Не українські романи про Україну: що тепер їм про нас цікаво знати?

21 грудня 2024 р. 22:13

21 грудня 2024 р. 22:13

Україна як простір переходу, а українці — агенти хаосу. Так на початку 2000-х нас зображали автори транснаціональних бестселерів, які напряму чи по скісній описували Україну. З кінця 2010-х картинка змінилася. Іноземні письменники нині бачать Україну — гарантом безпеки інших держав світу. Але все ще буферною зоною, де мешкають люди з винятковим досвідом виживання.

Від “Мазепи” Байрона

Візьмімо за умовну точку старту чотири хітові романи, визнані транснаціональні бестселери, які напряму чи по вкісній стосуються України. Це — “Все ясно” Джонатана Фоера (2002), “Коротка історія тракторів по-українськи” Марини Левицької (2005), “Гра” Анни Шевченко (2012), “Щиголь” Донни Тартт (2013).

Усі вони, попри очевидну розбіжність стилів і завдань, підпадають під одну матрицю. Іноземець їде в Україну, куди його зваблює якась таємниця. Вона виявляється ідеальною зоною переходу, де герой здобуває потрібну йому ініціацію, отримує кілька шрамів і повертається назад кращою, принаймні зрілішою людиною. За провідника йому — місцевий, якого закони зовнішнього світу не обходять.

Варіація сюжету: українець самовільно проникає в унормований світ іноземця і вже на місці проводить його через випробування, щоби герой укріпився у своїй вірі в західну цивілізацію.

Ще, мабуть, від байронівського “Мазепи”, голяком прив’язаного до коняки за подружню зраду, і до романів про Україну кінця 2010-х, імідж країни та її мешканців формується саме так: транзитна зона беззаконня і трікстери (герої-антагоністи), які тут ширяють на волі. Україна — простір переходу, зона, де не діють правила і не існує меж. А українці — агенти хаосу, трікстери, яким границі ще не придумали.

“Скасування України в собі”

Шанталь Ґаран “Наталя”. Фото: anetta-publishers.com

Але наприкінці 2022 року на читацьких форумах вибухнув локальний скандал. Він засвідчив: щось змінилося, і не тільки читацька оптика та горизонти очікування українців. Історія стосувалася прохідної книжки — франкомовного роману “Наталя” Шанталь Ґаран 2018 року.

Героїня роману — єврейка під сто років, родом зі Львова. Її знайшов давно покинутий син і прагне дізнатися правду про своє народження. Наталя згадувати це не хоче, вона доживає мирне американське життя. За межею пам’яті залишилося три зґвалтування, один із ґвалтівників був українським поліцаєм. Те, що в не українському романі українець коїть сексуальний злочин на війні, якраз викликало хвилю обурення. Авторка переконувала, що користувалася в роботі над романом реальними свідченнями, але її не чули.

Клер Бержерон “Скрипка Спіріт Лейку” . Фото: anetta-publishers.com

Прикметно, що увагу українського читача не привернув потужніший момент. Дівчина переживає насилля від чоловіка-українця, тому воліє відмовитися від своєї ідентичності, аби травматична подія минулого перестала існувати разом із відкинутою належністю.

Такий же посил містить і канадська белетристика 2016 року “Скрипка Спіріт Лейку” Клер Бержерон, яка з’явилася українською десь за півроку до “Наталі”. Головна героїня — заможна донька фабриканта з Калушу, обдарована музикантка, яка втікає до Канади від Першої світової, а там потрапляє до трудового табору. Щоби вижити, виходить заміж за колишнього земляка, він її ґвалтує за мовчазної згоди його родини. В фіналі літня пані, зіркова скипалька повертається на місце жахливих подій та вперше розказує дітям-онукам, що не є француженкою, як до того всім брехала.

“Скасування України в собі” не помітили, бо читацька оптика щодо такого в романах про Україну давно збилася. Десятиліттями книжки про Україну описували повну асиміляцію як благо для біженців з “випаленої землі” на сході Європи. Будь чемною жертвою, ми тебе пожаліємо, тут же забудемо про це, а ти станеш однією із нас, асимілюйся і заткайся.

“Криваві землі” й гепі-енд для вцілілих

І от в кінці 2010-х і на початку 2020-х картинка змінюється. При чому дуже стрімко і в галузі популярної літератури, яка є доста консервативною. Очевидно, що причина тому — війна та підвищений запит на наративи про Україну. Змінюються і техніки письма. З корпусу романів останніх двох-трьох років постає посил, в якому позитивних і негативних (для нас) компонентів порівно. Перше: Україну починають сприймати як гарантію безпеки інших країн. Друге: ретравматизація України є необхідним фактором цієї гарантії. Почнемо захопливу гру: скільки геноцидів можна згадати в одному популярному романі про Україну?

Ерін Літтекін. Фото: facebook.com

Ерін Літтекін — авторка двох хітів: “Загублені доньки України” (2023) і “Хранителі пам’яті Києва” (2022). Літтекін має українське походження, її прадід і прабаба були з Волині: поляк і українка ДіПі. Родинна історія надихає авторку.

Передмови до романів чітко синхронізують описані події Другої світової з сьогоднішньою війною в Україні. Літтекін розділяє думку про війну з Росією, що триває 300 років, і чітко акцентує це в промо-кампанії. До просування Літтекін долучилася і Крісті Ліфтен, авторка бестселеру високого тарифу “Бджоляр з Алеппо”, за допомогою якої англомовні читачі фікшн намагалися розібратися в подіях в Сирії. Ліфтен рекомендувала негайно прочитати книжку Літтекін і наполягала, що таке читання має стати етичним актом. Власне, Ліфтен проробила з Сирією те саме, що Літтекін робить з Україною: вводить країну в поп-культурний простір на правах теми якісної белетристики.

“Загублені доньки України” описує першу половину 1940-х. У фокусі — троє дівчат, два юнаки та два села Соняшники і Маки.

Галя Білик живе в Київському Райхскомісаріаті, в селі Соняшники десь під Києвом. Їй 11 років, її виховують Катя з Миколою, але вони не рідні їй батьки. Від біологічної матері дівчинки, яку звали Аліна, на згадку залишилося лише фото. Катю і Галю разом мали відправити на роботи в Німеччину, але Катю визнають не годною і Галя опиняється в потягу для остарбайтерів, де знайомиться з Лілею.

Лілія Шумська з Волині, села Маки на південь від Ковеля. Лілиних батьків і брата убило польське підпілля, батько був православним священником. Її врятували дядько Максим, татів брат, і тітка Віка. Лілі 17 років, вона талановита художниця. До неї залицяється друг дитинства Олексій: він іде в поліцаї, але насправді веде внутрішню роботу для УПА. Але Ліля відхиляє його пропозицію, бо закохана у поляка Філіпа Новака, батьків якого убили українці. Лілю депортували в Німеччину разом зі Славком, старшим сином Віки.

Віка Мельничук уже 15 років в шлюбі: коли Максим овдовів і поховав доньку, Віка втратила всю родину, яку розкуркулили і знищили, тоді вони знайшли втіху одне в одному. Щойно Віка народила Надю, але у неї є ще Богдан, Софійка і 13-річний Славко. Коли Славка депортували, Віка збирає родину і подається його шукати. У той самий час на Волинь наступають радянські війська, й Віка добре пам’ятає червону окупацію.

Кожен наступний етап “Загублених доньок України” — накопичення втрат, нарощування загроз. Процитую показову репліку Лілі: “Маму вбили німці, брата вбили совєти, батька вбили поляки. Кожна частина цієї війни щось у неї забрала”. Героїв підводять до межі терпіння і дарують вельми штучний гепі-енд. Галя залюбиться в Славка, їх поєднає небезпека і спогад про калинове варення матусь, вони одружаться. Лілія зустріне в Німеччині Філіпа. Віка проїде пів воєнної Європи, з’єднається з Славком. І всім вони дружно емігрують до США, єдиний смуток полягає в тому, що Галя не може зв’язатися зі своїми названими батьками.

Тут на допомогу прийде роман “Хранителі пам’яті Києва”. У 2004 році в Вісконсині Кесі важко переживає втрату чоловіка, який потрапив з донькою в аварію. Генрі загинув на місці, а п’ятирічна Берді отримала важку травму і припинила говорити. Кесі – 31. Її матір Анна пропонує, щоби Кесі переїхала до бабусі 92-річної Бобі, яка починає втрачати пам’ять. Вона переховує по хаті і в садку їжу, називає онуку і доньку іншими іменами. За Бобі зараз наглядає Нік — молодий сусід з української діаспори, колись його бабця і бабця Кесі були найкращими подругами. Так і стається: Кесі переїздить до Бобі. Вона знаходить щоденник, який може дати відповідь на дивну поведінку старої, але Кесі та Анна української не знають. З читанням допомагає Нік, так між ним і Кесі починаються стосунки. А ми дізнаємося історію Бобі і хто така Аліна, у якої вона весь час просить пробачення і з якої починає спілкуватися навіть Берді.

Бобі — Шевченко Катерина Вікторівна, яка народилася в 1929 році в селі Соняшники. Це та сама Катя, яка виховувала Галю. Аліна — біологічна мати Галі й сестра Каті. Катя і Аліна вийшли за братів Павла і Колю. В Голодомор Аліна і Павло загинули, а Катя і Коля закохалися один в одного. Згодом вони емігрували, Касін дід Ніклас помер, коли Касі було шість років. Галю депортували німці, Катя її так і не знайшла. Кася в фіналі відшукала родину Галі з першої книжки і за допомоги Ніка починає учити українську.

Голодомор, Друга світова, фільтрація в таборах ДіПі, Волинська трагедія, на тлі — Перша світова і Радянсько-українська війни, в передмові — АТО і повномасштабна російсько-українська війна. Майже повний набір, в якому комфортно розгортається сюжет слізних мелодрам. Але при цьому читач отримує дуже чітке повідомлення: гепі-енд чатує на всіх уцілілих, які змогли вчасно покинути “криваві землі”, ні один із героїв Літтекен не залишається в Україні, хіба мертві, пам’ять про яких зберігають народжені у вільному світі нащадки.

Кон’юнктура і відстороненість

Як послання, що вдумливо репрезентує Літтекен, за два ходи перетворюється на кон’юнктуру — ринкову і жанрову, — добре видно з  роману Вікторії Белім “Півнячий дім” (2023). Авторка народилася в Україні, виросла в США, як і її героїня. В післяслові до книжки прямим текстом вказано, що роман автобіографічний, але місія її твору значуща: Півнячий дім пояснить контекст, в якому відбувається війна в Україні.

Батьки Вікторії розлучилися, коли вона була ще дитиною, роки три тому батько помер, він застрелився через банкрутство. Єдиний зв’язок із ним — дядя Володя, батьків брат, який живе в Ізраїлі, кінчений путиніст. Вікторія блокує безумного ватника і рушає на літо 2014 року до бабці в Полтавській області. Одночасно разом із Вікою в село приїздить ще й її кузен Саша, який виріс в Канаді. Поки Саша дивиться “Друзів” в російському дубляжі й обговорює з Вікою “Війну і мир” Толстого, та береться дослідити родинну історію.

Ніщо уже не зрівняється з тим, як Вікторія, яка щойно повернулася з Майдану і бачила там меморіал Небесної сотні, скаже, що почувається П’єром Безуховим в білому капелюхові посеред Бородинського поля. Але сюжет кудись рухається. У діда, виявляється, був старший брат Никодим, розстріляний між 1930-м і 1938-м у справі про змову націоналістів. Вікторія збирає про нього відомості, відвідуючи архіви КДБ в Полтаві — це і є Дім з півнями. “Повз той будинок і нині люди бояться ходити”, — повідомляє Вікторія. Але у неї минає право тримісячного перебування за кордоном, й вона повертається в Бельгію дописувати дисертацію про корупцію і миритися в Володею. Нажахані півнячим будинком полтавці залишаються в Україні.

І пуантом — Кетрін Марш “Загублений рік” (2023). Твір, в якому особистий контекст авторки радше нашкодив би, ніж допоміг осмислити тему. Кетрін Марш — русистка. Джерела, на які вона спирається — з історії СРСР. Мова, якою говорить її герої, — російська. Бабуся Марш емігрувала з України в 1930-х, дід був біженцем із Білорусі, в 1911 році він рятувався від мобілізації.

Схожою є родинна історія однієї з героїнь роману — Гелен Ломаченко, яка відвідує “Русскоє братство” і слухає “Лебедине озеро”. Гелен в 1932 році знає, що її родичі в Україні помирають, але не може нічим допомогти з Америки. В передмові Марш розказує, що опинилася в такій же ситуації в 2022 році: її рідня — в Україні, вона — в США і вона безсила допомогти Україні. Хіба може протидіяти пропаганді Кремля: і тут родичі з України забуті, а натомість — ламентація через закриття товариства “Меморіал”.

Але роман все-таки варто читати. У Нью-Джерсі 2020 року на карантині застряг удома 13-річний Метью. Батьки у нього журналісти: татусь опинився в ізоляції у Франції, мама забрала з притулку для літніх людей прабабу Неді і піклується про родину. Якось знуджений Метью утнув дурницю і мати його покарала тим, що наказала розсортувати папери прабаби. Там хлопець знаходиться фото двох дівчат, одна з них — Неді. Її звати Надія Миколаївна Ломаченко, їй майже сто років, була заміжня за хорошим американським хлопцем Томом Джонсоном, поховала дорослу доньку. Колись Надя жила в Білій Церкві, батько Наді був заможним селянином і загинув в ГУЛАГу, двоє братів і мати померли від голоду, тоді дівчинка рушила до Києві, де живе її дядько.

У родині Ломанченків було п’ятеро синів: близнюки загинули в Першу світову, Микола — тато Надії, Лев — затятий комуніст, зробив собі непогану кар’єру, номенклатура високого рангу, живе на Липках. У Лева є донька Міла, її мати давно померла, батько оберігає Мілу і створює світ, в якому партія і татусь всесильні. Виховувати юнку допомагає домробітниця Даша, чия родина помирає від голоду на Київщині. Надю Лев проганяє, але Міла допомагає їй переховуватися у вчительки музики. Даша повідомляє про господаря “органам”, Ломаченка арештовують і розстрілюють, Міла і Надя потрапляють в притулок, де обоє захворіють на тиф. Тим часом в Брукліні третій брат Ломаченко, батько Гелен — Іван — нічого не розказує про свою рідню в Україні. Гелен випадково дізнається про кузинку в Білій Церкві і намагається її врятувати. Надя приїздить до них в США.

Головна таємниця Неді Джонсон, яку вона розкриває своєму правнуку: вона є Мілою, Надя загинула в притулку, Міла видала себе за кузинку, щоби втекти з Радянського Союзу. Метью шокований цієї історію починає досліджувати Голодомор і береться писати справжню історію сестер Ломаченко.

Батько Метью прорікає: “Малий, колись твої онуки спитають, де ти був в той рік, коли весь світ боровся з Ковід-19. Подумай про те, щоби вести щоденник”. В щоденнику Метью ніц нема про Ковід, він весь заповнений свідченням Наді-Міли. Метью тисне на бабцю, підкуповує її шоколадом. Вона насправді не хоче розказувати цю історію. І не тому, що Міла стала Надею, а тому що Надя Ломаченко прожила довге життя Неді Джонсон, і це життя було щасливим. Її нинішні свідчення нібито скасовують ту щасливу жінку.  Мета Марш — розказати про Голодомор як геноцид і показати як формується свідомість свідка соціальних зламів. А на роль свідка, який уціліє, претендуватиме ясно що читач “Загубленого року”.

Підтримайте проект на Patreon

Львівські