Від викладання англійської до фотографії: як сіверськодончанка Софія Павленко шукає себе у новій професії

16 липня 2026 р. 16:03

16 липня 2026 р. 16:03

Софія Павленко до повномасштабного вторгнення жила у Сіверськодонецьку, навчалася на перекладачку та викладала англійську. Після вимушеного переїзду до Києва вона почала працювати в HR, а згодом вирішила спробувати себе у фотографії. Сьогодні Софія поєднує роботу, навчання та зйомки, шукає власний стиль і поступово будує шлях до нової професії.

В інтерв’ю SD.UA Софія Павленко розповіла про страх починати спочатку, пошук себе та роботу з людьми перед камерою. А також про фотографії рідного Сіверськодонецька, жаль, що колись не знімала його більше, та мрію після звільнення міста фотографувати його вулиці й людей.

- Розкажіть трохи про себе. Яким було ваше життя до повномасштабної війни?

- Я з Сіверськодонецька. У часи ковіду я ще була студенткою СНУ ім. Даля, навчалася на перекладача. У той час шукала собі підробіток, бо хотіла мати практичні навички. Так почала працювати в «EnglishClub». Викладала десь 2,5 роки та планувала продовжувати цей шлях. Але потім росія розпочала повномасштабне вторгнення. Спочатку ми думали, що все буде, як у 2014 році. Але не так сталося, як гадалося. Коли виїжджали з однією валізою, думали, що будемо повертатися додому. Проте, виходить, виїхали назавжди. Принаймні, поки що так.

Сіверськодонецьк

- Чому свого часу обрали цю професію і чи думали тоді, що колись кардинально зміните сферу діяльності?

- Не можу сказати, що любила вчитися. Хоча завжди мала ще й додаткові гуртки — художню школу та танці. З часом танці зійшли нанівець, бо художка займала багато часу. Я не мала визначеного вектора у школі, куди саме хочу рухатися. У мене була репетиторка з англійської, подруга моєї мами. І вона порадила вступати на перекладача. Хоча тоді рівень володіння мовою у мене був не сильно високий. Але я дослухалася. Тим більше я не хотіла нікуди їхати з дому, а виш був поруч.

Згодом я почала викладати англійську маленьким діткам. Щоб зрозуміло викласти матеріал, треба було над цим попрацювати. Я заглибилася у це. З часом почала навчати старших школярів, дорослих.

Софія Павленко

- Як ви пережили початок повномасштабного вторгнення? Коли й за яких обставин опинилися в Києві?

- Ми пробули вдома понад 10 днів, жили на той момент ще на Менделєєва. До останнього вірили, що не доведеться їхати. Але коли прилетіло у сусідній будинок, через дорогу, а я була на той момент надворі, то це змусило задуматися про безпеку. Ми виїхали з друзями родини, вшістьох з двома собаками та двома кішками у 5-місній машині. Їхали 4 доби на захід України.
Мій тоді ще хлопець, а зараз уже чоловік, був у Києві, де зустрів повномасштабне вторгнення. І він зі своєю родиною теж перемістився на захід України. І вони нас там чекали.

З чоловіком

- А коли переїхали до Києва?

- Перед початком війни ми планували переїхати до столиці з хлопцем. Бачили більше можливостей для розвитку там. Але перед тим хотіли зібрати фінансову подушку, підготуватися. Але нас виперли копняком, виходить. Ми прожили на Верховині 3 місяці. Згодом у Києві стало трохи спокійніше. Та й стало зрозуміліше, що відбувається. Як і те, що додому не можна.

- Як складалося ваше життя після переїзду? Чи вдалося продовжити викладати англійську?

- Я продовжувала викладати. Але людям було не до того. Попит впав, а разом з ним і заробіток. До того ж виїжджали ми без заощаджень, бо тільки-но перед вторгненням були у подорожі.

Спочатку ми переїхали до Києва із мамою, щоб знайти якусь роботу. Але паралельно я викладала. Ми зняли квартиру на виплати ООН. Мама знайшла роботу, я почала працювати у сфері HR у World Vision — це гуманітарна християнська організація. Там моє знання англійської дуже допомогло. Та й воно покращилося в рази, максимальний пуш англійської у житті. Викладання довелося покинути. Зараз я продовжую працювати в HR, але вже в іншому місці, вступила у магістратуру, щоб опанувати менеджмент. А паралельно зрозуміла, що мене штовхає до творчості. Захотілося створювати щось своє, а не працювати на когось. Поштовх цей був давно, але у нестабільний час ти хапаєшся за стабільність. А творчість – це ризик. Поки що я це поєдную. Але хотілося б у майбутньому приділяти всю свою увагу фотографії.

Роботи Софії

- Наскільки складно було дозволити собі почати все спочатку в новій професії? Чи був страх, що не вийде?

- У 2022 році було страшно, але, мабуть, через вік (мені було 20 років) був певний авантюризм. Мені це давалося легше, ніж моїй мамі, якій довелося шукати роботу. Але й у мене були страх і невпевненість. Проте вдалося адаптуватися. Так само й з фотографією. Спочатку я навчалася цього, проходила курси. А згодом почала саме практикувати. Бо лекції без практики мало допоміжні. Але й досі є страхи. Наприклад, страх осуду. Зараз дуже злі люди, які можуть сказати щось не те. І це при тому, що я спокійно ставлюся до критики, аналізую її. Тому я фокусуюся саме на хороших людях, вони дають поштовх і натхнення.

Робота Софії

- Пам’ятаєте свою першу фотосесію? Кого ви фотографували й що відчували, коли побачили результат?

- Професійно на камеру я почала фотографувати у січні. Тоді я провела першу фотосесію — знімала сестру взимку з морозивом. Коли я виклала її на сторінку, були різні емоції в людей. Тому що такі фотосесії якраз увійшли у тренд, їх було багато. Дорікали за відсутність індивідуальності. Сама ж я була задоволена своїм першим результатом.

Перша фотосесія

Фотографувати ж я почала набагато раніше, ще на iPhone. Тоді я побачила якість картинки. Знімала все. Думала, як перенести це на камеру. І я купила у куми її старий фотоапарат. Чоловік подарував об’єктив. Так все й почалося.

- Як ви шукали перших клієнтів у Києві? Наскільки складно було заявити про себе серед величезної кількості фотографів?

- Це й зараз складно, тому цей шлях і триває. Я не досягла ще своїх планів щодо щільного графіка зйомок. Починала з того, що створила портфоліо з фото моїх друзів та знайомих, яких я знімала. Це дозволило зробити сторінку живою, з прикладами робіт. Потім я писала людям, пропонувала свої послуги. Щось безкоштовно, щось за оплату. Згодом спрацювало сарафанне радіо. До мене почали приходити за рекомендацією. Тому треба не боятися писати!

Відчуття, що це може стати саме професією, є. Я до цього йду. Мрію вийти на стабільний заробіток, щоб зосередитися тільки на фотографії. Це тернистий шлях, безумовно. Бо є страх, що це не даватиме бажаної стабільності. Я розумію, що до цього треба йти крок за кроком. Найскладніше – продавати себе. Це складна робота.

- Ви знімаєте індивідуальні фотосесії, вагітність, закохані пари, тварин. Чому обрали саме такі історії?

- Це те, що я можу робити добре. Я не беру зйомку подій, ті ж весілля, бо поки що мені цього не дозволяє техніка. І я не можу гарантувати результат. Те, що може давати моя камера, я пропоную людям.

Загалом я дуже люблю фотографувати архітектуру, природу, тварин. Але з практичної точки зору дохід приносить інше. Тому фокус на індивідуальних історіях. До того ж це має попит сьогодні.

- Що з цього подобається найбільше?

- Дуже подобається знімати тварин. Це приносить мені задоволення.

- Що для вас найскладніше — зробити красивий кадр чи допомогти людині розслабитися перед камерою й довіритися вам?

- Зазвичай людина напружена перші 15 хвилин зйомки. Ви звикаєте одне до одного у цей час, вибудовуєте комунікацію. Це найскладніше. А далі все складається само собою. Немає нав’язаного позування, все виходить розслабленіше, ніж на референсах.

- Люди часто приходять на фотосесію з переконанням, що вони «нефотогенічні» або не вміють позувати. Як ви працюєте з такою невпевненістю?

- Дехто намагається показати зайву впевненість перед камерою і це, навпаки, заважає, бо починає відчуватися затиснутість, маска. Але треба розуміти, що й перед прицілом фотокамери людина опиняється не щодня. Та й ще часто в новому образі, одязі, декораціях. Доводиться пояснювати задум, сценарій.

Не буває людей, які прям одразу розслабляються та позують. Це я і по собі знаю. Поки мозок усвідомить, що відбувається, треба дати час на це. Тому я не тисну на людей.

- Чи бувало, що людина після фотосесії побачила себе зовсім інакше? Яка історія клієнта вам особливо запам’яталася?

- Мені від друга мого чоловіка був фідбек. Я просила його бути моєю моделлю. Ми його перевтілили трохи, змінили стиль для фотосесії. Додали зосередженого настрою. І він, коли побачив результат, був приємно вражений. Не думав, що може так виглядати. Його ще почали порівнювати з відомим актором.

З жінками складніше. Бо ми дуже часто приміряємо на себе різні образи. Тому бачимо себе з різних боків. Та й звикли вже до зйомок. Щодо чоловіків, то цікаво дивитися на їхню реакцію після фотосесії. Для багатьох з них це ще нове.

- Чи змінила робота фотографкою ваше власне ставлення до зовнішності й краси?

- У мене було розуміння, а на практиці це підтвердилося – нам немає потреби щось змінювати у собі. Люди унікальні у своїх проявах. Я намагаюся у кадрах показати характер через погляд, посмішку, емоцію. Людина дуже жива, коли вона справжня. А не зроблена під шаблон. Я нещодавно була у фототурі на Івана Купала, де проходили зйомки жінок. Які вони всі різні, красиві! Я б хотіла, щоб набирала обертів тенденція, коли жінки приймають себе такими, як вони є. Бо тут немає що приймати. Ми всі гарні! Треба прибирати з очей шаблони, які нав’язує маркетинг.

- А що найважливіше для вас під час love story — показати красиву пару чи передати те, якими є стосунки між людьми?

- Передати емоцію, показати стосунки. Є пари стриманіші, але у них усе передається через погляд. Є ті, які дуркують та проявляють себе більше відкрито. Я намагаюся поспілкуватися перед зйомкою, проаналізувати, побачити, які вони у житті. Щоб потім передати це камерою. Хочеться передати цю хімію пари, а не лише красиві образи.

Love story

- Як ви шукаєте власний стиль? Чи вже можете сказати, чим ваші фотографії відрізняються від робіт інших фотографів?

- Поки що на шляху його пошуку. Ще не маю відчуття, що у мене є свій власний стиль. Але я орієнтуюся на передачу емоцій, фокусуюся на цьому. Сподіваюся втримати це й надалі. Щоб у фото читалася історія. По обробці ще теж у пошуку. Я ще не так довго у цій сфері, щоб зупинитися на якійсь точці. Прагну розвиватися. Пробувати нове.

- Що сьогодні для вас означає Сіверськодонецьк? Чи впливає досвід втрати дому на те, як ви бачите й фотографуєте щасливі моменти інших людей?

- Зараз уже ні. А в перший рік після вторгнення було гостріше. Дуже довго снився дім. А потім трохи полегшало. Звісно, я ностальгую. Але навчилася змінювати фокус життя. Тому мені мій досвід втрати не заважає радіти за інших людей. Я філософськи до цього ставлюся. Коли я бачу щасливих людей, навпаки заражаюся їхніми емоціями. Бо люди, попри все, живуть та намагаються радіти.

- Чи залишилися у вас фотографії Сіверськодонецька, які мають для вас особливу цінність?

- Є, але небагато. Не прицільно зняті вулиці, більше – атмосфера. Тоді не було завдання фотографувати, щоб запам’ятати. І я шкодую десь. Не було такого розуміння, що треба кожен куточок знімати. Але хто ж знав, що не можна буде повернутися.

- Якби після звільнення Сіверськодонецька ви могли провести там одну фотосесію — кого і де хотіли б сфотографувати?

- Всіх охочих! Тому що кожен хоче закарбувати ті моменти на тлі залишків міста. Хотілося б фотографувати вулиці на згадку. Після звільнення це буде зовсім інше місто. Його будуть перебудовувати. Залишаться вулиці, але архітектура його зміниться, бо багато зруйновано.

- Які маєте плани? Якою бачите себе умовно за 5 років?

- Я бачу себе більш впевненою у прояві, тому що у мене вже буде досвід. Я на практиці, як я люблю, пройду цей шлях. Можливо, навчатиму людей. Допомагатиму комусь стати на початок такого шляху, тому що це — творчість, проявленість, непідробність, унікальність. І бачу себе впізнаваною на ринку фотографів.

Взагалі хотілося б додати, що не варто боятися. Завжди будуть нові обставини. Наше завдання — підлаштуватися і створити свої суб'єктивні умови найліпшим чином для себе. Тому що об'єктивні ми контролювати не можемо.

Луганські