«Він завжди йшов першим». Пам'яті прикордонника Дмитра «Доббі» Погребака

29 липня 2026 р. 10:30

29 липня 2026 р. 10:30

Лисичанин Дмитро Погребак із позивним «Доббі» вважав, що саме на таких хлопцях, які з перших днів війни стали на захист країни, сьогодні тримається Україна.

«А хто, якщо не такі, як ми? Потрібні люди, які можуть направити у потрібне русло. Бо з насильно мобілізованих, які не вміють воювати та не мають досвіду, толку мало без того, щоб їх вести. Я вважаю, що їх треба надихати власним прикладом», - розповідав Дмитро.

Захисник, якому тільки 12 червня виповнилося 30 років, загинув 10 липня 2026 року під час виконання бойового завдання на Донеччині під час переміщення своєї снайперської пари для зміни сектора вогневого ураження. Дмитро натрапив на ворожу мінно-вибухову пастку із саморобним вибуховим пристроєм. Внаслідок вибуху він отримав смертельні проникаючі уламкові поранення. Від отриманих травм військовий загинув на місці.

Він устиг багато розповісти про війну. А його побратими — про нього.

«Якщо не дурень і якщо захочеш — навчишся»

До війни Дмитро був автослюсарем та мав власне СТО у Лисичанську, де народився та виріс. Він любив копирсатися у машинах та після війни мріяв повернутися до улюбленої справи. Проте його шлях склався інакше.

З листопада 2018-го до серпня 2020-го проходив строкову службу в Національній гвардії України на Луганщині, у районі Рубіжного. У серпні 2020 року підписав контракт із 3-м прикордонним загоном імені Героя України Євгенія Пікуса. 28 лютого 2022 року він уже виконував бойове завдання під Тернами на Донеччині, де його група знищила дві ворожі диверсійно-розвідувальні групи.

«Найперші бойові сутички у мене – це були Терни…Ми їздили машинами, двома екіпажами. Одна була броньована, типу розвідка, а інша – вже наша. Ми виїхали з Тернів на Макіївку, а там такий місточок є. Заїжджаємо на нього, а перед нами два танки. Ми розвернулися, проїхали метрів 200, знайшли місце, де можна заховати машини. І був перший бій. Піхоти на той момент у нас не було…Зброї теж особливо не було – РПГ, автомати, 2 «мухи». Але ми їм насипали, а коли боєприпаси скінчилися, тоді вже поїхали», - згадує Дмитро перший бій.

Дмитро Погребак

Вже згодом туди підійшли військові з важкішою технікою та прийняли бій.

Дмитро брав участь в обороні населених пунктів на Донеччині та Харківщині. Працював із гвинтівкою Barrett M82A1 калібру 12,7 мм. За цей етап війни він знищив 37 окупантів, поранив ще 10, зруйнував спостережний пункт (СП) і склад боєприпасів противника.

Він розповідав, що спочатку хотів опанувати дрони, але знайомий вмовив спробувати піти у снайпери.

«Сказав мені: якщо не дурень і якщо захочеш – навчишся. Отак раз-два і якось пішло», - ділився Дмитро.

Його побратим «Ювелір» у розмові каже, що він розбирався у всіх видах зброї.

«Навчав хлопців, як розібрати, як скласти, у всіх тактико-технічних характеристиках. Це без перебільшень був ідеальний воїн. Такий собі «Рекс» справжній», - згадує «Ювелір».

«Клятий Серебрянський ліс»

Найважчим напрямком для Дмитра залишився Серебрянський ліс. Він заходив туди двічі.

«Немає нашої роботи снайперської там. По-перше, видимість нульова. Від сили 15 – 20 метрів – це ні про що. Працюєш на слух. Росіян, звісно, бачили, вони підходили до наших позицій, кричали «Здавайтеся». Вони думали, там якісь лохи сидять. Відбили, звісно. Ще згадую Іванівське – тяжкі захід-вихід. Ще й зима. Йти до позиції десь 3 кілометри, небо чисте – все літає над тобою», - розповідав Дмитро.

Саме у Серебрянському лісі він отримав одне з найважчих поранень. За цей бій його представили до ордена «За мужність» I ступеня.

«Орден «За мужність» I ступеня він тримав за те, що коли ми знов повернулися у Серебрянський ліс, це було минулого року вже, він також пішов першим з чотирма снайперами. Вони були на крайньому рубежі, де ворог їх обходив по колу. Він грамотно розклав службу. І коли вони ходили штурмувати ворожі СП, попали на засідку. Отримали поранення. «Доббі» — важке. Він дійшов до позиції, мав кульове поранення в бік, отримав допомогу. Коли зняв розвантажувальну систему (РПС), кров фонтаном пішла. Ми прикрили вихід, але вони наткнулися на ДРГ. «Доббі» знищив двох окупантів. Й вивів піхоту», - згадує «Ювелір»

Про це поранення Дмитро також розповідав.

«Мене врятувало, що куля попала прямо в ремінь», - ділився «Доббі».

За словами Дмитра, тоді вони не знали, скільки саме ворога зайшло. До того ж росіяни, за його словами, глушили зв'язок та запускали дрони.

«Я розумію, що тропа, якою ми ходили, все – відрізана….Ми в облозі. Тоді кажу – давай, збираємось, будемо прориватися з боєм», - говорить Дмитро.

Виходити довелося близько кілометра. На це пішло майже 3,5 години.

«Коли всіх вивів у безпеку, я у бліндаж зайшов, отак впав і вже не міг встати. Поки адреналін був, тримався. Та й людей треба було вивести. Звідки сили бралися, не знаю», - розповів «Доббі».

Згодом стало відомо, що куля біля хребта розкололася на 3 частини. Було 2 операції. Рана була великою та глибокою – десь 20 сантиметрів.

Тричі машина не могла заїхати, щоб вивезти їх. Це вдалося зробити аж під ранок.

Проте саме у цьому «клятому», як його називав «Доббі», лісі він дізнався радісну новину.
«Коли я заступив з ним вперше у Серебрянському лісі, ми жили в одному бліндажі. І на позиції ходили зі снайперами НГУ. Наші ділянки були поряд. Це було літо позаминулого року. І в цей час у нього народжується донька. Я подзвонив командиру, сказав, що залишуся замість нього, щоб він поїхав до родини», - згадує «Ювелір».

Згодом подання на орден відкликали. Побратими Дмитра вважають, що натомість він заслуговує на найвищу державну нагороду — звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» посмертно.

«Розумієте, скільки у ньому було духу?»

Перші два поранення «Доббі» отримав на Куп’янському напрямку.

Вперше його поранило скидом. Він відмовився вийти одразу після цього, бо треба було облаштовувати позиції й він не міг кинути людей. Треба було подумати про укриття.

«Бо це вже небо. З нього ворог скидає все підряд», - згадує Дмитро.

Про той випадок «Ювелір» розповідає, що Дмитро із ще двома снайперами зайшов першим. Там впав скид і попав йому в руку. У робочу — праву.

«І він каже – не треба міняти, я ще можу працювати. Ви розумієте, скільки у ньому було духу? Він і далі тримав цей рубіж і тільки на ранок у нього рука опухла й він евакуювався. Він просто вже не міг натискати на спусковий гачок», - розповів побратим.

Друге поранення було у лютому. Дмитро якраз перекривав позиції. Він згадує, що його розбудив піхотинець, який сказав, що бачить росіян у тепловізор. Перших двох ворогів вдалося вбити, але лишалося ще 4. У цьому бою військовий отримав спочатку уламкове поранення у бік. А коли живим лишився один росіянин, хотів взяти того в полон.

«Підходжу, кажу «Здавайся». У в мене черга з тієї посадки. Куля влетіла у ногу та розрізала. Тож за той вихід одразу два поранення отримав. Ворога ж того добили», - ділиться «Доббі».

Після цього Дмитро був впевнений, що росіян треба завжди добивати, бо інакше можна очікувати від них усього.

«Я не знаю, чим їх накачують. Бо в них стріляєш, а він встав та пішов, як у фільмах жахів. Ну, в їхніх аптечках була наркота. Шприц та джгут. І ото вся аптечка», - ділиться він.

Про ті події згадує і «Ювелір».

«Нам передають, що йдуть дві штурмові групи на нас. Я був у бліндажі зі старлінком, мав доступ до стріму, де було видно дані «пташок». А Дмитро був на крайній позиції, яка першою з одного з напрямків приймала бій. Бачу – там йде контакт. Наші два снайпери та два піхотинці. Одного знищили ворога, ще 5 обходять їх зі сторін. Їх теж «покрошили». А у Дмитра була мрія взяти когось у полон, тому що у нас у підрозділі була фішка – хто бере росіянина у полон, йде у позачергову відпустку. А в оце момент йому залетіла куля, другому снайперу теж уламок прилетів. Він приймає бій. І я бачу по стріму, що якась сигнатура вилізає з нашого окопу й лізе ползком, і там сидять ще три сигнатури, один зліва, один справа. І видно вибухи. Думаю – це «Доббі», по любому. Коли все скінчилося, ми знищили противника, це дійсно виявився «Доббі». Попри уламок та кулю, він доповз до них, закидав гранатами й паралельно вів стрільбу, розставив піхоту, яка також вела вогонь та тримала рубіж», - розповів «Ювелір».

За ці два бої Дмитро отримав ордени «За мужність» II та III ступенів.

«Треба володіти ситуацією, аби зберегти людське життя»

«Ювелір» називає Дмитра відповідальним, справжнім та мужнім.

«Це та людина, про яку можна розповідати в історичних книжках, у школах для майбутнього покоління. Тут є той дух, відданість побратимам, Батьківщині. Таких дуже мало людей. Простий та людяний. Ми йому довіряли життя наших військовослужбовців. Він завжди йшов першим», - вважає військовий.

Познайомився він з ним у 2024 році, коли «Ювелір» потрапив у підрозділ до Дмитра.

«Він був одним з перших, коли формувався цей підрозділ снайперів. Пам’ятаю перше знайомство та перше враження – не подумаєш з першого погляду, що це боєць. Тому найперше враження було оманливим. Простий хлопець. Але коли пройшов з ним випробування, можу сказати, що багатьом качкам далеко до нього», - розповідає «Ювелір».

Вони здружилися, і Дмитро багато чому його навчив. У них навіть поряд ліжка стояли.

«Його бойовий шлях — це дійсно приклад для кожного бійця. До нього завжди була довіра. Всі були впевнені, що він виконає задачу й потягне хлопців за собою. У цьому був весь «Доббі». Без перебільшення. У нашому підрозділі він реально був кращий в плані організації служби, нових позицій. Скільки знищив ворога! Це завжди золота медалька з кількості», - ділиться спогадами прикордонник.

Його побратим із позивним «Морячок», з яким вони разом служили у 3-му прикордонному загоні імені Героя України Євгенія Пікуса, також згадує про нього як людину з великої літери.

«Дуже весела, позитивна людина по життю. Ми прийняли його як свого. Він дуже легко влився в колектив. Людина з великої літери. Він втратив усе на окупованій території, переїхав сюди, до Мукачева перевіз свою сім'ю — дружину і двох донечок. Хотів тут влаштовуватися, жити, але, бачите, війна забирає найкращих. Неодноразово був поранений, але завжди виходив із бою переможцем. Цього разу доля склалася інакше, на жаль», — поділився побратим спогадами з «Суспільним».

Його побратим «Турист» також згадує Дмитра як такого, кому була не байдужа доля людей.

«Майже протягом року ми заступали з «Доббі» на позицію. Головна риса «Доббі» — для нього було дуже важливо насамперед зберегти життя побратимів, людей, які перебували поруч. Наприклад, він міг вести бій і паралельно питати, як твої справи, чи не потрібна допомога. Міг десь перемотати, щось зав'язати, потім знову вибігти й далі вести бій», — поділився «Турист».

Про відповідальність казав і Дмитро.

«Я несу відповідальність за людей. Перед тим як їх кудись заводити, обов’язково все розвідую сам, дізнаюся про все. І не в тих людей, які сидять на КСП (командно-спостережний пункт), а в тих, хто безпосередньо на бойових. Вони знають, де які тропи є, де якийсь рух, де «пташки» літають. Треба володіти ситуацією, аби зберегти людське життя», - розповідав він.

«Не дарма захищав своє рідне місто»

Дмитро дуже пишався нагородою «Захисник Луганщини». Про те, як отримав її, він розповідав в одному з відео.

«Приємно, бо я ж звідти. Буде пам'ять тепер. Не дарма захищав своє рідне місто — Лисичанськ», - каже Дмитро.

Про те, як сильно Дмитро сумував за домом, розповідає і «Ювелір».

«У нас був момент, коли ми відпочивали, вмикали музику. І там пісня про Лисичанськ, я йому знайшов. І він аж заплакав, бо туга за домом однозначно була. Скупа пацаняча сльоза пробігла. Коли ми були у Серебрянському лісі, а це ж недалеко від Лисичанська, кажу – «Тут недалеко, мусимо як ДРГ-шники забігти до тебе додому». Жартували так. Хотілося просуватися, щоб побачити дім. Хоча його хата була розбита», - каже «Ювелір».

Удома на Дмитра завжди чекали дружина, дві доньки, мати та брат.

«Точніше, вже не вдома, бо він в окупації», - каже він.

Родина завжди хвилювалася, хотіла, щоб він мав спокійнішу службу.

«Але я ж в тилу не висиджу після всього, що побачив. Якщо нічого не робити, ворог просто заходитиме далі, далі й далі», - вважав Дмитро.

Були в нього й плани на мирне життя.

«Хочу справу свою відкрити. СТО мати. Мені подобається ремонтувати автівки, я цьому навчався. А там подивимось. Може, і на службі лишуся», - розповідав він.

Здійснити ці плани Дмитро не встиг. Його поховали у Мукачеві 18 липня.

Луганські