Нафтовий король, що розорив банк. Частина третя

07 червня 2025 р. 15:05

07 червня 2025 р. 15:05

Це завершення історії про знаменитого бізнесмена, політика, реформатора, піонера нафтопромисловості Станіслава Щепановського і його друзів.

Джерело: leopolis.one .

Тріумф Східниці

З 1888 року за канадською системою в Східниці видобували десяток-другий вагонів нафти на день, Щепановський разом з Генріком Віняжем запустив 15-кілометровий трубопровід до Борислава, пише leopolis.one. У той час і виник вислів, що «за Лукасевича продуктивність нафтовидобутку вимірювалася горщиками, після відкриття Щепановським Слободи Рунгурської — бочками, а після відкриття Східниці — вагонами».

Разом з друзями Одживольським і Вольським вони підвищили рівень життя місцевих жителів, збудували дві школи, лікарню, пошту, костел, відкрили театр, де гастролювали львівські актори. Східниця, в якій Щепановський пробурив 38 свердловин, досягла максимального видобутку нафти в 1899-1901 роках, щорічно тут видобували 150 тисяч тонн нафти. Східниця ненадовго навіть посіла перше місце в Галичині.

Нові бурові шиби росли, як гриби після зливи. Наприкінці 1894 року в Східниці їх було вже понад 30. Рідко хто за такий короткий час міг стати настільки багатим, Казимир навіть дозволив собі одним з перших привезти з Парижа 1897 року автомобіль. Успішне буріння, «аргентинська» практика Одживольського та «канадські» ідеї Вольського, який винайшов, серед іншого, ексцентриковий бур і гідроударник, дали змогу збільшити глибину свердловин до 1000 метрів. Фортуна справді линула золото в руки ідеалістів — якби такі рейтинги трималися і надалі, Щепановський став би Рокфеллером Галичини. Але…

«Хіба текуча нафта не те саме, що текуче золото? Тепер, після п’яти років наполегливої ​​праці, після багатьох спроб, час від часу нагороджених п’янкими успіхами, ми тепер знаємо, що це перетворення нафти в золото не таке вже й легке, що вся наша некомпетентність в економічних питаннях стоїть як перепона між нафтою та її еквівалентом у золоті. Нафта і золото! Але для того, щоб ця трансформація відбулася, вам потрібні… гроші!» — писав Станіслав у своїй розвідці про нафту.

А от грошей якраз і бракувало…

Віддавати позики було майже нічим, гроші потрібні були на все. Щоб не довести до банкрутства, Щепановському довелося продати шахту в Східниці віденському Anglobank за 1 мільйон злотих, а через місяць пробурили рекордний шиб «Якуб» потужністю 50—60 вагонів нафти на день, і вартість шахти тоді зросла до 15 мільйонів злотих… Намагаючись врятуватися, Станіслав викупив угорський патент Йофа Польке на бочки без дужок і заснував акціонерне товариство. Незважаючи на це, тоді його врятувала від банкрутства лише допомога вірних друзів Вольського та Одрживольського в 550 тисяч злотих.

І вдарив грім…

Щепановський продовжив працювати і боротися за блага Галичини. Він був співзасновником товариства «Народна школа» 1891 року у Кракові. На Крайовій виставці 1894 року у Львові його нагородили почесним дипломом за новаторське і художнє оформлення виставки: тут були зразки нафти, рафінадних дистилятів, машини та апарати вугільної шахти і навіть 500-метровий шиб, пробурений на території виставки.

1895 року Станіслав заснував ліберально-демократичний щоденник «Słowo Polskie», що незабаром перетворився на найбільшу галицьку щоденну газету. З метою захисту інтересів вітчизняних виробників того ж року був створений Союз галицьких нафтярів «Ропа».

Щепановський був прихильником рівних прав між класами, національностями та релігіями тощо. Він виступав проти нетерпимості до русинів і євреїв, яких хотів залучити до розбудови галицьких місцевих органів влади та промисловості, критикував соціалістичну ідеологію, пропагував ідею вселенської Церкви, відкритої, пристосованої до сучасних вимог, наголошував на трудовій етиці.

«Спочатку ми повинні здійснити внутрішню зміну нації, створити нову расу людей, мужніших за нації, що нас оточують» , а потім «національна єдність і незалежність впадуть, як стиглі плоди з дерева історії»…

І вони впали. Але не єдність і незалежність, а проблеми, інтриги, а зрештою — здоров’я і статки самого Станіслава… Його й далі дурили, ошукували, підставляли та використовували. Становище Щепановського як підприємця дедалі більше погіршувалося.

Грім вдарив у січні 1899 року, коли ревізія Галицької ощадної каси виявила борг Щепановського на суму понад 5,5 мільйона злотих. Львів охопила паніка, містом ширилися чутки, що Галицька ощадна каса збанкрутувала. 19 січня розлючені вкладники заблокували касу з вимогою віддати свої кревні заощадження. Натовп не пропускав навіть поліцію, блокаду зняли тільки тоді, коли заарештували Францішека Зіму, якого зробили головним винуватцем інциденту. Було розпочато розслідування, виявилося, що Зіма задля друга не лише давав колосальні кредити, але й переправляв кошти на фіктивні рахунки. Щепановський теж був справжнім другом, тож заявив прокуророві, що буде виступати в суді не як свідок, а як обвинувачений.

72-річний доктор Францішек Зіма пробув у в’язниці 6 місяців. У трагічний день 3 серпня колишньому директору вручили обвинувальний акт на 425 аркушах, переплетених синім папером, за що його прозвали «Синьою книгою». Лише побіжно переглянувши звинувачення, Зіма заявив:

«Якби десята частина того, у чому мене звинувачують, була правдою, мене б давно повісили!» .

Мабуть, він розумів, що становить небезпеку для вищих верств влади, свідком махінацій яких був. Пізно ввечері того ж дня Львів облетіла сенсаційна звістка: Францішек Зіма раптово помер у слідчому ізоляторі. Одразу полетіли чутки про неприродну смерть, про отруєння, про змову у дуже високих колах з метою вбивства Зіми, казали, що за його смерть ледь не відкрито пропонували 500 тисяч злотих, адже він надто багато знав… Мабуть, це було недалеко від істини. Зате старого банкіра вже нічого не обходило…

Зіма, за словами Станіслава Боржима:

«…завжди вірив у свою щасливу зірку, і сприймав ризик нелегального надання кредиту майже як патріотичну змову проти холопських консерваторів, які керували Галичиною, змову, спрямовану на те, щоб утримати місцеву промисловість у польських руках».

Не май мільйонів злотих, а май двох друзів

Слідство і смерть друга Зіми підірвали здоров’я Щепановського. До серцевих недуг додалася хвороба нирок. Він значно обмежив свою громадську діяльність, склав усі повноваження до сеймів та громадських установ.

І тут Щепановського ще раз врятували вірні друзі: Вольський і Одживольський, не роздумуючи, продали все своє майно, щоб покрити борги Станіслава — понад 23 мільйони крон! Можливо, йому не пощастило з кар’єрою і реалізацією своєї місії, але з друзями точно пощастило!

На суді присяжних у Львові восени 1899 року Щепановський визнав відповідальність за збитки Галицької ощадної каси, але відкинув звинувачення в причетності до шахрайства:

«Я був некомпетентним, я був слабким, мене переоцінили, тільки не кажіть, що я був нечесним».

Його одноголосно виправдали, але  навіть на оголошенні вироку його не було, бо лікарі заборонили Станіславу хвилюватися. В залі були присутні дружина і доньки Щепановського.

Взагалі суд був дуже дивним, адже на лаві підсудних, крім Щепановського і бухгалтера каси, якимось чином опинилися майстер-муляр, що брав кредити, і… повія, коханка Францішека Зіми Марія Фурманівна, яка нібито за кошти банку збудувала будинок… Врешті-решт через смерть головного винуватця всіх виправдали, внески повернули і кримінальну справу спустили «на гальмах». Хтось явно хотів прикрити сліди своїх махінацій, адже внаслідок скандалу і каса, і нафтові скарби перейшли до тих, хто й заварив усю кашу… Справа Галицької ощадкаси була одним із найгучніших скандалів свого часу, який сколихнув усе суспільство, але таємниці «справи мільйонів» так і залишилися нерозгаданими.

Про Щепановського писали Болеслав Прус і Генрик Сенкевич, поет і драматург Ігнацій Мацейовський присвятив долі «романтика позитивізму» два романи: «Нафта» (1894) і «Понад силу» (1900), Міцінський представив його у своєму романі «Nietota» (1910). Відомий публіцист та історик літератури Вільгельм Фельдман зробив його прототипом головного героя в драмі «Чисті руки». Він писав про Щепановського:

«Одна з найвидатніших особистостей, що вийшли на сцену сучасної польської історії, складна, трагічна, велика, поетична душа, з уявою, живленою творами польських поетів, які творили за допомогою колонок чисел, так само, як вони творили за допомогою рядів віршів і строф. (…) хотів підкинути «граніт під веселку» національних романтиків, синтезувати їхні душі з англійським мозком. Звідси подвійність його натури, яку він міг примирити в собі, але не міг пристосувати суспільство до цієї гармонії. У цій невідповідності полягала трагедія і неминуча катастрофа».

Катастрофою стало розбите життя Станіслава. Він був морально зламаний, у грудні 1899 року поїхав на Адріатику лікуватися в Аббації (нині Опатія в Хорватії), а через кілька місяців переїхав з дружиною на подальше лікування в Бад-Наугайм у Німеччині. Він ще працював над новим виданням «Злиднів Галичини», враховуючи прогрес країни останніх років, але не встиг його завершити…

31 жовтня 1900 року «нафтовий король» помер від серцевого нападу в Бад-Наугаймі за два місяці до свого 54-ліття, і майже одночасно з ним в улюбленій Східниці спочив вічним сном його 40-річний швагро Казимир Одживольський, несподівано діставши запалення порізу на нозі в своїй колишній шахті, яку не зміг залишити і де до кінця життя працював технічним керівником… День 1 листопада 1900 року став містично-роковим для двох надзвичайних людей, друзів і родичів, піонерів нафтової промисловості в Галичині. Казимир так і лежить в улюбленій Східниці, споглядаючи на неї з верхівки пагорба, а тіло «нафтового короля» привезли до Львова і поховали 1902 року на Личаківському цвинтарі. Через два роки на могилі спорудили пам’ятник авторства Григорія Кузневича у формі піраміди, складеної з карпатських брил, увінчаної скульптурою орла з розпростертими крилами. Він таким і був — орлом, який піднявся високо і мріяв витягнути до небес свій край, але впав донизу, не розрахувавши сил, невиправним романтиком, що мріяв змінити державу, впертим бізнесменом, який сходив Підкарпаття уздовж і впоперек у пошуках нафти, та справжнім другом і патріотом, який засіяв зерно, що проросло в майбутніх поколіннях.

Львівські