Українська дипломатія у 1918-1919 роках: місія Олександра Севрюка та барона Федора Штайнгеля в Німеччині

15 липня 2025 р. 15:06

15 липня 2025 р. 15:06

Ця місія, започаткована ще під час Першої світової війни, з початку 1918 року продовжувала свою діяльність, опікуючись військовополоненими та організовуючи їхнє повернення додому. До цих питань долучилося й українське посольство. Зокрема, послу Шайнгелю вдалося досягти з німецьким урядом порозуміння щодо зміни статусу українських військовополонених на «тимчасово перебуваючих» у Німеччині. До того українські військовополонені носили на одязі розпізнавальні знаки, що вказували на їхній статус, від яких вони радо позбулися.

Див також ч. І допису: Українська дипломатія у 1917-1918 рр.: Третій універсал, Посольство в Берліні і французький військовий десант в Одесі

Посольство взяло на себе опіку вихідців з України, які вирішили залишитися в Німеччині на постійне місце проживання. Крім того, воно регулювало шлюбні взаємини між українцями та українками з одного боку і підданими Німеччини — з іншого. Було налагоджено видачу та облік дипломатичних документів: як внутрішніх, так і закордонних дипломатичних паспортів — як ось бланк ЗДП, виданий Станіславу Старосольському , секретарю надзвичайної дипломатичної місії у Швейцарії (див. іл. вище).

А так виглядав надрукований французькою та та німецькою мовами паспорт УНР, виданий у 1921 році українським Посольством у Берліні Борису Роде :

Внутрішні паспорти видавав департамент Міністерства внутрішніх справ, а закордонні та дипломатичні — як департамент в українському Генеральному секретарстві (чи Міністерстві) закордонних справ, так і в посольствах чи консульствах за кордоном.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) також мала свого представника в Німеччині, однак повноцінного посольства, як у Відні, тут не мала. З 1919 року уряд ЗУНР також перебував у Відні в екзилі. На іл. вище бачимо паспорт відомої культурної діячки Софії Русової .

Новоутворені посольства і консульства керувалися відповідними законодавчими нормативними актами, зокрема у випадку з Посольством у Німеччині часів гетьмана Скоропадського — «Про посольства і місії української держави» (див. іл. нижче)

Згідно цьому законопроєкту, дипломатичні представництва ділилися на посольства та місії, які представляли: посли (або амбасадори), посланникі (або міністри уповноважені), міністри-резиденти чи повірені у справах.

Першим повіреним в Німеччині ще за часів УНР був згаданий раніше Олександр Севрюк .

До кола ключових завдань працівників посольств та дипломатичних місій, входило:

• вести політичні відносини з чужеземними правительствами;
• охороняти в чужеземних краях політичні і торгові інтереси Української Держави
• піклуватися о законній охороні українських громадян в їх справах за кордоном
• допомагати задовільняти законні домагання чужеземців в їх справах в Українській Державі

Посольства та консульства окремо мали свої Статути, якими вони керувалися у поточній діяльности (про ранги, яким вони мали відповідати, тарифи оплати праці тощо). На фото ми бачимо штатний склад Посольства УНР і яку платню мав отримувати Посланник, його радники, секретарі, військові та торгові аташе.

Українська держава і УНР мали понад десяток надзвичайних місій, посольств і консульств: крім Німеччини, представництва України були в Австрії, Болгарії, Румунії, Туреччині, Польщі, Франції, Великої Британії, США, Аргентині, Югославії.

Забігаючи вперед, можу сказати, що у складі Генерального консульства УНР у Мюнхені працювало лише три особи: сам Консул, урядник канцелярії та секретар.

Далі буде...

Від редакції. Текст подається як фрагмент лекції д-ра Романа Тютенко в рамках курсу УВУ «Управління персоналом в органах дипломатичних установ в умовах кризи» д-рки Лілії Бондаренко.

Львівські