Історія ветерана Євгена Шурцова: про події перших місяців війни та волонтерство у Сіверськодонецьку

10 липня 2026 р. 13:03

10 липня 2026 р. 13:03

Євген Шурцов — уродженець Узбекистану, який у юному віці переїхав до Сіверськодонецька. Значну частину життя він пов'язав із «Азотом», куди прийшов працювати за розподілом після закінчення університету. Напередодні повномасштабного вторгнення протягом трьох років проходив службу у районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.

Після початку великої війни допомагав жителям міста: розносив гуманітарну допомогу, шукав і доставляв ліки тим, хто цього потребував. Після вимушеного виїзду з Луганщини долучився до лав Збройних сил України та служив у складі піхотного підрозділу на Запорізькому напрямку.

За мужність і відданість Україні Євген Шурцов має державні, відомчі та бойові нагороди, серед яких — почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», орден «За заслуги» та відзнака Президента України «За оборону України».

У першій частині інтерв'ю для SD.UA Євген Шурцов згадує події, що відбувалися у Сіверськодонецьку напередодні та в перші місяці повномасштабного вторгнення, волонтерство й людей, які залишалися в місті.

- Пане Євгене, як людина, що пропрацювала три роки в ТЦК, коли ви вперше почули про можливий початок великої війни? Які мали відчуття на той момент та що сигналізувало про це?

- Про початок великої війни я не почув – у мене просто спрацювала чуйка. У 2021 році наше ТрО складалося лише з кількох людей. За планом підрозділ мав повністю розгорнутися лише у травні 2022-го. Мій контракт із ТЦК завершувався в листопаді 2021 року, напередодні, у жовтні, ми проводили двотижневі військові збори з імітацією раптової мобілізації. А вже у грудні мені запропонували долучитися до 111-ї бригади Сил територіальної оборони. Тоді я задумався: чому формування починають за пів року? Саме тоді й відчув, що війна буде. Я сказав дружині, що повномасштабне вторгнення почнеться десь у середині лютого. Ніхто мені не повірив, але внутрішнє відчуття не підводило. На той момент я не долучився до ТрО, але постійно підтримував зв’язок із колегами з ТЦК. Коли путін оголосив про визнання так званих «лднр», за три-чотири дні до початку вторгнення, я запитував у них: чи буде війна, що нам робити, які речі готувати. Ми були резервом першої черги, тож мали з’явитися за викликом. У відповідь чув лише: «Чекайте на дзвінок».

Євген Шурцов

- Як зсередини виглядали військові збори? Це сприймалося тоді як звичайні навчання чи вже як підготовка до реальної загрози?

- Все це тоді сприймалося як звичайні планові навчання. Нас раптово викликали о четвертій ранку, ми оповістили всіх, хто перебував у резерві першої черги. Людям на цей період надавали відпустку зі збереженням заробітної плати.

Усе було підготовлено заздалегідь: окремо лежали штани, берці, інше спорядження. Військовослужбовці перевдягалися, а свої особисті речі складали в мішки з прізвищами та записували, що саме там залишили.

Ми проводили розподіл у підрозділи згідно військово-обліковими спеціальностями й на два тижні виїжджали в ліси Кремінної, де навчалися та відпрацьовували навички, необхідні в разі мобілізації.

За весь час моєї роботи у військкоматі я вперше побачив такі збори саме у 2021 році. Тоді це не сприймалося як підготовка до початку великої війни, це були планові навчання.

Вважаю, що зараз такі збори потрібно проводити щонайменше раз на рік, щоб люди знали, як діяти в умовах бойових дій і як поводитися зі зброєю.

- За вашими спостереженнями, якими були атмосфера та настрої мешканців Сіверськодонецька напередодні повномасштабного вторгнення?

- Атмосфера в Сіверськодонецьку була неоднозначною. Ще з 2014 року, під час окупації міста, були люди, яких називали «ждунами», вони брали участь у так званому референдумі й підтримували прихід росії. Після звільнення міста вони нікуди не зникли, просто «перевзулися».

Частина мешканців справді чекала, що росія прийде й «врятує» їх, а інша частина була проукраїнською та готовою захищати своє місто і свою державу.

Я сам хоч і народився в Ташкенті, але вважаю себе українцем. У 1994 році, коли мені було одинадцять, я переїхав жити в Україну.

- Яким для вас був ранок 24 лютого, коли стало зрозуміло, що почалося повномасштабне вторгнення?

- Я ніколи цього не забуду. Для мене 24 лютого почалося о четвертій ранку. У мене старша донька жила в Києві. Вона зателефонувала зі словами: «Тату, мені страшно, нас бомблять». Потім я відкрив новини й побачив, що почалося повномасштабне вторгнення. У Сіверськодонецьку на той момент, о четвертій ранку, ще було тихо. Згодом почали телефонувати знайомі з Харкова та Одеси, там уже лунали вибухи.

Я одразу почав телефонувати батькам і сказав, що потрібно терміново виїжджати. На той час дружина працювала в Сіверськодонецькій міській прокуратурі. Близько п’ятої ранку їм почали телефонувати з роботи й повідомили, що формується колона для евакуації через Кремінну на Дніпро. Але дружина трохи не встигла зібратися, тому вони з дітьми залишилися в місті. Викликати таксі вже було неможливо – почалася паніка.

О шостій ранку я зателефонував до мобілізаційного відділу ТЦК. Мені відповіли: «Чекайте, ми вас викличемо, коли буде потрібно». Під час навчальних зборів ми вже о п’ятій ранку приймали людей, а тут почалася справжня війна – і у відповідь лише: «Чекайте».

Саме тоді я дізнався, що моя сім’я не встигла виїхати з колоною і поїхала до моїх батьків. А сам вирушив на «Азот», де на той момент працював.

Близько дев’ятої ранку російська авіація почала завдавати ударів по нашому аеропорту, де дислокувалася 53-тя окрема механізована бригада. Там служив мій кум. Я зателефонував йому, щоб дізнатися про ситуацію. Він сказав, що по їхніх позиціях влучили дві ракети.

Я поговорив зі своїм начальником цеху. Він повідомив, що всіх жінок відпускають додому, а чоловіки залишаються контролювати обладнання, щоб у разі потреби оперативно його зупинити й не допустити техногенної катастрофи. Близько десятої години нас усіх також відпустили.

- Якою була реакція міста у перші години? Люди ховалися, виїжджали, йшли до військкомату?

- Люди не ховалися, спокійно пересувалися містом. Здавалося, що все працює у штатному режимі.

О десятій ранку біля військкомату почали збиратися ті, хто служив в АТО та ООС. Нас було близько ста людей. Нам казали, що двері ніхто не відчиняє. Усередині залишилися цивільні працівники, які спалювали документацію, щоб вона не дісталася ворогу, але людей не приймали.

Тоді я знову зателефонував своїм колегам і запитав: «Де ви? Тут люди зібралися, всі з рюкзаками, готові їхати, готові служити, мобілізуйте нас». А вони вже були на Дніпропетровщині. Тобто війна тільки почалася, а вони вже виїхали.

Прокуратура виїхала о шостій ранку, військкомат уже о десятій був під Дніпром.

Тоді до військкомату приїхав один із керівників й почав за списком набирати людей. Із тих прізвищ, які він називав, відгукнулися лише кілька осіб. Решті сказали: «До побачення». Він пояснив, що має список, у якому значиться 115 людей, і працюватиме саме за ним. Ми запитували: «Що нам робити? Як діяти?», але чітких відповідей не було.

Командиром нашої тероборони був колишній військовий комісар ТЦК Вʼячеслав Суханов. Я зателефонував йому, і на той момент вони вже перебували на в’їзді до Лисичанська. Він сказав: «Приїжджайте, везіть людей». Але я просто не зміг до них дістатися через сильний обстріл.

На мою думку, саме він зумів створити справжню тероборону й зробив усе, щоб наше місто трималося до червня. Йому присвоїли звання бригадного генерала. Я вважаю, що він зробив неможливе.

- Чого, на вашу думку, тоді найбільше бракувало місту для ефективнішої оборони?

- Найбільше бракувало саме комунікації. Коли почалася війна, на той момент керівник Сіверськодонецької МВА Олександр Стрюк зібрав у Льодовому палаці всіх, хто хотів долучитися до громадської оборони. Прийшли люди з бойовим досвідом – десантники, штурмовики, ветерани АТО та ООС. Ми запитували, що потрібно робити. Нам сказали патрулювати свої квартали з восьмої ранку до п’ятої вечора і, якщо помітимо щось підозріле, телефонувати – тоді приїдуть відповідні люди. Ми просили дати нам зброю, казали: «Ми самі все зробимо, навіщо когось чекати?» Але цього не сталося.

Нам запропонували збирати пляшки, шукати гас і готувати коктейлі Молотова, щоб у разі потреби зустрічати танки.

Загалом найбільше не вистачало координації дій і нормальної комунікації між усіма, хто був готовий захищати місто.

- Що продовжувало функціонувати, а що фактично перестало працювати?

Ще тиждень місто більш-менш жило звичним життям. Перший снаряд впав десь 28 лютого на Гвардійському проспекті, навпроти «Львівських круасанів».

У перші дні працював увесь громадський транспорт і майже всі магазини. Потім поступово все почало зупинятися: тролейбуси перестали їздити, закривалися торгові точки. АТБ зачинився одразу, але працював супермаркет «Сім’я». Загалом пам’ятаю три магазини, які ще залишалися відкритими: біля Льодового палацу, на перехресті Гагаріна та Менделєєва і ще один навпроти першої школи. Черги там були величезні.

Тоді ще працювали термінали, тож можна було розраховуватися картками. Цигарки майже одразу зникли з прилавків. Згодом у місті з’явилися люди, які продавали їх з рук. Не знаю, де вони їх брали, але ціни були у три-чотири рази вищими. Хочеш палити – купиш за будь-які гроші.

Багато аптек закрилися, але деякі продовжували працювати. До Льодового палацу привозили волонтерську допомогу: ліки, памперси, дитяче харчування – усе найнеобхідніше.

Працювали й кілька зоомагазинів, біля яких також збиралися черги.

На початку березня, коли почалися масштабні обстріли, з’явилося й мародерство. Тоді вже діяв «сухий закон». Ми бачили, як люди вдиралися до магазинів, усе трощили й шукали алкоголь – горілку, пиво, що завгодно.

Сіверськодонецьк

- Коли ви зрозуміли, що сім’ю треба вивозити?

- Восьмого березня місто повністю накрили три касети з «Градів». Саме тоді я зрозумів, що дружину та дітей потрібно терміново вивозити. Десь за день мені зателефонував товариш батька і сказав, що на центральній вулиці формується колона на виїзд, що все нібито узгоджено й можна евакуюватися. Він якраз вивозив своїх рідних. Тоді ж поїхала й моя сім’я.

Я розумів: якщо по місту вже б’ють «Градами», то до мінометних обстрілів залишилося зовсім недовго.

Родина

- Натомість самі ви залишилися у Сіверськодонецьку. Розкажіть, як виглядало ваше повсякденне життя в таких умовах?

- Вранці, десь о шостій, я прокидався і йшов містом шукати, які магазини ще працюють. У мене на картці були гроші, тому я купував хліб, макарони та інші продукти й розносив їх людям по домівках. Найбільше допомагав у приватному секторі, де часто жили самотні бабусі й дідусі, які потребували підтримки.

Бувало, що волонтери привозили ящиками курячі гомілки, і ми розвозили їх по багатоповерхівках у районі Хитрого ринку. Туди вже було важко дістатися, тому люди звідти виїжджали одними з перших. Але навіть тоді багато хто залишався, і ми продовжували возити їжу, воду та ліки.

Найважче було діабетикам, адже їм постійно потрібен інсулін. Я шукав його по всіх аптеках, які ще працювали. Восьмого березня я забрав до себе бабусю дружини з багатоповерхівки. Вона також потребувала інсуліну, тому я шукав ліки і для неї, і для інших людей.

Ми підтримували зв’язок із волонтерами з інших міст. Вони запитували, що саме потрібно привезти. Насамперед це були препарати, які люди приймають постійно, антибіотики, знеболювальні.

Можна було зробити замовлення, і хлопці навіть на велосипедах доставляли необхідне містом. Тоді будь-яка допомога була безцінною.

- Чи вірили тоді, що Сіверськодонецьк вдасться втримати?

- Я вірив, що місто вдасться втримати, бо знав: пан Суханов розуміє, що і як потрібно робити. Багато в чому саме завдяки цьому Сіверськодонецьк протримався до червня. Хлопці трималися, кожен робив свою справу: хтось копав окопи, хтось набивав мішки з піском, хтось допомагав із забезпеченням. Нам було трохи легше, ніж Києву чи іншим містам, тому що ми вже пережили 2014 рік і знали, звідки можуть зайти росіяни. Саме на цих напрямках насамперед укріплювалися й готували оборону. У багатьох інших міст такого досвіду просто не було.

Ми справді думали, що зможемо втримати місто. І до останнього в це вірили.

- Що стало моментом, коли ви вирішили остаточно їхати?

- По місту почали бити міномети. Коли працювали «Гради», було страшно, але ми розуміли, що вони стріляють із відстані 20–25 кілометрів. А відстань ураження з міномета була приблизно 3–5 кілометрів. Тоді я зрозумів: якщо вони підійшли так близько до міста, значить, час виїжджати. Батьки пропонували мені залишитися або поїхати до Ровеньків, а звідти виїхати на територію росії. Але я давав присягу на вірність народові України й не міг вчинити інакше.

Моїй дружині, яка на той момент уже була із дітьми на Закарпатті, теж пропонували виїхати туди, на той бік. Але вона працювала в прокуратурі й так само сказала: «Я давала присягу на вірність народові України й не можу його зрадити».

Так ми з дружиною та дітьми виїхали на територію України.

Наскільки я знаю, зараз у місті немає нормального забезпечення – проблеми з пальним, інтернетом та багатьма базовими речами.

- Пане Євгене,  яким вам запамʼятався Сіверськодонецьк в останні дні перед вашим виїздом?

- Сіверськодонецьк перед виїздом був сірим і порожнім. Наше місто завжди було яскравим, людним, живим.

1 квітня певна «двіжуха» була лише у двох точках – біля БК Будівельників, звідки вирушали евакуаційні автобуси, і в районі площі, де також організовувалася евакуація.

Місто спорожніло. Люди ще ходили до магазинів, до останнього працював супермаркет «Сім’я». Але пересуватися було складно, всюди блокпости, протитанкові їжаки, ТрО тримала оборону. Ворог тоді ще не підійшов впритул.

Коли ми чекали на автобус, по місту почали бити «Гради». Люди стояли на відкритій ділянці, і ми з одним військовим відходили ближче до стін, присідали, і іншим теж радили робити так само.

Люди хотіли виїхати, навіть доходило до бійок через речі – хтось намагався забрати із собою двадцять сумок. Атмосфера була дуже напружена й неприємна.

Це було вже зовсім інше місто, не яскраве й живе, як раніше, а сіре й сумне.

Кінець першої частини інтерв'ю

Луганські