«Ще у 2005 році я набив собі тризуб»: історія ігумена Іоана з Луганська

11 серпня 2026 р. 13:08

11 серпня 2026 р. 13:08

Ігумен Іоан (Луценко) нині служить на Полтавщині. Він народився й виріс у Луганську, ще задовго до війни відкрито демонстрував свою українську позицію, а після окупації залишив рідне місто й перейшов з УПЦ МП до Православної церкви України. Сьогодні священник допомагає військовим, курує спеціальні поховання полеглих захисників і є намісником чоловічого монастиря.

В інтерв'ю SD.UA він згадує дитинство в Луганську, пояснює, чому залишив УПЦ МП, розповідає про служіння під час війни, втрату зв'язку з донькою та мрію ще раз побачити рідне місто.

- Отче Іоане, яким Ви пам'ятаєте своє дитинство в Луганську? Як прийшли до церкви?

- Я народився та виріс у Луганську. Малим жив у військовому містечку, бо тато служив. При цьому шахтаря вперше побачив лише у 16 років. Батько мого знайомого працював у шахті. Він підійшов до нас — наче звичайний чоловік, тільки навколо очей усе було чорне, ніби нафарбоване. Я запитав, чому. Він пояснив, що після роботи ще 2–3 дні не сходить вугільний пил. Ось такий у мене був досвід знайомства із шахтарями.

З Луганська я майже нікуди Україною не виїжджав. Був в Одесі, Києві, Полтаві. Навіть до 2014 року думав, що найбільші міста в країні – це Донецьк і Київ, а всі інші маленькі.

А ще з дитинства мама мене водила до церкви. Спочатку ходив добровільно-примусово, а потім, коли виповнилося 16 років, сказав, що більше не хочу, бо вже дорослий. Однак згодом, 20-річним, почав знову ходити до храму в Луганську та виїжджав у село Красний Деркул, розташоване за 2 км від кордону з росією. Згодом жив у Станиці Луганській, у 2009 році став дияконом УПЦ МП. Через чотири роки був висвячений у священники у храмі, розташованому неподалік парку Горького.

У 2014 році, коли прийшли «асвабадітєлі», я виїхав з Луганська та перейшов до УПЦ Київського патріархату.

Ігумен Іоан (Луценко)

- За яких обставин Ви виїжджали з рідного Луганська у перші дні війни?

- Я залишав Луганськ у 2014 році, так би мовити, останнім потягом, збирався майже рік. Треба було допомогти сестрі, бо вона має інвалідність першої групи. Довелося все показати, перевезти речі до Києва. У світі кажуть, що тоді була чуйка, а в церкві, що Бог підказав – бо на наступний день почалися сильні обстріли. Я, тим часом почав служіння в Станиці Луганській. А згодом поїхав до Києва. Тоді виношував думку перейти з Московського до Київського патріархату.

Хрещення дитини

- Швидко наважилися на такий крок?

- Це все було дуже важко. Думав: «А раптом це не по благодаті». Зрештою, прийняв рішення, і через два-три тижні життя у Києві приєднався до УПЦ КП. Був владикою Філаретом направлений до владики Федора, митрополита Полтавського і Кременчуцького. А Федір направив у Кобеляцький район. Для мене це був подарунок. Бо я маю гадяцько-єврейсько-українське коріння. З 1970-х до 1990-х років мої рідні їздили по картоплю до бабусі в Плішивець під Гадячем. Це вже згодом бабусю забрали з Полтавщини до Луганська. І от, у червні 2014 року я повернувся в Полтавську область.

- Сімейне коріння найбільше вплинуло на Вашу українську самоідентифікацію?

- Звісно. Хоча, з іншого боку, коли я отримував паспорт у 16 років, мене питали — чи я українець, то відповів: «Мама росіянка, тато українець». І обрав тоді середнє «руський». Мій батько, бувши військовим, одним із перших долучився до Спілки офіцерів Луганщини. А у 2014 році, на тлі подій Майдану, я вболівав за Україну. Тоді я не міг голосувати у першому турі до досягнення 18-річчя. У мене день народження 21 листопада, а перший тур був раніше. А вже другий тур був саме 21 листопада, тому я міг віддати свій голос. І радів, що міг зазначити в бюлетені «Нашу Україну». І тоді виникали конфлікти на релігійному ґрунті – бо це сьогодні ти віриш і в Бога, і в силу України. А в УПЦ МП ти вибираєш: або Бог, або церква. Якщо для когось нормально любити Україну, то там це нацизм. Але для мене було важливим питанням служіння Богу.

У 2014 році все стало на свої місця – коли священники в Луганську говорили: «Ну коли ж прийде руський мир і порядок.

А для мене, наприклад, навіть уявляти, що я, виконуючи служіння, буду отримувати рублі, було дуже гірко. Однак пощастило, що рублями жодного разу не отримував.

- Чи знали у Луганську про Ваші проукраїнські погляди?

- Була історія, що я собі у 2005 році, ще не бувши священником, тризуб набив. Це зробив за прикладом старшого брата. Мені закортіло зробити тату, і я тоді вирішив набити саме тризуб. Бо вважав, що якщо й робити, то щось значне. Бо я ж українець. Тоді була така мода, що я ходив у футболочках з сіточки, безрукавках. Аби було видно, що в мене тризуб на плечі. І мені ніхто жодного разу якісь зауваження, типу, що я бандерівець, - ніколи нічого такого не казав. Все нормально було.

Коли став священником, маючи татуювання, я не сильно ховався – на Водохреща купався в річці. Сусіди, знайомі могли побачити.

А старші священники з тих, хто мене знав, мою поведінку та моє татуювання сприймали як «переросте, молодий ще». Не було такого прямо негативного ставлення до мого українства. Це не сприймалося як найголовніше.

Мій духівник Павло (Валійський), тоді ще архімандрит, мав коріння як запорізького, так донського козацтва, але сприймав за ідею, що то все росія. Так от, коли мене рукопокладали у диякона, спочатку постригали за традицією у читця. І на конверті, у якому були мої пострижені локони, він підписав: "В День всех Святых Земли Российских 21.06.2009".

Пізніше його, єпископа Біловодського Павла (Валійського), вікарія Луганського, за активну співпрацю з «лнр» було возведено до архієпископа.

- Які сьогодні Ваші основні обов’язки як священника православної церкви?

- Я зараз є пресвітером у селі Горбанівка, розташованому під самою Полтавою. Окрім того, служу намісником Горбанівського Різдво-Богородичного чоловічого монастиря ПЦУ у селі Горбанівка Полтавського району. Ще курую напрям спеціальних поховань військовослужбовців у Полтавському районі, також за можливості допомагаю військовим Сил оборони України. Періодично виїжджаю у місцеві колонії до в’язнів.

- Ви кажете, що маєте досвід служіння військовим. З якими запитами найчастіше звертаються наші захисники до Вас, як до священника?

- Я часом виїжджаю до наших захисників, коли просять щось посвятити, чи на поховання. На жаль, були ситуації, коли доводилося ховати хлопців, які вчилися в школі неподалік дому, де я ріс в Луганську. Прикрі випадки.

А щодо питань – в основному хочуть з’ясувати якісь моральні аспекти. Наприклад, була молода пара на освяченні військових автомобілів, і хлопець з дружиною хотів повінчатися. Я розповідав, як треба сповідатися. А він каже, що як же сповідатися, якщо в оці роки війни людей вбиваєш. Я відповів, що взагалі вбивати погано, але дозволяти ворогу приходити й нищити українську землю, це неможливо. І під час війни, чим більше ти вб'єш ворога, тим менше у нього буде змоги просунутися на нашу Богом дану батьківщину.

Не дозволити військовому вбивати – це як поліцейського відправити до бандитів та забрати у нього зброю. Захищати свою землю від ворога та зла, це нормально й завжди добре.

І в історії були священники, які за допомогою зброї зупинили ворога.

Також є проблема, що відстань руйнує сім'ї. І зараз, і пізніше, чимало сімей, на жаль, розпадуться через те, що чоловік і жінка далеко один від одного та звикають життя окремо. Стають чужими, одинокими.

З військовими

- Є щось цінне, що залишилось у Вас в окупованому Луганську?

- У моєї мами було два будинки на Луганщині (тепер вона зі мною живе), а житло розвалилося досі. Я був одружений. На початку війни, у 2014 році, моя дружина з дитиною через обстріли вимушені були поїхати до Курська, там жила її тітка. Я залишався вдома, потім під час окупації Станиці Луганської я виїхав до Києва. Після цього я отримав направлення до села Марківка Кобеляцького району. А через деякий час моя дружина приїхала до мене з дитиною. Пів року пожили. Проте потім вона спочатку виїхала сама, а через пів року забрала й доньку. Я привозив доньку на місяць до себе раз на рік. Згодом моя дружина завела собі нового чоловіка й народила ще дитину, ми розлучились. У 2019 році я прийняв чернечий постриг вже на парафії, де служу тепер, у Горбанівці. Востаннє обіймав свою доньку у 2022 році. Тримаємо з нею зв'язок через Telegram.

Хотів би частіше бачити свою доньку. Хто мені поверне ці 12 років, коли я не можу обійняти свою дитину?

Я не можу сказати, що бажаю повертатись до Луганщини. Однак мені болить, що я не маю змоги навідувати могили моїх рідних. Відвідувати Луганськ, мабуть, хотів би. Але жити там — ні. Але як буде – то вже як в армії – якщо благословлять, то, мабуть, поїду служити.

- Що б Ви сказали людям, які після життя в УПЦ МП сьогодні переосмислюють свою віру та шукають своє місце в українському православ'ї?

- Хочу поділитися своїм досвідом. Я від народження спілкувався російською мовою, але перейшов на українську, коли прийшли «освободітєлі». У мене дідусь був хрещений на честь річниці Олександра Невського, але для мене Невський тепер не є такою особистістю, щоб її шанувати. Так само мені тепер чужі російські інші маркери. Тому якщо людина налаштована зробити переоцінку цінностей, вона знайде для себе рішення.

Луганські