Азартні ігри у старому Львові: шулери, злочини і репресії

08 червня 2025 р. 08:04

08 червня 2025 р. 08:04

Першою азартною грою Львова були кості (відомі вже у XIІ-XIIІ століттях). Їх неодноразово знаходили під час археологічних розкопок у місті. Цікаво, що більшість кубиків містили приховані отвори, залиті свинцем або ртуттю. Така конструкція гарантувала «правильний результат» при будь-якому кидку, пише сайт leopolis.one .

Проект театрального будинку “Казино де Парі” 1910-1914

Кості залишалися масовою грою протягом 5 століть. У них грали всі: від жебраків до вищої аристократії, та найчастіше — солдати і міські низи (що свідчить про радикальну простоту тодішніх правил). Лише наприкінці XVIII ст. їх остаточно замінили карти.

На момент 1387 року розвага набула такої популярності, що стурбувала міську владу. Бажаючи відновити суспільну мораль, магістрат заборонив будь-які ставки. Порушників карали великими штрафами (48 грошей) і зобов’язували повернути виграші.

Якщо ставки приймали в шинку, власник закладу отримував попередження. Після третього інциденту його позбавляли права приймати гостей. Закон виявився не надто ефективним, у майбутньому його довелося оновлювати (наприклад, заборонити збирати в приватних оселях більш ніж 16 людей).

Цікаво : на іконі «Страсті Христові» з Добромиля (1593 рік) зображена сцена, де кати розігрують в кості одяг Христа. Це популярний сюжет (зверніть увагу на правий нижній кут).

Серед гравців було багато шулерів (а точніше «костерів»). Збігнєв Морштин (польський поет XVII століття) називав кості «розвагою шахраїв». Він ж описав метод фальсифікації — справжні кубики підміняли фальшивками, котрі завжди падали виграшною стороною (завдяки порожнинам, заповненим ртуттю). Тож результат залежав не від удачі, а від швидкості рук.

Зазначимо : влада забороняла ставки на гроші, але дозволяла тримати кості вдома. Окрім гри, кубики мали й інше призначення — з їх допомогою передбачали майбутнє (займалися ворожінням). Продавалося багато книг, котрі пояснювали значення чисел. Наприклад, «дванадцять» могли означати далеку дорогу, зустріч з коханим або несподівану пригоду.

Зародження картярства у Львові

Карти вперше з’явилися у XVI столітті. Вони потрапили в Європу з арабських країн, а до Львова через Польщу і Чехію. Спершу їх вважали розвагою простолюду. Місцеві ігри («хапанка» та «купець»)  мали вкрай прості правила і швидко завойовували популярність низів. Аристократи надавали перевагу французькому «пікету».

У 1584 році опублікували поему «Роксоланія», котра ретельно описувала західноукраїнські землі. Її автор (Себастіян Кленович) згадував і картярство: міщани втрачали голову від азарту. Починали грати «просто так», потім — «на щиглі» (переможець завдавав легкого удару переможеному), потім «на горіхи» (буквально), а коли входили в раж, з’явилися і ставки.

Також автор розповідає про шахрайство. Шулери використовували краплені карти, їм часто допомагали фальшиві свідки, замасковані під простих глядачів. Якщо виникали суперечки і звинувачення, спільники вступали в конфлікт, де всіляко підтримували афериста. Також існували підглядачі, котрі вставали за спинами суперників і повідомляли про їхні карти за допомогою жестів і рухів тіла.

У XVI ст. з’явилася приказка: «З мудрим — жарти, з дурнем — карти». Гру ніколи не згадували у розмовах з пристойним товариством. Приблизно так само сучасні українці ставляться автоматів (слотів). Але ситуація різко змінилася у другій половині XVII ст, коли повстання Богдана Хмельницького спровокувало серію масштабних і кровопролитних війн.

Шляхті довелося покинути маєтки і вирушити у походи, служба була складною. Доводилося жити у брудних таборах, страждати від хвороб, брати участь у кровопролитних битвах… Щоб відволіктися від сумної реальності, аристократи грали в карти. Звичка настільки міцно вкоренилася в життя, що перекочувала з військових наметів до розкішних маєтків.

Одночасно мода на карти поширювалася з Варшави. Французькі дворянки і дружини польських королів (Марія де Аркен і Марія Ґонзаґа) любили гру і активно привчали до неї вищу аристократію. Достеменно відомо, що при укладенні вічного миру між Річчю Посполитою (Польщею) і Росією, котрий поділив Україну по Дніпру, дипломати зіграли не одну партію.

Популярність карт серед простолюду теж стабільно зростала. У 1653 році львівська крамниця Яна Кшеновіча пропонувала одразу 4 різновиди карт: нюрнберзькі, краківські, вроцлавські та французькі (сучасні). Заклад належав до «бідних крамів», тобто — був популярний саме у черні.

Хвилі азарту: від безумства до статечної гри

У XVIII столітті карти остаточно завоювали всенародну любов. В них грали всі: від останнього жебрака до осіб королівської крові. Серед аристократії з’явилася мода на закордонні ігри: італійський тришак, французький мар’яж, німецький дружбарт і штос (фараон). Картярство перестали вважати розвагою для маргіналів. Навпаки, гра проникла в найкращі салони і найвідоміші помешкання.

Рівень азарту сильно зріс. Якщо у XVII столітті гравці обмежувалися досить помірними ставками, то у XVIII ст. вони програвали палаци, земельні ділянки і астрономічні суми. Сучасник (Ян Дуклян Охотський) згадував, що лише за місяць вдалої гри у Львові зміг придбати розкішну карету з кіньми і добре мебльоване помешкання.

Звичайно ж, у місті різко зросла кількість шулерів. Вони об’єднувалися в команди і заробляли величезні кошти за допомогою краплених карт. Якщо обман розкривався (це трапилось досить рідко), винуватців били канделябрами (величезними металевими підсвічниками) по голові.

У ХІХ ст. статус карт знову змінився. Вони перетворилися у статечну і відкриту розвагу. Гравці більше не ховалися, розмір ставок різко зменшився, а партії перемістилися до клубів та кав’ярень. Власники всіляко сприяло цьому хобі (адже воно приваблювало солідних клієнтів) і намагалися забезпечити максимально зручні умови. Зокрема, замовляли спеціальні меблі і створювали окремі зали для штосу чи преферансу.

Навіть військовий комендант Львова Вільгельм Гаммерштайн був затятим картярем. Містяни жартували, що тільки масштабне повстання 1848 року змусило його відірватися від партії в преферанс.

Картярська еліта була колоритною, до неї входило багато поважних і респектабельних людей. Наприклад: віленський єпископ Масальський, видатний композитор Станіслав Людкевич, геолог і нафтовик Еміль Дунковський… Особливо запеклі партії велися зимою, коли у місто з’їжджалися загальновизнані майстри справи.

Міфи про львівські казино

У суспільну думку міцно вкорінилася легенда про «розкішні казино Львова» ХІХ і ХХ століть, хоча насправді їх ніколи не існувало (це було заборонено законом). У місті працювали ка с ино — розкішні клуби з буфетами, читальнями, сценами, столиками для гри, більярдними і танцювальними залами. Туди приходили заради спілкування та культурного відпочинку.

У 1880 році один з таких закладів відвідав імператор Франц Йосиф I, а згодом там відбувся сеанс одночасної гри у шахи за участі гросмейстера Акіби Рубінштейна. Персони такого рівня ніколи б не з’явилися у нелегальному притоні.

Атмосферу касино описував Іван Франко у творі «Для домашнього огнища». Звідти ми дізнаємося про веселе оточення, розкішні вина, урочисті тости, пісні, музику… А ось азартні ігри взагалі не згадуються. Після розпаду Австро-Угорщини заборона на ставки продовжувала діяти. Влада міжвоєнної Польщі (1918-1939) активно боролася з азартними іграми.

У всій країні діяло лише одне легальне казино. Воно розташовувалось у напівнезалежному місті Сопот, населеному німцями. Саме туди з’їжджалися любителі азарту з усієї держави, зокрема й зі Львова. Тодішня преса гнівно критикувала людей, котрі «витрачали важко зароблені гроші в німецьких шулернях».

Ефективність боротьби з азартними іграми

З 1387 року у Львові заборонили ставки на гроші. Але закон працював погано через нестачу правоохоронців і байдужість влади. Зрештою, гравці завжди могли зібратися за містом, де діяли менш суворі правила.

З приходом Австрійської монархії обмеження посилили: у місті з’явилася сучасна поліція, котра полювала на картярів і власників гральних закладів. Імператор Йосиф ІІ особисто підписав указ проти азартних розваг, згідно з яким гравців і господарів карали гігантськими штрафами, а донощикам платили добрі гроші за інформацію (їх імена не розголошували).

Новий закон був суворим, але не надто ефективним. Гравці швидко зрозуміли, що можна збиратися у приватних помешканнях, де їх буде складно впіймати. У місті з’явилися нелегальні «клуби з фейсконтролем». Іноді поліції вдавалося затримати порушників, та загалом вона виявилась безсилою.

Зрештою, проблема вирішилася сама по собі: прихильники великих ставок перебрались у Європу (Баден-Баден, Гамбург), а на дрібну гру просто закривали очі. Приблизно такою ж була ситуація за часів Польської республіки (1918-1939).

Львівські