Сіверська, Лимана. Для нас це були не просто населені пункти, а рідні для багатьох місця та люди, які чекали повернення миру й України.

Для мене звільнення Сіверськодонецька мало ще й особливе значення, адже це моє рідне місто. Дуже важко передати словами емоції, коли ти захищаєш і звільняєш місце, де виріс, де пройшло твоє дитинство.

Окремою сторінкою у пам’яті залишиться Дебальцеве взимку 2014-2015 років. Ті події стали серйозним випробуванням для всіх військових, які там перебували. Це був надзвичайно складний період, який загартував багатьох — і як військових, і як людей. Саме тоді особливо відчувалося бойове братерство, підтримка одне одного та справжня ціна відповідальності за свої рішення.
2014 рік став моментом, коли багато хто з нас дуже швидко подорослішав. Саме тоді прийшло остаточне усвідомлення, що захист країни — це не просто професія, а справа всього життя.

З побратимами

— Чи підтримували Ви тоді зв’язок з родичами чи друзями у Сіверськодонецьку, чи були проблеми у спілкуванні?

— Так, я підтримував зв’язок із рідними та друзями у Сіверськодонецьку настільки, наскільки це було можливо в тих умовах. Звісно, були проблеми з ним, особливо в найнапруженіші моменти, коли через бойові дії могли зникати мобільний зв’язок або інтернет. Але навіть коротке повідомлення чи дзвінок тоді мали дуже велике значення.

Люди розповідали різні речі про те, що відбувалося у місті в той період. Було страшно чути, як самопроголошена «лнр» встановлювала свої порядки, залякувала людей, влаштовувала беззаконня, рекет, тиск на місцевих мешканців і підприємців. У місті панувала напружена атмосфера невизначеності та страху.

Для мене це було особливо боляче, адже Сіверськодонецьк — моє рідне місто, яке я пам’ятаю мирним, спокійним і живим. Важко було усвідомлювати, що вулиці, де ти виріс, раптом стали місцем війни, страху та хаосу. Саме тоді ще сильніше прийшло розуміння, наскільки важливо боротися за свою країну, за свої міста та за людей, які там залишилися.

— На якому напрямку Ви були разом із підрозділом і які задачі Вам ставили на початку повномасштабного вторгнення 2022 року?

— Повномасштабне вторгнення 2022 року ми зустріли на Донецькому напрямку. Для нашого підрозділу це був момент, коли вже не потрібно було зайвих слів чи пояснень — кожен розумів свою задачу та своє місце в строю. Після років війни українські військові стали зовсім іншими: з’явився великий бойовий досвід, впевненість у своїх діях та повне розуміння того, з ким ми воюємо.

У перші дні вторгнення противник рухався великими колонами, розраховуючи на швидке просування та паніку. Але саме тоді українська армія показала, наскільки сильно вона змінилася з 2014 року. Наші підрозділи ефективно знищували ворожі колони, техніку та живу силу, не даючи ворогу реалізувати свої плани. Було важко, але ніхто не збирався відступати чи опускати руки.
Окремий великий акцент робився на контрбатарейній боротьбі. Ми добре розуміли: хто швидше виявить і знищить артилерію противника — той врятує життя своїх піхотинців й отримає перевагу на полі бою.

Тоді робота артилерії була практично безперервною — постійна розвідка, коригування, зміна позицій і робота по цілях. Усе це вимагало максимальної концентрації, професійності та витримки.

На той момент наші підрозділи вже були готові до великої війни — професійно, фізично й морально. Більшість військових мали бойовий досвід, пройшли АТО та ООС, тому добре розуміли ціну кожного рішення. Саме це допомогло вистояти у найважчі перші місяці та не дати ворогу реалізувати свої плани.

— Як Ви думаєте, чи є шанси повернути Луганщину під контроль України?

— Я впевнений, що ми повернемо свої території й Луганщину під контроль України. Сьогодні задля цього працюють і воюють усі підрозділи Сил оборони України — піхота, артилерія, розвідка, сили безпілотних систем, авіація, кожен на своєму напрямку робить усе можливе заради спільної мети.

Ми з нашим колективом і побратимами щодня виконуємо свою роботу, розуміючи, заради чого воюємо. Це не лише боротьба за території — це боротьба за наших людей, за право жити у своїй державі, говорити своєю мовою та будувати власне майбутнє. І саме ця мотивація дає сили навіть у найважчі моменти.

Звісно, усі розуміють, що це дуже складний і довгий шлях. Війна потребує величезних зусиль, витримки та жертв. Але за ці роки українці показали всьому світу, наскільки ми сильні, згуртовані та готові боротися до кінця за свою землю.

Я також вірю: люди на тимчасово окупованих територіях пам’ятають, що вони — частина України.

Попри роки окупації, тиск і пропаганду, багато людей чекають повернення нормального життя, миру та українського прапора. І я думаю, що після перемоги ми зможемо відновити не лише наші міста, а й довіру, зв’язок між людьми та нормальне життя на українській Луганщині.

— Питання щодо служби: які якості повинен мати командир, щоб ефективно керувати підлеглим особовим складом та які риси характеру розвиваєте у собі для максимальної продуктивності?

— Я вважаю, що командир насамперед повинен бути прикладом для свого особового складу. Люди завжди бачать, як поводиться їхній командир у складних ситуаціях — чи здатний він брати відповідальність, приймати рішення та залишатися поруч зі своїми підлеглими не лише в спокійних умовах, а й під час найважчих моментів. Авторитет командира будується не на словах чи посаді, а на вчинках, професіоналізмі та ставленні до людей.

Хороший командир повинен мати витримку, холодний розум, дисципліну та вміння швидко аналізувати обстановку. Особливо на війні дуже важливо вміти приймати рішення в умовах обмеженого часу та великої відповідальності. Водночас командир має залишатися людиною — чути своїх військових, підтримувати їх морально та розуміти стан особового складу.

Особисто я вчився цього протягом усієї служби. Теорія важлива, але найбільше навчає саме бойовий досвід. Починаючи з 2014 року, довелося пройти багато складних ситуацій, які загартували характер і дали розуміння справжньої ціни командирських рішень.

Одним із найважчих викликів є відповідальність за людей, адже кожен боєць — це чиїсь батьки, діти, чоловіки чи друзі. І командир завжди повинен пам’ятати про це.

Війна також навчила постійно працювати над собою — розвивати витримку, самоконтроль, стресостійкість та здатність діяти навіть у найважчих умовах. Дуже важливо не втрачати людяності та підтримувати внутрішній моральний стрижень, тому що люди беруть приклад зі свого командира.

Щодо підтримки особового складу — у затяжній війні це має величезне значення. Інколи військовому достатньо простих речей: нормальної розмови, підтримки, розуміння того, що його цінують і про нього не забувають. Побратимство, взаємоповага та довіра в колективі сьогодні значать дуже багато.

«Бруклін» із Президентом Укаїни Володимиром Зеленським

— На Вашу особисту думку: над чим треба працювати цивільному населенню, щоб наблизити Перемогу та підтримати рідну армію?

— Цивільному населенню, на мою думку, зараз найважливіше залишатися єдиними, підтримувати армію та не втрачати віру в країну. Допомога військовим, волонтерство, підтримка родин захисників, чесна праця на своєму місці — усе це також частина спільної боротьби. Перемога складається не лише з дій на фронті, а й із єдності всього суспільства.

Луганські