Помер письменник Валерій Шевчук. Мандрівник, що відкривав нові світи

06 травня 2025 р. 12:42

06 травня 2025 р. 12:42

На 86-му році життя помер український письменник Валерій Шевчук. Про це повідомила його донька Юліана Шевчук.

Джерело: ВВС. Україна .

“Спочивай у мирі, тато! Батько помер в реанімації лікарні “Феофанія”. Останні дні перебував у дуже тяжкому стані”, – написала вона у фейсбуку.

Він був найяскравішим творцем сучасного українського інтелектуального роману. Авторитетний знавець барокової культури, він неймовірно багато зробив для популяризації української спадщини ХVІІ століття.

Валерій Шевчук також є автором ґрунтовної популярної біографії Івана Мазепи.

Радянський світ, який спритно заманював у свої липкі тенета, Валерія Шевчука так і не піймав. Письменник зумів утекти в спасенну бібліотеку, і книжки виявилися для нього надійним захистом.

Життєві орієнтири

Можливо, книжна романтика живила Шевчукову хлопчачу мрію стати геологом. Повоєнні злигодні змусили обрати звичайну робітничу професію, яка гарантувала хоча б мінімальні засоби для існування.

Але завжди Валерій Шевчук лишався захопленим книжником. Урешті, як не раз звірявся письменник, читання Григорія Сковороди визначило і його професійний вибір, і моральні та світоглядні життєві орієнтири.

“Сковорода – мій перший учитель, від нього я навчився, як морально, психологічно й культурно встояти людині в тяжких умовах тоталітаризму, що людину нівелював і зневажав, а часто й нищив”, – розповідав письменник в інтерв’ю виданню “Друг читача”.

У Житомирі, рідному Шевчуковому місті, його підтримав Борис Тен, відомий перекладач Гомера. Вони зустрілися у книгарні, і після дружньої розмови юнак став частим гостем у затишній оселі свого знаменитого земляка.

Великою душевною травмою став для Валерія Шевчука арешт і подальше ув’язнення старшого брата Анатолія.

Вони разом мріяли про літературну кар’єру, майже водночас почали друкуватися. Працюючи в обласній друкарні, Анатолій потай виготовляв лінотипний набір самвидавних текстів та передавав їх Богдану Гориню.

Один із текстів, закопаних на березі Тетерева, знайшли місцеві підлітки й віднесли в КДБ. Ця історія дуже вплинула на переоцінку політичних поглядів молодшого брата.

Тавро песиміста й формаліста

Дебютувавши на початку шістдесятих, у контексті того заполітизованого часу Валерій Шевчук видавався десь навіть марґіналом.

Попри вимоги офіціозної критики, мало писав про сучасність, вивчав архіви, барокову спадщину.

Письмо Валерія Шевчука алегоричне, “химерне”, він любить вдаватися до стилізацій. Звертається до вибраного, упривілейованого читача.

Тож у прокрустові рамки радянської літератури з її вимогою доступності, орієнтації на масового адресата вписувався погано.

Його одразу ж затаврували як песиміста й формаліста – на ті часи це були серйозні гріхи. Якраз вироблена, складна форма особливо дратувала опонентів молодих “шістдесятників”.

Валерія Шевчука навіть відправили на “перевиховання” у радянську армію. Причому служити довелося у негостинному Заполяр’ї. На далекій Півночі жилося дуже нелегко, проте й звідти він привіз чудові оповідання.

Болісне зіткнення із повсякденням

Його прозу, однак, не назвеш у строгому сенсі історичною, навіть попри те, що в центрі розповіді часом стоять реальні особи.

Скажімо, повість про Іллю Турчиновського, знаного поета, священника з Березані на Київщині, мандрівного дяка києво-могилянського вишколу, вражає неймовірним багатством конкретних деталей, через які непомильно пізнається сам дух часу.

Але водночас ідеться про речі універсальні – тож навіть важко спекатися підозри, що текст певною мірою автобіографічний. Бо зіткнення письменника, філософа, мудреця зі світом, із повсякденням і в ХVІІ, і в ХХІ столітті однаково болісне й травматичне.

Загал не готовий одразу прийняти цінності високочолого книжника.

“Ілля Турчиновський” став першою частиною одного з кращих Шевчукових романів “Три листки за вікном”. Продовженням була історія “Петра утеклого”, одного з нащадків Турчиновського. Написана вона була “за судовими актами ХVІІІ століття”.

А в романі “Дім на горі” автор увів “оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших”.

Чимало з цих історій – про спроби уникнути гріховних спокус. Відьми, перелесники, вродливі чорти – усі вони ніби й пізнавані, відомі з фольклору, з дитячих казок, але пригоди оповідаються переважно трагічні й надто складні для однозначного тлумачення. Між добром і злом не завжди легко зробити певний вибір, бо для того їх треба розпізнати.

Образ птаха

Валерій Шевчук дуже любив образ птаха як символу свободи, як нагадування про можливість втечі. Алюзія ця, звичайно ж, сковородинська. Григорій Сковорода, як і барокова культура загалом, для Шевчука стали джерелами постійного натхнення. Він перекладав барокові тексти сучасною українською мовою, упорядковував популярні антології. Писав белетризовані біографії, даючи нам змогу пізнати той захопливий світ.

А ще він казав, що не любить публічності, тому його рідко коли можна було побачити на публічних заходах.

“Не люблю трибун і мікрофонів. Я відчуваю, що тоді мене неначе вкладають у футляр. Саме слово “трибуна” нагадує сумну споруду. Вважаю, що серйозний письменник не може бути популярним”, – казав він в інтерв’ю газеті “День” ще у 2009 році.

Натомість, Валерій Шевчук вів історико-суспільні програми “Козацька держава”, “Київ, культурний і державний”, “Загадки і таємниці української літератури” на Українському радіо.

Коли йому було 80, наприкінці 2019 року, вийшла друком друга книжка “Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII століть”. У ній – понад тисяча сторінок про Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика, Івана Скоропадського, Павла Полуботка.

Донька письменника, Юліана Шевчук, розповідала, що батько “часто тікав від світу”, жив “у власноруч вигаданому ефемерному світі десь з минулого століття”.

“За радянських часів були політичні переслідування та табу на друк творів. Вже після Незалежності його твори почали друкувати, стали запрошувати на всілякі заходи і імпрези, але він не пішов, як багато письменників, у політику й фактично втік від світу і живе нині самітником під Києвом”, – писала вона у 2023 році.

Одна з Шевчукових книжок мала прикметну назву “Дорога в тисячу років”. Дорога, яка торувалася на нашій землі, дорога, якою пройшли наші пращури, залишивши свій досвід, свої уявлення про світ і людське призначення.

Він і почувався одним із подорожніх, мандрівників, котрі шукають мудрості. Горизонти втікають, але в прагненні до них відкриваються нові й нові обшири.

Валерій Шевчук відкрив своїм читачам захопливі нові світи.

Львівські