Від ліквідації аварії з фосфором до боїв на Донбасі

11 серпня 2025 р. 12:12

11 серпня 2025 р. 12:12

Михайло, 45 років. Командир ремонтного взводу автомобільної техніки. Народився в селі Ралівка, закінчив школу у Волі-Баранецькій, потім навчався у ПТУ № 76 в Погірцях за спеціальністю механіка сільськогосподарських машин. Хобі Михайла – футбол, яким займався ще зі школи, грав на обласних змаганнях. 1998 році пішов на строкову службу у 300-й Чернівецький окремий гвардійський механізований Будапештський полк, який відповідав за прикриття українсько-румунського і українсько-молдовського кордонів. У 2000 році звільнився і працював за кордоном. У 2002 році повернувся на службу в ЗСУ. Спочатку служив на посаді водія-хіміка у 2 батальйоні РХБ захисту 704 полку РХБ захисту. У 2006 році перевівся у ремонтну роту.

У 2005 році брав участь у міжнародних навчаннях Joint Assistance – 2005 в межах програми НАТО “Партнерство заради миру”, де було представлено 25 держав з Організації із заборони хімічної зброї, країн-членів і партнерів НАТО та держав-учасниць Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та її знищення, а також понад 500 представників з відповідних підрозділів.

За легендою навчань, – розповідає Михайло, – ми відпрацьовували дії, спрямовані на ліквідацію наслідків терористичних актів на об'єкті залізничного транспорту та техногенно небезпечному хімічному підприємстві. Щодо служби, то у нас постійно були заняття з РХБ захисту. Регулярні тренування, польові виходи. Тоді ще використовували всім відомі радянського зразка ЗЗК.

У 2007 році сталась техногенна катастрофа в Ожидові, коли зійшли з колії та перекинулися 15 цистерн із жовтим фосфором товарного потягу. Утворилася отруйна хмара з продуктів горіння, яка покрила зону ураження площею близько 9000 гектарів. Почалась евакуація цивільних із зони ураження. Ситуацію ускладнювало те, що водою гасити фосфор не можна.

В ніч, коли сталася трагедія, нас підняли по тривозі. – пригадує Михайло. – Пошикували. Заправили техніку. Командир частини був старшим підрозділу, який виїхав на Ожидів. Уже на місці сформували робочі групи. Коли побачили, що на місці аварії пішов димок, схожий на туман, почали на ходу надягати ЗЗК. Тоді командир нас вивів на кілька кілометрів від лінії забруднення, а відтак ми почали регулярно групами позмінно їздити на ліквідацію забруднення. Щодня збирали фосфор. Працювати треба було швидко, бо від реакції з повітрям він загорався. Була спеціальна система охолодження. Ліквідацію проводили у дві зміни: одна працює, інша – відпочиває.

Працювали групи ДСНС, які заливали спеціальною рідиною. Були спеціальні деконтамінаційні машини, АРСи, які обробляли військовослужбовців, що працювали з фосфором. Нам також видали протигази ІП-4, в яких є регенеративний патрон, що перетворює вуглекислий газ на кисень. У легені потрапляє тепле повітря.

Зразу було страшно, потім – ні. Звикаєш. Коли їхали на Ожидів, ніхто не знав, чого очікувати. На шикуванні біля мене стояв молодший військовослужбовець, то коли він почув, куди їдемо, – зомлів зі страху. Його замінили.

Ми працювали на ліквідації аварії понад два тижні у складі зведеного підрозділу військової частини. Були пожежники і поліція, але з військових – тільки хіміки.

Потім брав участь у навчаннях “Артерія – 2007”.

У 2013 році я вже думав звільнятися. Частину готували під розформування, але почалась АТО. Тож у 2014-му нас почали розгортати заново. Наприкінці весни 2014 року я поїхав навчатися на механіка-техніка. Закінчив навчання 26 червня, а 1 липня 2014 року ми виїхали в зону проведення АТО.

Перші враження від поїздки в зону АТО

Спочатку не було ніяких вражень, бо їхали у невідомість. Але люди по дорозі реагували бурхливо і підтримували. Перше яскраве враження було, коли ми заїхали майже в Сонцеве Донецької області. Тоді стояла велика спека. І мій побратим відразу побіг купатися. Не минуло й двох хвилин, як біжить назад. Що сталося, питаємо. Каже, скочив у річку, доплив до середини, а з того берега автомати наставили. Розвертаюсь – тут теж автомати. На одному березі вже стояли наші. А на протилежному – російські найманці. Коли заїхали в Сонцеве, розгорнули техніку, споряджались боєприпасами. Приїхали сапери, комплектували підрозділи.

Ми супроводжували групи саперів і замикали їх як броня. Я виїхав на БРДМ із Сонцевого на Зеленопілля Луганської області, що за 2 км від кордону з росією. А побратим лишився в Дьяково. І там загинув 11 липня. То був наш перший загиблий в цій війні.

А потім ми через Степанівку, Савур-могилу пробивалися через оточення. У Дьяково в кільце потрапили. Місяць там сиділи.

Як потрапили в оточення

Ми супроводжували понтонників. Вони мали поставити міст, а сапери – провести замінування. Після того ми повинні були повернутися назад, але навіть не доїхали, бо росіяни зі своєї території почали масований обстріл наших колон градами і мінометами. Машини інженерів були знищені ворогом. Тоді було багато поранених з нашого боку. Після того нас розвернули і ми дійшли в Дьяково.

Дві доби не спали. Старший дав команду відпочити. Раптом чую, мовби хтось каміння по нашому БРДМ кидає. Відчиняю люк, дивлюсь – і бачу, як башта танка падає на землю. Я миттю вискакую з машини, щоб сховатися, а під машиною вже немає місця, наші там поховалися.

Тобто щойно ми заїхали, росіяни почали нас крити. “Гради”, “Смерчі”, летіло все, що у них було. Попали ще в наші склади і там почався грандіозний феєрверк.

То було в Зеленопіллі. Нас супроводжувала контррозвідка СБУ, яка і вивела.

Майор з контррозвідки СБУ їхав на БТР, а я на БРДМ, то ж я за ним взяв маршрут, він заїхав за ферми, щоб сховатись від обстрілів. Мені побратим Юра каже: прямо їдь, а собі думаю: майор контррозвідки знає ліпше, ніж я, тож я поїхав за ним. Юра всю дорогу дивився назад, спостерігав за тим феєрверком, що горіло, і рвало, і розліталось навсібіч позаду нас. Він був старшим машини, а я як водій слідкував за дорогою. Коли ми заїхали за ферму, Юра взагалі перестав говорити. Коли скінчився обстріл, до нас підходить комбат 24 бригади, який пізніше там загинув, і питає: ”Хлопці, є сапери?”. Юра каже: “Я сапер”. Ми виходимо і бачимо снаряд розміром з 5 метрів у землі біля ферми. І Юра бачив, як той снаряд летів за нами, тому й перестав говорити. У нього був шок. Якби той снаряд розірвався, там би на фермі нікого не залишилось. Але він так в землі і застряг та залишився там. Не знаю, що з ним зробили потім. Після обстрілу ми надали допомогу пораненим, супроводили колону в Дьяково, завантажили поранених у “вертушки” і залишились. Тоді “вертушки” залітали лише вдень, вночі не ризикували. У мене на машині прогоріли прокладки, а поки я займався ремонтом, кільце замкнулось і ми місяць просиділи в оточенні. Продуктів не було, проте якраз достигала кукурудза. Вона нас трохи врятувала. Потім своїм ходом проривалися, пробивалися до наших. Робили кругову оборону. Щось зашевелилось – стріляли на ураження. Бо місцевих там не було. Кордон ми бачили неозброєним оком. Щоночі нас обстрілювали – “Гради”, танки, САУшки.

Був ще такий випадок. З росії заходили на територію України фури, які супроводжував танк. Нам все було видно як на долоні. Ми просили дозвіл відкрити вогонь. Зразу не давали. А коли дали добро, ми вистрілили в останню фуру в колоні. І там виявились снаряди до “Градів”, москалі їх насипом перевозили. Салют був знатний.

То було біля жіночої тюрми поблизу Антрациту.

95 бригада нам робила прохід через річку Міус на Степанівку, Мар’їнку через Савур-могилу. Вже зробили міст, нас сім колон виходило. І вже перед річкою зігнали нас москалі докупи. Якраз тоді багато хлопців загинуло, нас крили з усіх сторін: і з росії, і з Савур-могили. І не дали вийти. Міст розбили, ми розосередились там. Із 7 колон залишилася одна.

Коли ми вийшли, то зрозуміли, що ніхто не чекав, що ми повернемось.

Як втратив БРДМ і як вибрались з оточення

Я встиг вискочити з машини, коли “Градами” почали по нас бити з Савур-могили. Я потім вже машину не зміг завести. У нас був наказ: якщо техніка не заводиться, то залишаємо її. А потім коли БРДМ залишився, то ми вже пішки йшли до Савур-могили до першої дороги. Пересіли там на БТР прикордонників, доїхали до Степанівки, тоді пересіли на ЗІЛ і стоячи їхали, а під ногами снаряди лежали. Якби в машину щось потрапило, то від нас би нічого не залишилося. А далі до Сонцевого я добрався з 24 бригадою на БМП, там зустріли мене сапери. Потім поїхав у Гранітне, де був ще 3-4 дні, після чого мене поміняли.

Машини наші сильно потрясло, а мені пощастило – цілий лишився.

Після повернення трохи полежав у госпіталі, підлікував нервову систему.

Потім вже був на ротаціях неодноразово: Куйбишеве, Краматорськ, Баштанка, Чарівне тощо.

Про початок повномасштабного вторгнення і колектив ремонтного взводу

У 2022 році виконував обов’язки командира ремонтної роти. Фактично розгорнув ремонтну роту на початку повномасштабного вторгнення. Завдань тоді було дуже багато: від акумуляторів для техніки цілого полку до ремонту техніки, яку з НЗ почали розконсервовувати в 2022 році. І вся вона проходила через ремонтну роту.

Колектив у нас дружний, ідейний. Багато з’явилось мобілізованих. Всі виконували свої завдання без зайвих запитань. Разом ставали і робили. До того ж більшість це були фахівці, які прийшли з цивільного життя і зналися на своїй професії.

Про плани на майбутнє

Можу звільнитись зі служби, бо маю трьох неповнолітніх дітей і відповідні медичні підстави, але не поки робити цього не збираюсь.

Незабаром їхатиму на курси підвищення кваліфікації. Хлопці жартують, мовляв, вже за час служби міг би здобути вищу освіту і стати офіцером, ніж далі на сержанта вчитися. Але я вважаю інакше.

Матеріал надано відділенням комунікацій
704 окремої бригади
РХБ захисту

Львівські