Саша Янієва вивчає історію предків — надазовських греків. Що планує передати дітям

11 серпня 2025 р. 13:32

11 серпня 2025 р. 13:32

Старобешеве — особливе місце на карті України. У XVIII столітті Катерина II переселила сюди надазовських греків, родини яких компактно проживали тут десятиліттями. Серед них – і родина 23-річної Олександри Янієвої, яка нині мешкає у Києві. Рідний дім дівчині довелось залишити у 2014-му, коли їй було лише 12. Тоді селище окупували росіяни. Спогади та традиції родини Янієвих записало медіа Свої у межах спецпроєкту «Генерації. Схід».

Коли Сашу запитують, звідки вона, дівчина завжди називає своє рідне село. Навіть після восьми років життя в Києві, навіть після того, як з 2020 року взагалі не була вдома.

— Ну, я можу говорити, що живу в Києві. Я почуваюся тут добре. Мені це місто рідне, але я все одно з Донеччини, — каже вона.

Саша — наполовину надазовська гречанка, наполовину українка. Коли незнайомі люди запитують про її походження, доводиться пояснювати, хто такі «не зовсім греки».

— Здебільшого питають: хто такі надазовські греки? Загалом про історію, як вони там опинились, чому вони не зовсім греки і чому вони греки — вже не знають, — розповідає дівчина.

У Сашиній родині змішалися дві культури. Розмовляли російською, але бабуся по батьковій лінії говорила українською — вона походила з Докучаєвська, де її батьки-українці спілкувалися суржиком. А прабабуся розмовляла урумською — тією мовою, яку азовські греки принесли з Криму і яка поступово втрачалася.

— У дитинстві було нерозуміння, чого прабабуся говорить якоюсь іншою мовою. І якось собі придумала, що це наша рідна мова. На жаль, вона втрачається, зараз можна сказати, що вже втрачена майже для подальших поколінь, — говорить Олександра.

Батько свідомо передавав дітям історію роду. Розповідав про репресованого прадіда-лікаря, про те, як радянська влада забирала у них землю, про те, що «це наша земля, яку колись забирали у нас». Були й дрібні прояви опору: батько не визнавав піонерські галстуки, які видавали в школі, хоча дітей ще в ті роки приймали в піонери.

У родині зберігалися традиції, які поєднували дві культури. На Великдень готували й українські паски, й грецький псалтир — обрядовий хліб у формі тернового вінка з хрестом всередині. Поминальні дні відзначали на сьомий день, як у греків, а не на дев'ятий, як в українців. На кладовищі ставили стели біля ніг небіжчика, а не біля голови, як прийнято в українців.

Саша планує пошити справжню грецьку сорочку з таким самим кроєм, як робили надазовські гречанки під верхній одяг. Вже кілька років вона шиє одяг, навчилася у мами, яка після переїзду до Києва купила швейну машинку і знову зайнялася улюбленою справою.

— Мені хотілося втілити цю ідею — зробити сорочку з таким самим кроєм. Якщо підібрати вдалу тканину, пошити цю сорочку і вишити ту вишивку, яка була на сорочці, зробити репліку, то можна було б залишити її як виставковий варіант одягу надазовських греків, — розповідає вона.

Олександра шиє для себе грецьку сорочку. Фото: Свої

Нині Саша шиє сорочку, але говорить, що не вдало підібрала для неї тканину. У родині досі зберігаються традиційні доріжки з грецьким орнаментом — ними застеляли тахту, на якій сиділи і розмовляли. Зберігся і традиційний маленький круглий стіл на коротких ніжках, за яким азовські гречанки готували, поклавши ноги під себе. Але все в окупації.

Коли Сашу запитують про національність, вона каже: «П'ятдесят на п'ятдесят».

— Мені простіше почуватись українкою, бо в мене є країна. І я живу в цій країні. З надазовськими греками важче, тому що країни немає і немає навіть маленького надазовського грецького селища, — пояснює вона.

При цьому вона не приховує свого походження і відкрито розповідає про нього, коли заходить розмова.

— Одне іншому не заважає. Я не приховую цього. І коли заходить ця тема про національність, ми відкрито розповідаємо. Здебільшого людям цікаво послухати, бо багато хто не знає, що у нас є такі поселення в Донецькій області, — каже дівчина.

Олександра, її мам Наталя та сестра Анастасія цьогоріч пекли псалтир на Великдень. Фото: з архіву героїні

Урумську мову, якою говорила прабабуся, Саша не знає, але є бажання вчити.

— Так, я повертаюсь до цього питання. Звісно, я не зможу повноцінно говорити урумською, та принаймні, якісь окремі слова, фрази, користуватись ними. Для мене це важливо, — говорить Саша.

А ще говорить, що історія її роду дуже важлива для неї. Вона вивчає її сама і передасть своїм дітям.

— У мене точно збереглись би якісь сімейні традиції на свята. Великдень — це традиція. Трійця теж, це одне з моїх улюблених свят. На Трійцю потрібно їхати кудись на пагорб збирати чебрець, тому що ми так робили, — каже вона, і посміхається.

Наталія, Анастасія та Олександра на виставці «КРИМ: ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРА», біля експозиції надазовських греків «ТОХМА» Фото: Свої

Більше про традиції надазовських греків та історію родини Янієвих читайте на сайті Свої . Цей текст — частина спецпроєкту «Генерації. Схід». Разом із представниками нацменшин зі сходу України медіа згадує історії їхніх родин, адже втрата домівки — це не вперше для них. Національні спільноти разом з українцями пережили всі історичні потрясіння та виклики війни — вони будували міста, переживали Голодомор, Другу світову війну, репресії та сучасну війну. Їхні історії — це невід’ємна частина історії України, яка демонструє силу, єдність і багатогранність нашої країни.

”Генерації.Схід” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю Агенції розвитку локальних медіа “АБО” і не обов‘язково відображає позицію Європейського союзу.

Львівські