«Луганщина має залишатися на порядку денному»: навіщо регіону власний Маніфест

28 червня 2026 р. 10:25

28 червня 2026 р. 10:25

Один із розробників Маніфесту захисту, збереження та відновлення Луганщини пояснив, чому регіон потребує окремого документа про пам'ять, ідентичність та майбутнє після деокупації.

3 червня, у день 88-ї річниці утворення Луганської області, начальник Луганської ОВА Олексій Харченко та керівники районів та громад регіону підписали Маніфест захисту, збереження та відновлення Луганщини. В оригінальному документі автори звертаються не лише до влади, а й до громадянського суспільства, міжнародної спільноти, усіх українців та самих луганців.

У тексті йдеться не лише про майбутню деокупацію, а й про відповідальність за Луганщину вже сьогодні — під час війни та окупації. Напередодні Дня Конституції України ми поговорили з одним із розробників Маніфесту, головою Сіверськодонецької РДА Романом Власенком, про те, чому виникла потреба в такому документі, як зберегти ідентичність регіону та що кожен може зробити для майбутнього Луганщини.

«Луганщина має залишатися на порядку денному»

- Для кого насамперед написаний цей документ: для влади, для луганців, для всієї країни чи для міжнародної спільноти?

- На оргкомітеті щодо відзначення Дня Луганської області учасники презентували різноманітні ініціативи. Я запропонував ідею розробки Маніфесту. Її підтримав керівник області Олексій Харченко.

Коли ми писали цей Маніфест, то мали десь 5 версій. Для мене було важливо, щоб у тексті кожен міг знайти свою роль і свою відповідальність — незалежно від того, чи він представник влади, громадянського суспільства або просто небайдужий громадянин. Моя особиста мета – щоб Луганщина залишалася в українському інформаційному просторі та на порядку денному, щоб ми не забували про окуповану область. Адже ми все одно луганці, нам важлива доля нашої домівки, ми хочемо бачити її частиною України, мріємо, щоб вона була звільнена та відновлена.

День області. Фото ЛОВА

- Чому потреба в такому маніфесті виникла саме зараз?

- Мені не байдужа доля області. Станом на сьогодні ворогові не вдалося окупувати Луганщину повністю, йде боротьба за кожен метр нашої землі. Якщо бойові дії продовжаться і вдасться досягти перелому на фронті, є надія, що Сили оборони звільнять нашу домівку. Але якщо активні бойові дії закінчаться мирними перемовинами та територію розділять по лінії зіткнення, ми розуміємо, що на швидке повернення Луганщини можна не розраховувати. Всі ці побоювання, що наша область може залишитися ще на невизначений час в окупації, створюють підґрунтя для розмови про те, як нам зберегти зв'язок із Луганщиною, її ідентичність та місце в українському суспільстві. Це питання актуальне для багатьох людей, яким теж небайдужа доля регіону. І їм потрібно про це заявити. Маніфест і є таким інструментом.

Для мене це політична заява. Вона об’єднує максимальну кількість соціальних груп мешканців України, які готові прилюдно оголосити про те, що бачать Луганщину тільки у складі України, які не погоджуються з окупацією та відмовою від окупованих територій.

Роман Власенко

- Чим надихалися при створенні?

- Мене надихнув «Маніфест сталого миру» Never Again 2.0. Ним визначено, що сталий мир в Україні можливий лише за умови того, що рф буде знищена як імперія та федерація. Бо якщо зберігається рф у нинішньому вигляді, це - загроза, це не призведе до миру на віки. Мені це дуже близько. Та заява була більше орієнтована, мабуть, на міжнародних партнерів. Бо всі вони бояться програшу росії, її розпаду, невідомості, у кого залишиться ядерна зброя. А наші лідери думок доводять маніфестом, що цього боятися не потрібно. І що тільки демілітарізована, деімперіалізована, денуклеаризована російська держава зможе нам забезпечити сталий мир. І ось ці думки надихнули мене на те, щоб розробити такий маніфест для Луганської області.

«Локальна ідентичність може бути забута»

- Чого вам бракувало в державній політиці щодо окупованої Луганщини, що виникла потреба сформулювати це окремим документом?

- Я не можу сказати, що мені особисто чогось не вистачало у державній політиці.Просто вона все ще формується і не є достатньо систематизованою. Окремо Луганщину ж ніхто не розглядає у державній політиці. Є окрема стратегія щодо ВПО, щодо ТОТ, де наша область – це лише частина предмету політики у законодавстві.

Як луганець, я вбачаю, що наша локальна ідентичність може бути забута, а її значення — применшене. Якщо, наприклад, є Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, де розробляються окремі проєкти та ініціативи щодо республіки, то у Луганщини такого немає. Саме тому й з'явилося кілька ініціатив, одна з яких — цей Маніфест. Також опікуюся книгою «Нариси історії Луганщини» — просвітницьким проєктом про Луганську область. До того ж є ініціатива в оновленій стратегії області – створення Дому Луганщини в Києві як простору, де можуть наші люди побути як вдома. Це концепція обласного універсального Хабу, де можуть бути зал урочистостей, музей, театр, ЦНАП і так далі. Такий простір у Києві міг би об’єднувати луганчан і бути певною вітриною області.

- Конституція гарантує громадянам рівні права незалежно від місця проживання. Чи відчувають сьогодні жителі окупованої Луганщини та переселенці, що ця норма працює для них повною мірою?

- І так, і ні. У нас є певні права, які забезпечує держава. Але, наприклад, є проблеми щодо забезпечення житлом. Жителі нашої області не мають права на сертифікати по єВідновленню. Всі ми розуміємо, які значні фінансові ресурси на це потрібні. У цьому сенсі ми не маємо таких можливостей, як мешканці неокупованих територій. Мабуть, це єдина різниця. Всі інші послуги ми можемо отримати на рівні з місцевими.

- У маніфесті є теза, що Луганщина буде відновлена не лише географічно, а й культурно та ментально. Що для вас означає таке відновлення?

- Ми ж розуміємо, що зараз на Луганщині люди живуть в окупації. Можливо, деякі з них вже й не сприймають це за окупацією та вважають себе частиною «руського миру». Вже понад 12 років люди живуть під пропагандою, у процесі поступової зміни свідомості, підміни понять та фальсифікації історії. Це чинник не можна не враховувати. Нам буде важливо не просто деокупувати територію та вийти на якийсь кордон, а й проводити роботу з людьми, повертати їх в український контекст.

- І ось тут постає питання збереження пам’яті. Які приклади збереження пам'яті про Луганщину ви вважаєте найуспішнішими сьогодні?

Наприклад, книга, яку я постійно пропагую, де зібрана історія Луганської області з давніх давен – «Нариси історії Луганщини». Є стереотип, що до приходу російської імперії у нашій області було дике поле й люди взагалі не жили. Що всю промисловість на сході створив радянський союз. Це все не відповідає дійсності. Нашу справжню історію треба знати та розуміти.

Також, мабуть, гарним прикладом є книга «Вишиті сорочки Луганщини» Володимира Шибрі та Лесі Воронюк, яка створена на основі експозиції з музею «Пирогово». Є на ші майстрині, що відновлюють саме їх.

Майстриня Юлія Хацановська створила чоловічу сорочку ХХ ст. з с.Червонопопівка, Кремінщина, Луганщина (техніки вишивки-хрестик, зубцювання)

Ще можна сказати про TravelBox «Луганщина МОЯ» з локаціями з Луганської області, який є в онлайн-просторі . Також сюди можна віднести оцифровані музеї Луганщини – Попаснянський, Новоайдарський з експозиціями костюмів. Самі костюми, вивезені з Новоайдарщини, це теж про пам'ять.

Є також нематеріальна культурна спадщина. Наприклад, різні страви, які визнані світом.

У тому ж «Пирогово» є хати з нашої області, які сьогодні можна побачити.

Є група краєзнавців — Олександр Набока, Валерій Негматов, — які займаються історією рідного краю та просвітою. Є сучасні письменники та письменниці. Є багато окремих проєктів від громадських організацій області.

- Маніфест покладає відповідальність і на самих луганців. Чому це принципово? Що кожен луганець реально може зробити вже сьогодні для збереження регіону?

- Це про відповідальність не в політичному сенсі, а, скоріше, у людському, на побутовому рівні. Це про важливість ідентифікувати себе луганцями, зберігати пам'ять про область, про наші міста і села, про якісь локальні історії, кухню, культуру, пісні, і, безумовно, про віру у повернення. Якщо ми всі, хто виїхав, говоритимемо про нашу домівку, то Луганщина не зникне. А якщо всі інтегруємося у приймаючі громади та забудемо її, то так воно й станеться.

Фото ЛОВА

- Багато переселенців за понад десять років втомилися від розмов про повернення і просто будують нове життя. Як переконати їх, що зберігати зв'язок із Луганщиною все ще важливо?

- У мене було багато дискусій на цю тему. Дивіться, я не закликаю людей чекати на повернення і не вимагаю повертатися. Я навіть у побажаннях кажу, що хай ті, хто очікує повернення, дочекаються. А якщо ні – то хай інтегруються у нові громади та будують власні плани там. Але зберігати ідентичність сьогодні теж важливо. І вірити в те, що Україна поверне втрачені території. Мова тільки про це, а не про обов’язкове повернення людей, попри все. Тут власний вибір за кожним з нас.

- Якою ви хочете побачити Луганщину через десять років?

- Ми, як луганці та українці, не визнаємо будь-яке рішення, яке легалізує окупацію нашої області. За наші території та за наших людей треба боротися. Я мрію, щоб усі тези Маніфесту були реалізовані. Щоб через 10 років Луганщина була у складі України. І через 10 років я хочу бачити рідну область у процесі відновлення та відродження.

Луганські