Геометрія роси та дерево на лікті: як дизайнерка Оксана Полонець переносить вишивку окупованої Луганщини на сучасний...

24 липня 2026 р. 13:37

24 липня 2026 р. 13:37

На старих сорочках Луганщини є деталь, яку легко не помітити: найяскравіший орнамент розміщений не на грудях і не на комірі, а на задній, ліктьовій частині рукава. Дизайнерка Оксана Полонець натрапила на цю особливість, коли збирала інформацію про вишивку Луганщини — регіону, про який на момент початку її дослідження не існувало практично жодної спеціальної літератури. Пряма причина цієї порожнечі — окупація Луганська та області, недоступність регіональних краєзнавчих музеїв та зберігачів нематеріальної культурної спадщини. Тож основним джерелом стали фонди Національного музею народної архітектури та побуту в Києві, куди вона змогла звернутися особисто. На основі того, що там знайшла, — геометричний орнамент, певна колірна гама, незвичне розташування вишивки — постала ціла колекція сучасної інтерпретації традиційного строю Луганщини. А почалося все набагато раніше — з дитячої мрії пані Оксани та одного костюма для конкурсу краси, який зробив дизайнерку впізнаваною.

Дитяча мрія та успіх

Оксана Полонець  говорить, що хотіла стати дизайнеркою ще змалку.

«Взагалі все почалося з дитячої мрії. Я з самого дитинства хотіла стати дизайнеркою. Коли шукала свій творчий шлях і те, що буде моєю особливістю, мене майже випадково — хоча, мабуть, нічого випадкового не буває — запросили створити гардероб для української учасниці міжнародного конкурсу краси. Серед образів був і костюм у національному стилі. Саме з нього все й почалося. Після того, як учасниця повернулася з конкурсу з титулом першої віцекоролеви світу, цей костюм отримав багато уваги, а разом із ним про мене дізналися й люди», — розповідає Оксана.

Процесс вишивання машинкою

Успіх одного костюма підказав напрямок для всієї подальшої кар’єри: якщо один етнічний елемент серед сотень образів на подіумі привернув стільки уваги, значить, саме в цьому її особиста родзинка, яку варто розвивати більш системно.

«За освітою я конструкторка-модельєрка, тому знаю весь процес створення одягу — від конструювання і крою до пошиття. Це був початок 2000-х. Тоді я працювала конструкторкою на виробництві, але мрія про власну справу не полишала мене. Зрештою я наважилася зробити цей крок. Так у мене з’явилися перші власні клієнти. Я шила костюми, повсякденний одяг, але найбільший попит був на вбрання для урочистих подій — весільні сукні та сукні для випускниць. Саме в таких замовленнях я могла найбільше проявити себе: втілювати орнаменти, етнічні мотиви, створювати яскраві, колоритні оздоблення», — пояснює дизайнерка.

Оксана Полонець

Поступово діяльність бренду вийшла за межі приватних замовлень, і речі почали замовляти представники української діаспори за кордоном. Це відбувалося без масштабного маркетингового плану, через прямі культурні контакти.

«Насправді все відбувається органічним шляхом. Нас часто запрошують з показами посольства України та українських громад, зокрема в США чи в Канаді, в Європі, у країнах Азії. Таким чином ми маємо можливість говорити не тільки про мою творчість як дизайнера, а також про Україну, про українську культуру, про сучасний її прояв», — зазначає модельєрка.

Роботи

Робота з етнічними елементами згодом переросла у прагнення досліджувати не узагальнені національні образи, а конкретну локальну специфіку окремих областей. Поштовхом до цього став безпосередній запит від людей.

Дослідження локальної ідентичності

Вибір теми нової колекції був свідомим. Дизайнерка хотіла більше досліджувати культуру сходу України, адже в модному просторі про неї говорили нечасто. Водночас люди дедалі частіше цікавилися, що вишивали саме в їхньому регіоні, і хотіли через одяг показати свою приналежність до нього.

«Регіональне дослідження Луганщини — це був мій свідомий вибір. Коли я для себе зрозуміла, що українці цікавляться регіональними особливостями — кожен українець, а особливо зі сходу України, — почали питати: а що ж вишивали на Луганщині? Люди хотіли показати своїм одягом свою приналежність до певного регіону, до культури України», — розповідає дизайнерка.

Ідеться про майже повну відсутність бази: жодного альбому орнаментів чи каталогу, за яким можна було б перевірити, що вважати автентичним, а що — пізнішим домислом.

Вишивка

За відсутності готових джерел довелося будувати картину з нуля — через історію заселення регіону: хто приїжджав, звідки, і яку культуру приносив із собою. Такий шлях вимагав вивчати не лише орнамент як картинку, а й побут, що стояв за ним — чому саме такі кольори, чому саме такий крій прижився на новому місці.

«Це був досить складний процес, тому що дуже мало інформації було готової. Таким чином я шукала музеї й по крупинках збирала інформацію. Найбільша колекція сорочок з Луганщини та Донеччини виявилася в Національному музеї народної архітектури та побуту, до якого я звернулась. Директорка надала мені люб’язну можливість відвідати фонд і вивчити саме орнаменти та традиції Луганщини й Донеччини», — уточнює дизайнерка.

Доступ до цих закритих фондів фактично й став єдиним способом побачити оригінальні зразки — самі сорочки, крій і техніку вишивки. А опрацювання музейних фондів дозволило зафіксувати спільні та відмінні риси сорочок. Це лягло в основу графічної побудови майбутніх моделей одягу.

Особливості  луганського строю

У музейних фондах насамперед впала в око схожість крою та вишивки з традиціями Полтавщини й Чернігівщини. За словами Оксани, це пояснюється історією переселення людей на схід України.

«Крій, манера вишивки й орнаменти Луганщини мають багато спільного з Полтавщиною та Чернігівщиною. Це не дивно, адже люди переселялися звідти й привозили із собою не лише побут, а й традицію вишивки. Водночас на Луганщині сформувалися й свої особливості. Мене вразило, наскільки багато тут рослинного орнаменту, геометризованого через техніку лічильної гладі, коли візерунок створюють, рахуючи нитки тканини. Для Луганщини характерні геометричні рослинні мотиви, поєднання червоного із синім або чорним, а також велика кількість білої ажурної мережки. Це надзвичайно красива техніка, яка тут представлена на дуже високому рівні», — пояснює Оксана.

У цій техніці квітка ніколи не має плавних ліній — її складають із прямих елементів, адже візерунок створюють, рахуючи нитки полотна. Саме тому одна й та сама квітка в різних майстринь виглядає трохи по-різному.

Серед таких орнаментів дизайнерку найбільше вразив мотив дрібних зірочок, який згодом став основою всієї колекції.

«Такі зірочки, як пояснюють етнографи, символізують краплини роси на рослинах. Саме так цей мотив зображали на Луганщині. Він настільки мене вразив своєю красою й незвичністю, що я взяла його за основу своєї колекції, навколо якої згодом вибудувалися всі інші орнаменти», — говорить дизайнерка.

Саме цей мотив став для неї головною знахідкою серед музейних експонатів. Він показав, що традиційна вишивка — це не випадковий набір орнаментів, а продумана система образів і символів, яку потрібно лише правильно прочитати, щоб вона органічно зазвучала в сучасному одязі.

Є й поширена помилка щодо вишивки Луганщини та Донеччини: її часто асоціюють із трояндами, хоча ця мода прийшла значно пізніше й зовсім іншим шляхом — через рекламу мила.

«Червоно-чорні троянди, на мою думку, з'явилися під впливом так званої брокарівської вишивки. Французький парфумер Генріх Брокар, який мав виробництва в Російській імперії, фактично започаткував цей тренд завдяки вдалому маркетинговому ходу. На обгортках мила друкували прості схеми для вишивки хрестиком, і жінки купували його не лише заради мила, а й заради цих візерунків. Потім переносили їх на одяг, переосмислювали, додавали щось своє. Так ці мотиви набули популярності й поширилися», — пояснює Оксана.

Саме тому дослідниця пропонує не змішувати різні пласти народної вишивки. Поряд із пізнішими запозиченими мотивами на Луганщині існувала значно давніша місцева традиція, у якій орнамент був не просто оздобленням, а мовою символів зі своїми правилами та значеннями.

«Хрестик — це лише одна з майже двохсот технік української вишивки, про які говорять етнографи. Він існував і раніше, але в традиційній стародавній вишивці майже ніколи не використовувався як самостійна техніка. Його поєднували з іншими способами вишивання. Натомість саме брокарівська вишивка повністю будується на техніці хрестика», — уточнює дизайнерка.

Це ще раз показує, що традиційна вишивка не є однорідною.

Рукав із секретом

Уже маючи загальну картину орнаменту, пані Оксана натрапила на деталь, якої не бачила більше ніде — саме вона стала знахідкою, що визначила крій цілої колекції. У більшості інших регіонів акцент вишивки припадає на груди, комір чи поділ — місця, помітні одразу. Луганська сорочка, схоже, навмисно ховала своє найвиразніше зображення від першого погляду.

«У сорочках Луганщини є дуже цікава особливість, яка не зустрічається більше ніде. Жінки прикрашали задню частину рукава виразним орнаментом. Уся сорочка могла бути вишита білим, наприклад, а на задній, ліктьовій частині рукава вишивалась яскравим, колоритним, виразним орнаментом. Це міг бути рослинний орнамент, це могло бути дерево роду», — пояснює дизайнерка.

Дерево роду вона також перенесла у свою колекцію.

«В цій колекції я також розташувала його по задній частині рукава, щоб таким чином перенести традиції у сучасний одяг», — каже вона.

З кольором історія виявилася не менш заплутаною, ніж з орнаментом: те, що сприймають як «типово східну» палітру, насправді складалося поступово.

«Саме поєднання червоного із синім або блакитним є більш традиційним. У ті часи нитки фарбували природними барвниками, а отримати насичений чорний колір було практично неможливо. Він з'явився вже з розвитком промислового виробництва, коли почали використовувати готові фабричні нитки. Тоді чорний колір став популярним, бо робив орнамент більш виразним. Натомість синій був доступний завдяки природним барвникам і тому частіше зустрічався у давнішій вишивці», — пояснює Полонець.

Слобожанські корені

Частина Луганщини історично є Слобожанщиною — тим самим регіоном, до якого частково належить і рідна для дизайнерки Сумщина, тому паралелі тут виникають не випадково.

«Спільного дуже багато. Передусім це кольорова гама: поєднання червоного з чорним, червоного із синім, біле полотно. Також це рослинні мотиви, які передавалися через геометричні форми. Якщо придивитися, то й троянди, і зірочки складаються з прямих ліній, прямокутників, зигзагів», — пояснює дизайнерка.

Не менш промовистою, на її думку, є й конструкція самих сорочок. Дизайнерка зазначає, що для Слобожанщини характерний типовий полтавський крій.

«Я отримала дуже багато відгуків, особливо від людей зі сходу. Для них ця колекція стала своєрідною віддушиною. Люди чекали на неї й дякували за можливість представляти культуру свого регіону через сучасний одяг. Думаю, для багатьох це стало несподіванкою, адже більшість дизайнерів звертаються до борщівської, карпатської чи галицької вишивки. Своєю колекцією я хотіла показати, що Україна значно різноманітніша, а традиції Луганщини теж мають унікальну спадщину, до якої поки що мало хто звертався», — додає вона.

Вишивка Полісся

Після  такого кропіткого дослідження Луганщини черга дійшла до Полісся, яке межує з рідною їй Сумщиною.

«Нова колекція, що ось нещодавно вийшла, присвячена орнаментам Полісся. Я звернулася до цього регіону, адже Сумщина також межує з Поліссям, і мені було цікаво дослідити, які між ними є спільні риси та відмінності. Можу сказати, що там теж багато червоного кольору, хоча чорного вже трохи менше. Натомість більше геометричних орнаментів. Водночас на Чернігівщині та Волині дуже красиво представлені й рослинні мотиви», — розповідає дизайнерка.

Полісся. Чоловіча сорочка

Оксана Полонець наголошує на важливості дослідження і збереження нематеріальної культурної спадщини кожного регіону України.

Фото та відео Олександр Млєков

Луганські