Виїзд з окупації, евакуація населення та служба під обстрілами: історія рятувальника з Луганщини Олександра...

17 вересня 2026 р. 09:38

17 вересня 2026 р. 09:38

Рятувальник Олександр Брайловський – уродженець Сватового, але останній рік жив і працював у Сіверськодонецьку. З перших днів повномасштабного вторгнення він залишався на Луганщині та продовжував виконувати свій службовий обов’язок.

8 березня 2022 року Сватове, рідне місто пана Олександра, було окуповане. В окупації опинився і сам рятувальник. Його вдалося виїхати та повернутися до служби на Луганщині.

У травні 2022 року рятувальник працював на напрямку Лисичанськ – Бахмут. Евакуював людей із міст, які щодня потерпали від російських обстрілів: вивозив дітей, літніх та маломобільних людей, а також їхніх домашніх тварин. Згодом продовжив службу на Харківщині, а нині працює в Ужгороді.

В інтерв’ю SD.UA напередодні Дня рятівника Олександр Брайловський розповів про перші дні повномасштабної війни, перебування в окупації та виїзд з неї, евакуаційні маршрути під обстрілами та службу на різних напрямках.

- Пане Олександре, яким було ваше життя у  Сіверськодонецьку до повномасштабної війни?

- Сам я родом зі Сватового, але жив у Сіверськодонецьку. Там працював у Головному управлінні ДСНС України у Луганській області. Життя було тихим і спокійним. Сіверськодонецьк – дуже гарне місто. Моя робота полягала в гасінні пожеж, порятунку людей та веденні необхідної документації.

- Чи могли ви тоді уявити, що місто невдовзі опиниться в епіцентрі бойових дій?

- Ні. Можливо, такі думки десь і виникали, адже на Луганщині війна почалася ще у 2014 році. Але я навіть не думав, що все може розростися до таких масштабів.

Олександр Брайловський

- Де саме ви зустріли ранок 24 лютого? Що стало першим сигналом для вас, що почалася повномасштабна війна?

- Першим сигналом для мене був дзвінок від керівництва. Це було близько четвертої ранку. Сказали, що оголошено «збір-аварію» і всім потрібно прибути на роботу з тривожними валізами – із запасним одягом, засобами гігієни та всім необхідним. Я прибув на службу і відтоді й досі їжджу з тією валізою.

- Чи ходили на роботі попередньо якісь розмови про те, що буде повномасштабна війна і треба готуватися?

- Коли це вже сталося, складно аналізувати попередні розмови. Мені особисто ніхто не казав, що стовідсотково буде війна, коли саме вона почнеться і що потрібно робити. Ми з батьком будували будинок, планували майбутнє, хотіли просто спокійно жити. Думок про велику війну не було. Таких масштабів точно ніхто не очікував і не міг передбачити, що станеться така трагедія.

- Як розгорталися події на службі після початку повномасштабного вторгнення? Як змінилася ваша робота в перші дні?

- Вибухи були й у місті, й за його межами, по області. Ми обговорювали подальші дії, почали вести облік того, що вже окуповане, а що окуповується. Розпочалася документальна підготовка, роботи стало значно більше. Потім почалися виїзди.

Усе відбулося дуже різко. Зараз навіть складно пригадати всі деталі, мабуть, працювали на адреналіні. Хотілося якнайбільше зробити для людей: допомогти вивезти їхнє майно, врятувати наших жителів. Це була наша головна ціль.

- В який момент ви зрозуміли, що бойові дії наближаються і туди, де ви перебуваєте?

- 8 березня, коли захопили моє рідне місто – Сватове. Тоді я знаходився там у службових питаннях. Це було дуже важке відчуття: місто ніби було моїм, але водночас – ні. Бо надалі туди поїхати я вже не міг. Почалися перші загибелі людей, забрані дитячі життя. Тоді я зрозумів, що це справжня біда.

- Ви опинилися в окупації. Що ви відчули в той момент і про що думали, коли зрозуміли, що допомога може бути недоступною?

- Нічого. Я не злякався, навіть не задумувався над цим. Одразу була одна мета –  якомога швидше дізнатися, як виїхати з окупації та продовжити займатися своєю справою.

Шок у всіх був тоді, коли вони увірвалися до нашої частини. Але про це я поки не готовий говорити. Скажу одне: у кожного з нас були свої обставини та питання. Хтось із колег не міг виїхати через хворих чи маломобільних батьків, люди опинилися фактично в безвиході.

Я взяв пакет із речами й ухвалив рішення виїжджати. Придумав версію свого виїзду, акцентуючи на тому, що їду туди й назад. Коли вдалося проїхати блокпост, попрямував у бік Дніпра.

- Як на той момент відбувався виїзд з окупації? Чи вас безперешкодно пропустили через блокпост?

- За блокпостом була єдина заправка з газом. Спочатку людей випускали туди й назад, але це тривало буквально кілька днів. Після мене вже ніхто не міг виїхати – обстановка стрімко змінилася, і людей перестали пропускати. Просто так збіглося, що я встиг виїхати. Пізніше мої колеги виїжджали вже через Європу.

- Пане Олександре, чи був під час цієї дороги момент, коли ви подумали, що можете не доїхати до українських позицій?

- Був. Я їхав у складний час, коли в небі була повітряна техніка і тривали обстріли. Мій маршрут пролягав через частину Донецької та Харківської областей, а вже потім я виїхав у Дніпропетровську область. Було небезпечно. В Ізюмі тоді тривали наступальні дії, тому я проїжджав осторонь, безпечнішими шляхами.

Наскільки мені відомо, через тиждень цією ж дорогою їхали люди, і їх розстріляли. Мені ніхто не давав гарантії, що я доїду, але я вирішив спробувати.

- Розкажіть про вашу роботу на напрямку Лисичанськ – Бахмут у травні 2022 року. Як були організовані виїзди та як проходив звичайний день рятувальника в той період?

- Тоді траса Лисичанськ – Бахмут уже обстрілювалася. Був один об’їзний шлях, польові дороги, які стали фактично єдиним шансом для людей виїхати з Лисичанська та врятуватися.

Напередодні ми визначали час виїзду по людей. Він постійно змінювався залежно від безпекової ситуації. У броньований автомобіль завантажували, наскільки це було можливо, питну воду, солодощі для дітей, продукти,  – близько 5–8 тонн.

Екіпаж прямував до визначеного місця в Лисичанську через наш підрозділ, який функціонував у місті до останнього. Наші колеги проводили опитування серед населення: записували, хто хоче виїхати, скільки людей, скільки речей вони мають із собою. Ми все прораховували й визначали, що в певну дату зможемо приїхати та забрати, наприклад, 18 осіб, зокрема дітей. Вивозили також тварин.

Коли приїжджали, вивантажували продукти, швидко завантажували людей і намагалися якнайшвидше виїхати звідти. Так була організована наша робота. Намагалися проводити виїзди в різний час і з різних точок.

Бахмут тоді не був цілком безпечною зоною, але там було безпечніше, ніж у Лисичанську та Сіверськодонецьку. На місці, у Бахмуті, поліція та волонтери перевіряли людей і документи, з’ясовували їхні ситуації та потреби. Потім людей вивозили до шелтерів у Краматорську, Павлограді, Дніпрі або до родичів.

- За час цих операцій вам вдалося евакуювати понад 130 людей. Чи можете пригадати один із найскладніших або найбільш пам’ятних виїздів?

- Кожен виїзд був по-своєму тривожним, адже ми переживали не лише за власне життя, а й за життя людей, яких вивозили. Ми відповідали за них.

Коли навколо гучно, дуже неспокійно, треба було ще й переконати людей довіритися нам, сісти в машину і не передумати в останню мить. Ми забирали адресно маломобільних осіб. Приїжджаєш за адресою, а їх немає – кажуть, що вони спустилися в якийсь підвал. Зв’язку та мережі немає, і ти не знаєш, де їх шукати. Це було дуже складно.

Найважче було бачити дітей. Вони ще фактично не встигли побачити життя, а вже переживали такі події. Їхні сльози дуже важко було сприймати. Але вони молодці, у деяких випадках краще справлялися зі стресом, ніж деякі дорослі.

Ми самі були на нервах і в стані постійного стресу. Переживали, щоб техніка не підвела, щоб машина не зламалася і не зупинилася десь посеред поля.

- Яким ви побачили Бахмут, коли приїхали туди, і наскільки воно відрізнялося від того Бахмута, який люди знали до повномасштабної війни?

- До цього я ніколи не був у Бахмуті, тому не знаю, яким він був до повномасштабного вторгнення. Коли приїхав уперше, побачив його вже розбитим, сірим, одним словом, передовим містом. До лінії фронту було близько восьми кілометрів.

Але попри це, місто залишалося охайним і доглянутим: усе було в трояндах, біля річки Бахмутки був дуже гарний, доглянутий парк. Місто не залишали напризволяще –  його прибирали, доглядали за клумбами. Водночас із кожним днем воно дедалі більше руйнувалося.

- Пане Олександре, коли ви самі виїхали з Бахмута?

- Керівництво давало відповідні розпорядження. Усе було організовано так, щоб співробітники мали можливість відновитися, побути з родиною. У нас були ротації та визначені терміни роботи.

Приблизно наприкінці червня мене змінили за наказом і направили до Харкова. 3 липня вже майже вся Луганська область була окупована. Колеги, які залишилися там, ще близько тижня працювали й завершували евакуацію. Після цього керівництво ухвалило рішення допомагати Харківській області.

- Наскільки у Харкові відрізнялася робота від того, чим ви займалися на Луганщині та Донеччині? Які завдання виконували там?

- Там моя робота була більш різноманітною. Ми займалися документацією та організаційними питаннями. На той час велика кількість луганських рятувальників продовжувала службу на території Харківщини. Ми брали участь в координації діяльності зведеного загону гарнізону, проводили ротації, ліквідовували наслідки російських обстрілів.

Також займалися гуманітарною допомогою,  її завантаженням, розвантаженням та перезавантаженням.

Відверто кажучи, Луганщина та Донеччина нас сильно загартували, тому в Харкові усі події сприймалися вже, як звичні, якщо так можна казати. Але масштаби там теж були страшні. Людей у нас було багато. Кожного дня – «шахеди», ракети. Часто працювали без сну: після ночі в підвалі виходили на службу і продовжували працювати.

У Харкові я проходив службу до середини 2024 року, поки не переїхав. Для мене було важливо, щоб моя родина була в безпеці. Саме тому я хотів, щоб ми були на Закарпатті.

- Чим робота в цьому регіоні відрізняється від служби безпосередньо в зоні бойових дій та які навички, отримані на сході, сьогодні найбільше допомагають вам?

- Відрізняється насамперед меншим ризиком для життя та емоційним навантаженням. Наразі я проходжу службу в Ужгороді, але їжджу у відрядження, зокрема під час блекаутів, де виконую різні завдання.

Ці навички, слава Богу, тут мені не так часто потрібні. Коли ж їжджу в центральну та східну частини України, цей досвід допомагає мені оперативніше думати й ухвалювати рішення.

Насправді рятувальникам не потрібно мати якихось особливих навичок,  у кожній області та кожному підрозділі вони все вміють: і мотузку зв’язати, і пожежу загасити, і людей врятувати, і надати медичну допомогу. Просто хтось робить це швидше, хтось – ні.

Коли є фактор вибухів і стресу, рішення потрібно ухвалювати ще швидше та вчасно реагувати на ситуацію. Для нас головне –  успішно й швидко прийняти правильне рішення та забезпечити безпеку особового складу, за який ми відповідаємо.

- За весь цей час ви бачили війну з дуже близької відстані — окупацію, обстріли, евакуації дітей, зруйновані міста. Як усе це змінило вас особисто? Чи залишилися ви тією людиною, якою були 24 лютого 2022 року?

- Дуже складне питання. Думаю, я не можу залишатися тією самою людиною, якою був 24 лютого 2022 року. За цей період я одружився, у мене народився син, з’явилася сім’я і, відповідно, більше відповідальності.

Але в душі я не змінився. Просто тепер я ще більше переживаю за своє місто, батьків і рідних.

- Що дає сили знову вдягнути форму і їхати на виклик, коли здається, що війна не має кінця?

- Ця робота – моя мрія. Я до неї йшов. Пройшов казарму, берці, форму, чотири роки навчання, щоб стати офіцером ДСНС. Я свідомо обрав цей шлях, це моя ціль. Мене тримає любов до служби.

Думаю, всі бачать повідомлення про те, що ДСНС – одна з тих служб, яким люди довіряють, яка не зганьбила себе. Мені приємно відчувати себе частиною цієї великої родини.

Луганські