Історія ветерана Євгена Шурцова: бойовий шлях, фронтові будні та випробування війни

14 липня 2026 р. 14:16

14 липня 2026 р. 14:16

Після евакуації із Сіверськодонецька у житті Євгена Шурцова (перша частина інтерв’ю тут ) почався новий етап – служба у війську. Він виконував бойові завдання у складі 65-ї окремої механізованої бригади «Великий Луг» у Запорізькій області та брав участь у звільненні Роботиного.

У другій частині інтерв’ю для SD.UA Євген Шурцов згадує бойовий шлях на Запорізькому напрямку, розповідає про фронтові будні, контакт із ворогом, взяття полонених, а також про найважчі випробування, які довелося пережити його родині під час війни.

- Як події початку повномасштабного вторгнення вплинули на ваше рішення стати на захист країни?

- Я просто не міг залишатися осторонь. Це моя земля, моя хата, усе моє там, а я навіть не можу туди поїхати. Усе, що заробив за все життя, там і залишилося. Я виїхав лише з одним рюкзаком.

Я пішов не за гроші, а з ідеєю звільнити свої території й повернутися додому, на Луганщину. Саме це мене мотивувало.

1 квітня я приїхав до Межигір’я, на Закарпатті, побув один день із родиною, а наступного вже пішов до військкомату. Там у мене запитували, де повістка, але я був резервістом першої черги й прийшов сам, щоб мене взяли. Вони здивувалися. Я одразу поклав на стіл усі копії документів.

Мене тричі возили до навчального центру, але там відмовлялися мене брати. Казали: «Навіщо його вчити? Він уже все це пройшов, для чого сюди везете?» Та з третього разу мене все ж узяли до 65-ї окремої механізованої бригади, яка тоді лише формувалася. Це було приблизно 17 квітня. Згодом Президент надав їй назву «Великий Луг» і вручив бойовий прапор.

Сіверськодонецьк

- Як проходило формування бригади та підготовка до бойових завдань?

- Наша 65-та бригада формувалася на Львівщині. Серед нас було дуже мало людей, які пройшли АТО чи ООС. Були ті, хто свого часу відслужив строкову, але людей із реальним бойовим досвідом були одиниці. Тому нам казали, що ми будемо в запасі, стоятимемо десь на другій лінії. Два місяці у нас тривала базова загальновійськова підготовка та бойове злагодження.

З побратимами

- На яких напрямках ви виконували бойові завдання?

- Спочатку, у червні, нас повезли на Рівненщину, на кордон із Білоруссю. За 40 кілометрів звідти стояли наші прикордонники, а ми були другою лінією. Там пробули приблизно тиждень, окопувалися, готувалися тримати оборону. Але нас перекинули на Запорізький напрямок. Першого липня ми потрапили на Гуляйпільський напрямок, у район села Залізничне під Пологами. Хлопці з 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, яких ми змінювали, казали: «Бачиш он ту гору? Якщо її взяти, то за нею вже Пологи».

Там ми простояли пів року, з липня до грудня. Потім нас приїхало змінювати Донецьке ТрО. Ми передали їм позиції й думали, що їдемо на ротацію. Але через кілька днів нас просто перемістили вздовж фронту приблизно на 60 кілометрів і завели в Оріхів.

Оріхів був для нас місцем відпочинку між бойовими виходами, а основні позиції ми тримали в районі Новоданилівки, Роботиного та навколишніх населених пунктів. Наша бригада штурмувала Роботине разом із 47- ою окремою механізованою бригадою – ми заходили з різних боків.

Я тоді безпосередньо в штурмі участі не брав, бо координував дії хлопців за допомогою дронів і рацій. Підказував, куди рухатися, де ворог, куди краще заходити, де кидати гранату. Фактично я був очима своїх побратимів і вів їх під час виконання завдання.

Хлопці й досі продовжують там службу, хоча вже минув рік відтоді, як я звільнився. Ми підтримуємо зв’язок і досі спілкуємося.

- Наскільки досвід роботи у ТЦК допоміг вам уже під час безпосередньої служби у війську?

- Він мені і трохи допоміг, і трохи підставив. Оскільки в ТЦК я був у роті охорони, у мене була дисципліна, яка потрібна в армії. Я мав навички володіння зброєю, працював з документами.

Тобто я вмів робити і те, і те. І коли ми поверталися з нуля, де стояли протягом чотирьох днів, я робив хлопцям документи: на звільнення у відпустку за сімейними обставинами, комусь - УБД. Поки мої хлопці ці чотири дні після повернення з позицій відпочивали, я паралельно працював у штабі, а потім знову йшов на позиції.

Тоді я сказав командиру: давайте я буду або там, або там. Бо я розумів, що потрібен хлопцям саме для роботи з документацією. І хлопці казали: «Ми самі в окопах посидимо, ти робиш там один за всю роту, за сто людей, всю документацію». Але командир сказав: «Іди тоді в окопи». Я, чесно, з полегшенням розвернувся, забрав свій ноутбук з усією інформацією і так до кінця служби залишився з хлопцями в окопах. На штаб мене вже не викликали, але хлопці все одно зверталися, якщо потрібно було щось оформити – я допомагав.

Ми також робили офіційні запити для волонтерів. Мені пропонували стати офіцером, була вакансія заступника командира з морально-психологічного забезпечення, але я відмовився. Я не хотів кидати своїх хлопців і переходити в тилову роботу.

Євген Шурцов

- Як вирішувалося питання з постачанням їжі на вашому напрямку?

- Їжа скидалася дронами раз на кілька днів. «Баба Яга» або «Вампір» прилітали, скидали посилки й летіли далі. Бувало, що тиждень не було ні їжі, ні води, тоді доводилося ходити по сусідніх бліндажах, щось шукати. Але, знаходилося, як кажуть, хто шукає – той знаходить.

- Що стало для вас найважчим випробуванням за час служби?

- Найважче – це не бачити свою сім’ю, дітей. Першу відпустку я отримав лише через понад пів року служби, у квітні я пішов, а в грудні зміг поїхати додому, і то приблизно на десять днів. Тоді була фактично заборона на відпустки, і ми вже почали оформлювати їх як «за сімейними обставинами», вигадували різні причини, до прикладу, вступ у спадщину.

Я довго не розумів, що відбувається з родиною, як вони справляються. У вересні 2024 року у дружини був рак. Мене відправили на позицію наприкінці березня, казали, що це максимум на два тижні. Я попереджав, що в неї на середину квітня запланована операція, але мені сказали: «Зайдеш на позиції –  і на початку квітня вийдеш». Вийшов я лише наприкінці травня, провівши там понад два місяці.

Увесь цей час я фактично був без зв’язку. Дружина не знала, що зі мною відбувається, вона якраз була в Києві на операції, діти з нею в лікарні, бо їх нікому було залишити. Вона дзвонила командиру й питала, що зі мною, а їй відповідали: «Він живий, усе добре». Вона думала, що це неправда і що я в полоні.

Після цієї ситуації почали прикладати рацію до телефона, таким чином можна було трохи поспілкуватися. Зараз хоч якось, але підтримують звʼязок,  бо хлопці на позиціях можуть бути по пів року без виходу.

- Пане Євгене, розкажіть про найнапруженіший епізод під час виконання бойових завдань на Запорізькому напрямку.

- Торік, у липні, нас із хлопцями відправили займати нові позиції. Ми доїхали до пересічної точки, далі треба було трохи пройти пішки, десь 3–4 кілометри. Рухатися можна було або по сутінках ввечері, або в туман чи дощ, коли дрони не бачать. Але, в той час, поки ми перечікували, виявилося, що зі мною в команду потрапили наркомани. Це великий біль для армії. Вони накурилися вчотирьох і почали один в одного стріляти, одного застрелили. Мене намагалися також вбити, я все кинув, і побіг до хлопців на іншу позицію.

Там мені дали каску, бронежилет, зброю, але через наповненість, ми побігли з іншим хлопцем шукати новий бліндаж. Неподалік знайшли, зайшли всередину із вигуками: «Свої». Там лежало двоє, ми привіталися, виявилося, що то російські військові. Я російською мовою сказав побратиму, що цей бліндаж зайнятий, підемо шукати інший. Ми виходимо звідти, переглядаємося: «Ти бачив? Форма не наша. Мерщій на рацію».

Ми питали у командування, чи є хтось біля нас у радіусі 10 метрів, нам казали, що нікого там немає, ми одні. З одним із побратимів ми спорядилися і пішли туди брати їх у полон. «Здаватися будете?» У відповідь: «Ні, не будемо». Ми покидали трохи гранатами, потім вони передумали і вийшли. Ми їх забрали до себе, нагодували. Вони ту гречку з банки так їли, казали, що такої смачної ніколи не куштували. В ході розмови, вони розповіли, що з росії, коли йшли, їм обіцяли, що ритимуть окопи.

Наступного дня ми зустріли ще двох росіян: одного забрали в полон, а другий не хотів здаватися. У нас зранку був із ним бій. Потім він приповз поранений, думав, що до своїх – чомусь не запам’ятав мене. Він казав, що він свій, з 215 полку. Ми йому сказали роздягнутися і залізати в бліндаж, тоді приймемо його.

Він заліз, я підіймаю зброю і кажу: «Все, братан, молодець. Ласкаво просимо до українського полону». Він був дуже здивований, звали його Пашею, сам із Санкт-Петербурга. Я як старший групи дав заборону хлопцям його бити – цей москаль на обмін наших хлопців. Хоча від початку був наказ полонених не брати, щоправда, я його порушив. Командування було не в захваті, бо потрібно організовувати евак вже з декількох машин.

Цей Паша мав закладений ніс, ми йому ще закапували нафтизин й рот не заклеювали, щоб дихав нормально. У нього ще були прострелені легені. У нас у самих було води мало, але давали пити полоненим. Він п’є, а в нього з грудей просто кров витікає назовні. Тому казав йому, щоб небагато пив. Так добу він був із нами, а потім ми передали його спецслужбам.

Сам з контузією поїхав у лікарню прокапатися. Лише три дні капали крапельниці, вітаміни, а голова  розколювалася, мені дали знеболювальне — і все.

- За цих обставин і завершилася ваша служба?

- Взагалі я хотів завершити свою службу тоді, коли дізнався про те, що у моєї дружини рак. Я знаю закон і мав на це право, але все одно продовжував працювати у ЗСУ, ходив на позиції, виконував накази.

Я довго тримався, але в мене було дві причини завершити службу – сімейні обставини та нерозуміння від командування.

У серпні дружині зробили ще одну операцію, після чого їй взагалі не можна підіймати вагу понад 5 кілограмів. Я мав бути поруч і допомагати їй.

Та після тих усіх подій мене знову хотіли відправити займати нову позицію. Я відмовився, мені навіть судами погрожували, але скостили через взятих полонених. Я казав командиру, що туди не можна вести хлопців, там росіяни. А мене переконували, що попереду і позаду тієї позиції наші, мовляв, як там можуть бути росіяни. Мене не послухали й повели туди двох наших хлопців. Ми з дронів бачили, як шість росіян вийшли та розстріляли наших. Потім ще пів року не могли забрати їхні тіла… Як би не моя чуйка на їхньому місці міг бути і я. Нас простих солдатів не хотіли чути…

Тому я прийшов і сказав, що не можу служити, написав рапорт про звільнення.

- Яким виявилося повернення до цивільного життя після звільнення зі служби? Чи змінилися ваші життєві цінності, погляди після пережитого шляху?

- Після того, що ми бачили і через що пройшли, дуже багато чого змінилося і в поглядах на життя, і в сприйнятті власних можливостей, навантажень.

Ми, ветерани, не можемо повноцінно соціалізуватися в країні, і цим майже ніхто не займається. Не вистачає хороших психологів, які могли б допомогти хоча б трохи загоїти наші рани. Я відчув це на собі й бачу те саме у спілкуванні з хлопцями, які також звільнилися зі служби. Ти повертаєшся з армії і, виявляється, що нікому не потрібен.

Говорю насамперед про свій досвід на Дніпропетровщині. Я намагався влаштуватися до Кам’янського міськгазу, але мені казали, що не пройду перевірку СБУ, оскільки маю родичів на окупованій території. Пропонували мінімальну зарплату – десять-тринадцять тисяч гривень. Були й інші спроби знайти роботу, однак усюди отримував відмову.

Багато військових, які повертаються до цивільного життя, стикаються з такими ж труднощами. Я теж довго оббивав пороги в Кам’янському, але безрезультатно.

Згодом один знайомий запропонував мені приїхати до Трускавця працювати на будівництві. Я погодився і вже два місяці працюю тут. Зарплата виявилася навіть вищою, ніж та, яку мені пропонували раніше. Я задоволений. Минулого тижня перевіз сюди родину й тепер планую будувати своє життя саме тут. Бо, за моїми спостереженнями, ставлення до військових у Трускавці зовсім інше – тут мене поважають.

Луганські