Коли родина виїжджала з Лисичанська, їхню долю вирішив кидок монети: історія Олени Хоміч

30 червня 2026 р. 12:53

30 червня 2026 р. 12:53

Олена Хоміч до повномасштабного вторгнення працювала директоркою дитячого садка в Лисичанську. Після 24 лютого 2022 року, за її словами, вона однією з перших долучилася до організації допомоги в місті та стала координаторкою гуманітарного хабу.

Своєю історією Олена Хоміч поділилась з журналістами Антикризового медіа-центру.

«Я виявилася першою людиною, яка запропонувала діяти», – каже жінка.

Як зазначає Олена, у перші дні війни ситуація в Лисичанську стрімко погіршувалася: закривалися магазини та аптеки, а місто з населенням близько 150 тисяч людей залишалося без базового забезпечення.

За словами жінки, разом із волонтерами та місцевою владою вдалося організувати гуманітарний хаб у приміщенні клишнього будиноку піонерів.Там одночасно розміщували евакуйовані родини – близько 180 людей, а на першому поверсі цілодобово працювали волонтери.

«Колись я сама займалася там у гуртках, а тепер він став для мене прихистком», – поділилась Олена.

Як розповідає Хоміч, гуманітарна допомога надходила з різних країн і регіонів України, а логістику координували волонтери, які вже виїхали з прифронтових територій. Для швидкої комунікації навіть використовували умовний пароль: «Якщо ви від “Лєнки”, машина поїде», – згадує вона.

З часом, за словами Олени, ситуація ставала дедалі небезпечнішою через постійні обстріли.

«Я бігала під обстрілами «Градів» з гуманітаркою до шпиталю, а моя родина – батьки-пенсіонери та 12-річний син – чекала на мене й дедалі важче переживала цей стрес. Зрештою вирішила вивезти їх до Карпат. Передала волонтерам усі контакти щодо гуманітарної допомоги й пообіцяла повернутися, але в це вже важко вірилося», – розповіла жінка.

Спочатку родина виїхала до Львова, де довго не могли визначитися з подальшим напрямком.

«Нам було байдуже, куди їхати далі, тому ми буквально кинули монету: якщо випаде тризуб – Польща, якщо цифра – Словаччина. Випала цифра», – розповідає вона.

Так родина опинилася у Словаччині. Там вони спочатку жили в пансіоні, який приймав українські родини, зокрема з домашніми тваринами. Після кількох тижнів адаптації Олена почала працювати з українськими біженцями, а згодом долучилася до Міжнародної організації з міграції, допомагаючи людям на кордоні.

«Вітаємо в Словаччині. Тепер ви в безпеці», – пригадує Хоміч слова, які часто говорила українцям. Вона каже, що після них багато людей починали плакати від емоційного напруження.

Паралельно вона працювала між Словаччиною та Україною, а згодом, як розповідає жінка, через стан здоров’я батьків перевезла родину до Ужгорода. Там батько нині проходить безоплатне лікування й отримує хіміотерапію за державною програмою.

Сьогодні Олена Хоміч живе в Україні та працює у сфері підтримки людей. Вона переконана, що багато українців повернуться додому, однак це залежить від умов.

«Люди їхатимуть туди, де матимуть роботу, гідну зарплату, повагу та перспективу розвитку», – зауважує вона.

Луганські