Ексгумація солдатів Війська Польського у Львові: чому це важливо?

10 серпня 2025 р. 02:58

10 серпня 2025 р. 02:58

84

Розмова з головою Українського інституту національної пам’яті Олександром Алфьоровим

У Львові тривають пошуково-ексгумаційні роботи для перепоховання останків солдатів Війська Польського, які загинули у 1939 році під час оборони Львова від німецького війська. Україно-польська експедиція працює на території колишнього цвинтаря на Збоїщах.

Про важливість проведення робіт, ексгумацію українських поховань на території Польщі і вплив політики на пам’ять LVIV.MEDIA поспілкувався з головою Українського інституту національної пам’яті Олександром Алфьоровим.

Чому зараз важливо проводити ексгумаційні роботи для перепоховання солдатів Війська Польського?

Серед рештків цих солдатів були люди різної національності, бо ми говоримо про Військо Польське, яке було мобілізоване саме Польською державою, яка на той момент була багатонаціональною. Я би зауважив у тому контексті, що ми не знаємо національності тих, хто там був похований. І безперечно, що за кістяками цього не дізнатися. Але ми маємо з повагою ставитися до тих, хто був дійсно розстріляний в часи початку Другої світової війни, яка розпочалася двома державами: нацистською Німеччиною та сталінською Росією.

Тому сьогодні ми говоримо про пошанування. Ми говоримо про те, що вояки, які були розстріляні поза будь-яким контекстом існування правил ведення війни, — це були просто страчені вояки. І тому ми сьогодні маємо ставитися з пошануванням до них, до їхніх тіл і, зрештою, провести ексгумацію і перепоховати.

Хотів би наголосити, що сама ексгумація була ініційована польською стороною, тому що у нас з минулого року проходило дуже потужне явище міжнародного рівня — робота польсько-української робочої групи з приводу налагодження в історичному контексті співпраці, зокрема пов’язаних з ексгумаційними роботами. В минулому році ішла величезна наробка питань, документних можливих нюансів. Цього року у нас відбулася ексгумація польськими колегами — археологами і криміналістами — в колишньому населеному пункті Пужники.

Потім відбувається друга ексгумація у Львові в Збоїщах. Нагадаю, що Збоїща були приєднані до Львова двоетапно у 50-х роках. І наступною чергою буде власне ексгумація на території Польщі українських поховань. Тобто це робота, яка розпочалася. І слава Богу, ми сьогодні говоримо про те, що ця робота ведеться в межах договорів, чинного законодавства, з усіма виокремленими рамками — починаючи від комунікаційних, завершуючи робочими — між польською та українською сторонами.

Сьогодні ми говоримо про те, що Львів — це другий етап. І хоча розстріляні і поховані в Збоїщах не належать до Волинської трагедії, але ми, як українці, як ніхто у світі в ці роки, розуміємо, що таке жертви розстрілів. І нещодавно, коли ми 28 липня постановою Верховної Ради затвердили створення Дня пам’яті полеглих цивільних і військових у полоні, ми прекрасно розуміємо, що в Збоїщах та сама ситуація, коли були розстріляні військовополонені по суті. І ми сьогодні говоримо про те, що між нашими країнами налагоджується розуміння по відношенню до військовополонених і до жертв взаємодії, а потім і війни між двома тоталітарними режимами: нацистською Німеччиною та російською, сталінською Росією.

Пане Олександре, ви сказали, що буде ексгумація українських поховань і на території Польщі. Можете про це більше розказати?

Так, безперечно, це важливий момент, і польсько-українською робочою групою визначено низку населених пунктів, пов’язаних з ексгумаційними роботами. Одразу скажу, що нашій стороні набагато складніше, тому що документи, які необхідно готувати для ексгумацій на території України, готуються під повітряними тривогами, під обстрілами, в дуже негативному інформаційному полі. І нам дуже важко.

Водночас, коли ми говоримо про ексгумаційні роботи, звісно, що в Україні немає достатньо ресурсів, щоб забезпечувати на рівні з поляками ці експедиції. Але ми домовилися нашою польсько-українською робочою групою про те, що буде створено низку розкопок з участю польських колег на території України і українців — на території Польщі, з безперечним залученням польських експертів, коли копатимуть українці, і українських експертів, коли працюватимуть польські групи.

Це все в абсолютному пріоритеті, в абсолютній довірі, але експертні корпуси працюють як з боку України, так і з боку Польщі. І ми робимо всі зусилля, щоб ці розкопки, ці ексгумації не перетворилися на політичні ігрища, щоб усе було дотримано.

Щодо подальших планів, то хочу наголосити: наступний крок буде за польською державою, яка прийме українську експедицію. І сьогодні зарано говорити про конкретні назви населених пунктів, але ці ексгумаційні роботи будуть найближчим часом.

Ви дуже влучно сказали про залучення експертів і про те, що ексгумація не має перетворитися на політику. Якщо подивитися на останні заяви навколо Волинської трагедії, складається враження, що Польща більше робить ставку не на історичні факти й пошук примирення, а на внутрішньополітичні рейтинги. Це шкодить і нашим відносинам. Як ви бачите ситуацію? Чи може Волинська трагедія бути саме трагедією, а не політикою?

Безперечно, що це трагедія, коли два дорослі народи, які мають спільний кордон понад тисячу років, співпрацюють понад тисячу років, — вони змагаються через конкретні події, пов’язані з пам’яттю і меморіалізацією. Жодних змагань чи політики тут не може бути.

Відповідно, ми — дорослі народи, ми самостійно розберемося. Нам не треба підказок з будь-якої іншої країни. Тим паче навіювання мови ворожнечі по відношенню до українців чи до поляків, що часто спонсорує Російська Федерація, якій дуже вигідні ці суперечності.

Я відразу хочу зауважити, що ситуація з Волинською трагедією складна, бо вона увійшла до національної пам’яті наших сусідів — так само, як і Катинська трагедія, як і Варшавське повстання. Звісно, можна говорити, що до цього переліку не увійшла, наприклад, ситуація з бортом президента Польщі Леха Качинського. Але зрештою, я думаю, що там теж почнуться більш детальні розслідування, і ми отримаємо ті відомості, про які здогадується весь світ.

Сьогодні ми просто маємо робити нашу роботу. Не треба поспішати з висновками — треба почати проводити ґрунтовні дослідження. Я розумію, що можна потрапити в пастку, коли говорити про цифри, коли робити теоретичні дослідження. Але сьогодні ми говоримо про практичні дослідження, які можуть нам дати і цифри, і принаймні наближення до розуміння ситуації, яка складалася на території Волині. І, як вже говорять польські колеги, на території Східної Галичини.

А чи прийде цей момент, коли політики перестануть політизувати історію? Вибачте за тавтологію.

Звісно, прийде. Я хочу наголосити, що у нас зараз принаймні на нашому східноєвропейському просторі єдина країна, яка собі дозволяє такі вибрики — це Російська Федерація. До чого вони призвели? Вони вже втратили, десь близько 300 тисяч своїх вояків. І це все — наслідок того, що путінська Росія хоче змінити законодавство України, сказати, хто у нас герой, а хто — ні, якою мовою нам розмовляти.

Весь світ бачить, що коли якась країна намагається грати в політику пам’яті і робить це з надмірною наполегливістю, то отримує опір. Український фронт сьогодні демонструє, що ми понад десять років стримуємо цього величезного “ведмедя”, який намагався нам щось диктувати. І це приклад для всіх країн.Не може бути так, щоб одна країна казала іншій, хто у них має бути героєм, якою мовою розмовляти, які закони приймати, які прапори піднімати.

Поляки, з одного боку, це розуміють, але з іншого — кажуть, що УПА не можуть бути героями, бо це “терористи”. Як нам бути з Польщею? Коли ви очолили Інститут національної пам’яті, ви написали кілька пунктів. Один із них — сильна, інклюзивна національна пам’ять: “Популяризуємо тисячолітню історію українського народу, не озираючись на сторічні російські наративи. Розповісти про історію України без огляду на Схід, так ніби Росії ніколи не існувало”. А чи варто нам озиратися на Захід, зокрема — на Польщу?

Ну, по-перше, в контексті України Захід — це таке дуже абстрактне явище, тому що ми є частиною Європи і Київ не є просто містом, столицею нашої держави з вами спільної, Київ — був столицею все одно цілої Східної Європи. І те, що ми називаємо християнська культура, це все Київ, це ці реформи, які проводили наші з вами князі.

А в контексті дивитися на когось, бачите, в кожній країні є свої герої. І буває так, що ці герої інколи стають антигероями. Це залежно від того, які політичні курси приймають. Ну, нагадаю, що комуністи казали, що Мазепа — це антигерой. Відповідно, це дуже філософське поняття. Чи герой є для нас, українців, Богдан Хмельницький? Так, він герой визначений. Чи герой він є для поляків? Ні — він є антигерой. Чи Пілсуцький є для них героєм. Так, для них є героєм. А яке від у нас українців ставлення до Пілсуцького? Це справа кожної країни. Ми дорослі країни, ще раз повторю. Ми можемо створити свою національну пам’ять самостійно. Ми можемо самостійно писати свою історію і визначати, хто у нас є героєм.

Поляки можуть сказати, хто у них є антигероєм. Серед них буде дійсно список українців. Ми можемо це зробити так само з будь-якими оточуючими нас державами, але переходити межу і намагатися вплинути і сказати: “ви цього приберіть, бо він був не другом, умовно кажучи, білорусів”, так ми скажемо: “а давайте подивимося, у словаків він був другом чи ні?”. Словаки скажуть: “Нам без різниці”. То що тоді словаки за нас чи як?

Розумієте, це дуже філософське питання. Тому в світі, безперечно, існує розуміння того, що у кожної хати своя правда, і сила, і воля. І ми живемо в своїй країні. І безперечно, що ми нікому не диктуємо, хто у них хороший чи поганий. Як би ми не ставилися, скажімо, до Сталіна. Але, бачите, росіяни прийняли модель на себе сталінську зараз. Та але ж подивіться, до 14-го року ми казали, що це негативний персонаж. Ми не могли диктувати і ми навіть не думали, що якісь ноти пускати, скажімо, в Білорусь. Тобто ми діємо всі в межах своєї держави. І тут — та сама ситуація. Я переконаний, що сьогодні весь світ бачить, що єдина держава, яка робить вказівки з приводу написання історії, питання мови, культури, релігії — це виключно Російська Федерація. Що з нею зараз? Вона зараз агресує, вона зараз нападає і вона зараз розпадається. Все всім прекрасно зрозуміло.

Ви згадали про Сталіна. А я хотіла б згадати про Леніна. У Хмельницькій області, в селі Рудківці, знесли останній на підконтрольній Україні території пам’ятник Леніну. Водночас на окупованій території залишається понад 200 таких монументів, частину з яких росіяни відновлюють після вторгнення.

Звісно, це якісь психологи, психотерапевти мають говорити про те, чому вони так моляться на своїх Сталінів та Ленінів і встановлюють їм монументи. Але в цьому контексті, пане Альфьоров, наскільки нас чекає важка робота, щоби не просто знести пам’ятники на тих територіях, які ми повернемо, але й пояснити людям, чому це важливо?

Пам’ятники лідерам СРСР — це маркери ідентичності, які сьогодні перейняла Російська Федерація. Як і будь-яка імперія, вони не мають власних національних ідентифікуючих маркерів. Тобто в них немає героя руского народа, у них завжди герої — це люди, які маркують простір імперії. І тому це буде Ленін, це буде Микола IІ, це буде Сталін, це буде Катерина IІ. І спроби їхні маркери поставити у нас, це ні що інше, як ідеологічна компанія.

І тому, коли ми говоримо, що в Одесі ще існує пам’ятник Пушкіна, то в Одесі це не пам’ятник поету Пушкіну. Це — маркер, це — якір ідеологічний, тому що росіяни до Пушкіна ставляться як саме до маркера, не як до поета. Вони використовують Пушкіних, Гагаріних, інших Капустякіних для того, щоб розставляти свої межі присутності. Відповідно, те саме стосується і Російської православної церкви, яка діє в Україні, яка діє всупереч апостольським правилам “у своєму місті — свій єпископ”, яка діє і є теж одним з маркерів. Як і до повномасштабної війни, наприклад проведення всіх можливих диктантів російського язика, чи клубів пушкінців всеможливих. Це все маркери. І Ленін, як би ми не дивувалися, він для них є теж маркером, тому що в імперії, де розмиті абсолютно всі обставини і треба герої, які начебто промовляли до всіх і водночас нічого б не означало. Це абсолютно непідходяща фігура.

Переглянути інтерв’ю можна на YouTube-каналі LVIV.MEDIA

Джерело

Львівські