Сіверськодонецьк. Дванадцята річниця визволення, якої не сталося

22 липня 2026 р. 09:30

22 липня 2026 р. 09:30

Існують дати, які для багатьох міст є довгоочікуваним святом. На центральних площах збираються люди, лунає музика, майорять жовто-блакитні прапори. Саме так могло бути й у нашому Сіверськодонецьку, адже 22 липня для багатьох давно стало не просто черговим святковим днем. Це час, який кожного року нагадує нам, що означають слова: “свобода”, “єдність”, “перемога”.

Цьогоріч Сіверськодонецьк міг би відзначати 12-ту річницю свого визволення від російських незаконних збройних формувань. Але сталося повномасштабне вторгнення та повторна окупація міста. Тож тепер ця дата наче існує одночасно у двох реальностях: у липні 2014 року, коли українські військові повернули нам місто, та у сьогоденні, коли Сіверськодонецьк знову перебуває під російською навалою, напівстертий, розбомблений, пограбований…
Але місто — це ж не тільки про будинки, дороги чи визначені адміністративні кордони. Перш за все — це люди, спогади, звички, які роками робили нас нами під палючим степовим сонцем Луганщини. І саме тому наше місто так просто не зникне. Воно продовжує жити у пам’яті тих, хто там народився, закохувався, створював родини, працював, виховував дітей та завзято будував нову громаду після 2014 року.

Тож сьогодні наша редакція попри все вітає Сіверськодонецьк з тим, що одного разу він вже вистояв і щиро сподівається, що напише ще не одну статтю про нові переможні дати. Чекаємо та згадуємо разом з вами, сіверськодончани…

2014 рік. Перша окупація Сіверськодонецька

Сіверськодонецьк 2014 рік. Окупація

Весна 2014 року назавжди залишилася у пам’яті багатьох містян. Ще на початку року наш Сіверськодонецьк жив звичайним життям: люди ходили на роботу, діти до школи, підлітки зустрічалася в улюблених кав’ярнях, усі ми будували плани та жили своє найкраще життя. Війна для багатьох здавалася чимось далеким, тим, що відбувається десь поза межами нашого повсякдення.

Але потім прийшла так звана “руська весна”. А разом із нею — проросійські мітинги, захоплення адміністративних будівель, озброєні люди на вулицях, прапори країни-агресорки, страх та абсолютне нерозуміння того, що відбувається.

Саме тоді багато хто з нас почав переосмислювати власну ідентичність. Те, що раніше здавалося абстрактним питанням “хто я?”, раптом стало дуже важливим та особистим. Україна перестала бути лише країною проживання. Вона стала цілеспрямованим вибором.

Сіверськодонецьк 2014 рік. Флешмоб “З Україною в серці”

І ось 6 квітня 2014 року у Сіверськодонецьку відбувся мирний проукраїнський флешмоб “З Україною в серці”, який згодом переріс у протистояння місцевих активістів із прихильниками так званої “лнр”. Для багатьох із нас цей день став точкою, після якої вже неможливо було удавати, що нічого не відбувається. А вже на початку травня місто фактично опинилося в окупації.

Озброєні формування захопили адмінбудівлі, навколо з’явилися блокпости. Спочатку здавалося, що місто просто тимчасово переживає складнощі. Люди все ще ходили на роботу, відкривалися магазини, працювали установи. Але поруч уже існувала й інша реальність: озброєні чужинці, перевірки на блокпостах, страх, невідомість та очікування новин. У травні-червні Сіверськодонецьк жив у дивному стані між миром та війною. Коли почалися активні бойові дії, місто відчуло це не лише через вибухи. Війна прийшла й у наш побут. Вщент зруйнована логістика, пошкоджені дороги, проблеми із постачанням продуктів. Люди шукали мобільний зв’язок, читали новини, збирали інформацію з різних джерел. Часто комунікувати між собою було можливо лише під ранок в спеціально створених чатах. А писали та чекали тоді лише одного — що наші військові повернуться, принаймні проукраїнська частина містян. У той час у Сіверськодонецьку саме вона почала формувати нову волонтерську спільноту. Невелика, але надзвичайно активна. Люди, які раніше навіть не знали одне одного, об’єдналися навколо допомоги військовим та простого бажання зробити щось корисне. Саме тоді народилися ті зв’язки, які пізніше стали основою нової громади, а й часто — великої міцної дружби.

“Місто вільне, живіть спокійно”. День, який ми пам’ятаємо як вчора

Радієвський у Сіверськодонецьку у день звільнення міста

22 липня 2014 року українські військові зайшли у Сіверськодонецьк. Підрозділи Національної гвардії України, Збройних сил України та добровольчих формувань нарешті звільнили місто від незаконних збройних формувань. Того дня місто знову відчуло себе українським. Люди виходили на вулиці з прапорами, квітами, обіймали військових. Складно описати та передати ті емоції, що ми відчували. Для багатьох це був момент, як повернутися додому після довгої розлуки. Саме тоді біля будівлі міської ради командир 21-ї окремої бригади охорони громадського порядку Національної гвардії Олександр Радієвський сказав слова, які назавжди залишилися у пам’яті Сіверськодонецька: “Місто вільне, живіть спокійно” . Ця фраза стала символом перемоги, надії та єдності... На жаль, вже наступного дня Україна втратила Олександра Радієвського. Він загинув під час боїв за Лисичанськ. Його ім’я назавжди залишилося пов’язаним з історією визволення Сіверськодонецька, а біля міськради згодом встановили пам’ятник генерал-майору. І тоді ніхто не міг уявити, що через вісім років місту знову доведеться пережити окупацію, пам’ятник знесуть окупанти. І що слів “Місто вільне” чекатимемо знов.

Сіверськодонецьк. Нове обличчя

День вишиванки. Фото Луганської ОВА, 2016 рік

Після 2014 року у Сіверськодонецьку поступово сформувалася громада, яка вже не хотіла жити лише спогадами про минуле. Місто почало шукати власний проукраїнський патріотичний шлях.
Одним із символів нового Сіверськодонецька стали щорічні заходи до річниці визволення міста. 22 липня поступово перетворилося не просто на дату у календарі, а на день зустрічі тих, хто вірив в українське майбутнє міста. Традиційним став автопробіг із прапорами, коли десятки автомобілів проїжджали вулицями, нагадуючи: Сіверськодонецьк — це українське місто, яке має свою історію та пам’ять. Це було не лише про офіціоз. Для багатьох з містян це була вже особиста історія. Зустрічалися друзі, фотографувалися, згадували, мріяли…
Загалом після 2014 року у Сіверськодонецьку стало більше української культури.

День вишиванки 2020 рік. Книжкова виставка “Душа на полотні”.

У місті проводили Дні вишиванки, культурні фестивалі, благодійні ярмарки, майстер-класи для дітей та дорослих. Здавалося, що маленькими кроками змінюється саме відчуття міста. Важливою зміною стало й те, що Сіверськодонецьк почав об’єднувати людей із різних куточків Луганщини. Ті, хто приїхав після окупації Луганська та інших міст області, поступово стали не просто переселенцями, а сіверськодончанами. Вони відкривали кав’ярні, працювали у школах та університетах, створювали громадські проєкти, долучалися до розвитку міста. Сіверськодонецьк дійсно змінювався. З’являлися нові ініціативи, молодіжні проєкти, культурні простори. Люди почали більше говорити про власну історію, про українську ідентичність, про те, що Сіверськодонецьк — це не просто промисловий центр Луганщини, а українське місто освічених людей які прагнуть кращого майбутнього. Можливо, саме тому повторна втрата Сіверськодонецька у 2022 році стала такою болючою. Бо це було вже не те місто, яке залишили після першої окупації. За вісім років воно змінилося і полюбилося багатьом.

2022 рік. Коли місто втратило не лише будинки

Перефарбована окупантами стелла "Сєвєродонецьк"

Повномасштабне вторгнення росії стало для Сіверськодонецька новою трагедією. Цього разу місто опинилося не просто у зоні бойових дій — воно стало одним із головних форпостів оборони Луганщини. Бої за Сіверськодонецьк тривали кілька місяців. Місто руйнували буквально на очах. Те, що створювалося десятиліттями, російські загарбники забирали в нас за лічені дні, б’ючи по місту артилерією та авіацією.

Але сьогодні, коли говоримо про Сіверськодонецьк, ми, попри все, пам’ятаємо не тільки про те, що було стертим, а й про те, як нам жилося у цьому неймовірному місті. На жаль дійсно ми вже не побачимо того Сіверськодонецька, яким він був до 2022 року.

Знищений Льодовий палац спорту

Не буде Льодового палацу спорту — місця, яке знали всі без виключення. Для когось це були перші тренування на ковзанах, для когось — дитячі змагання зі спортивних танців, концерти “Бумбокс” та “Без обмежень”, випускні на початку літа, та навіть освідчення в коханні. Це була одна з тих будівель, за якими містяни безпомилково впізнавали своє місто. Після російських обстрілів Льодовий палац отримав значні пошкодження і перестав існувати....

А ще ми не побачимо шкіл де ми вчилися такими, якими вони були раніше. Знайомі коридори, де бігали на перерви, класи, у яких виросло не одне покоління. Наразі частина освітніх закладів міста пошкоджена або зруйнована вщент. росіяни разом із будівлями намагалися стерти наші спогади про перший дзвоник, останній урок, зустрічі випускників.

Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр. Фото - квітень 2024

Ми більше не зайдемо до звичних палаців культури, де проходили концерти, вистави, міські заходи. А ще рідних домів... На жаль, і наша редакція має свої особисті втрати, тож з кожним разом писати про своє рідне місто стає все складніше…

Не побачимо тих маленьких затишних місць, які й були нашим щоденним життям: улюблених кав’ярень, кіосків біля дому, дворів, де сусіди знають одне одного.

Бо місто — це не тільки знакові символічні будівлі, які за бажання можна відновити за проєктом. Воно — про атмосферу, особисте відчуття, власні маленькі щоденні ритуали…

І, звісно, неможливо не сказати про “Азот”, підприємство, навколо якого десятиліттями формувався Сіверськодонецьк. Для багатьох родин це була не просто робота. Це була частина життя. Його руйнування, а перед тим жорсткі бої, стали ударом не лише по умовній промисловості, а й по самій основі багато десятилітньої ідентичності нашого міста.

Люди, які стали частиною історії міста

Але навіть зруйноване місто живе доти, доки живе пам’ять про його людей. У Сіверськодонецька, на жаль, уже дуже великий список тих, чиї імена стали частиною його новітньої історії. І майже щоденно його поповнюють прізвища нових загиблих героїв. Це люди різних професій та поколінь, які у певний момент свого життя зробили вибір захищати своє місто, країну, близьких.

Дмитро Сірик

Дмитро Сірик, наш колега журналіст та радіо ведучий, один із тих, чиє ім’я тепер назавжди пов’язане із Сіверськодонецьком. Чоловік загинув у бою 20 квітня в Авдіївці. Як стрілець-снайпер механізованого батальйону він захищав нашу Україну. Тепер його ім’я носить одна з вулиць міста і, попри окупацію, продовжує говорити голосом свого героя…

Подружжя Кононових

Олександр і Вікторія Кононови стали символом волонтерського руху міста. Подружжя допомагало військовим із 2014 року, пережили полон, але навіть після усіх випробувань продовжували свою справу серця. Їхня історія свідчить про те, що Сіверськодонецьк був сильним не лише завдяки військовим, а й завдяки людям, які у найважчі моменти знаходили сили допомагати іншим.

Андрій Ширшиков

Також багато історій сьогодні пов’язані з цілими родинами, які продовжують нести пам’ять та надію про відновлення Сіверськодонецька далі. Андрій Ширшиков, який працював над розвитком міста, думав про його майбутнє, зв’язки між громадами, став одним із тих, кого забрала війна. Андрій Жидков - викладач, активіст, науковець. Керував кафедрою електричної інженерії, був проректором, мав навіть запатентовані винаходи: рятівні бирки для людей, які мають проблеми з комунікацією. Людина яка могла б залишатися лише у мирній професії, але обрала захист країни.

Андрій Жидков

Його історія, як і багато інших, показує, що війна забрала українців, які мали ще багато планів. Але пам’ять про них продовжують берегти наші луганчани та їхні рідні. Зокрема Ольга Жидкова-Ширшикова, дружина Андрія Ширшикова та сестра Андрія Жидкова, не лише зберігає історію своєї родини, а й продовжує активно волонтерити, розвивати власний бізнес , допомагати іншим і говорити про людей, які віддали життя за Україну. Бо ми впевнені, що наша пам’ять — це не лише фотографії чи певні знакові дати. Це щоденний вибір рухатися тільки вперед і робити все для того, щоб не дозволить цим іменам зникнути. Пам’ятаймо наших героїв…

Сіверськодонецьк повернеться… Віримо

Хоча сьогодні Сіверськодонецьк знову окупований, а його площі, вулиці, будинки змінилися до невпізнаності, наше місто не зникло остаточно. Наш “Сєвєр” живе у розмовах сіверськодончан, яких розкидало війною по Україні та світу. Живе у світлинах, старих відео, у спогадах про прогулянки, школи, концерти, перші кохання, сімейні історії. Так, можливо, коли Сіверськодонецьк повернеться, він буде геть іншим. І нам доведеться відновлювати не лише стіни, а й саме відчуття рідної домівки. Але ми впевнені, що у нашого міста є те, що неможливо зруйнувати, — його незламні люди. Ті, хто пам’ятає, чекає на повернення… І одного дня над Сіверськодонецьком знову замайорить український прапор, буде новий автопробіг з жовто-блакитними стрічками. Ми почуємо дитячі голоси, складуться нові родини, відкриються ще кращі кав’ярні. Будуть нові звичайні ранки у рідному місті. Тільки цього разу разом із радістю буде й біль пам’яті. Бо Сіверськодонецьк повернеться не просто як місто на карті, а як дім, який вчергове вистояв…

Луганські