Українські жінки в Равенсбрюку: пам’ять крізь колючий дріт

25 вересня 2025 р. 15:31

25 вересня 2025 р. 15:31

Неподалік Мекленбурга, у Німеччині, в часи Другої світової війни діяв концентраційний табір Равенсбрюк, відомий як “Жіноче Пекло”.  Його заснували у 1939 році , а проіснував він до 1945-го.  За цей час через його бараки пройшли понад 123 тисячі жінок, а щонайменше 50 тисяч людей так і не вийшли звідти живими.

Про українок, які опинилися в цьому таборі, говорили під час зустрічі у музеї “Територія Терору”. Серед спікерів були : історикиня Тетяна Пастушенко, дослідниця Юлія Чернишова, а також Христина Еліяшевська — донька колишньої ув’язненої Равенсбрюка Ольги Фроляк-Еліяшевської, яка поділилася спогадами своєї матері.

“Ми насправді дуже мало знаємо про українців у Равенсбрюку. У нацистській системі категорій в’язнів українців просто не було. Тих, хто походив із польських територій, записували поляками, а вихідців із радянських земель позначали літерою “R” і часто називали в документах росіянами”, - зазначає історикиня Тетяна Пастушенко.

Жінки, які потрапляли до Равенсбрюка, належали до різних категорій. Серед них були учасниці українського національно-визвольного руху. Також сюди відправляли радянських військовополонених — жінок, які служили в Червоній армії. Найчисельнішою ж групою були цивільні робітники, яких примусово вивезли на працю до Німеччини: за будь-які "помилки" їх карали ув’язненням у концтаборі.

Серед українок, які опинились у Равенсбрюку, були зокрема: художниця Олена Вітик-Войтович, Віра Франко - онука Івана Франка.

“З усіх людей, які поверталися до Радянського Союзу і називались репатріантами, лише 57% змогли повернутись додому, де було попереднє їхнє місце проживання. А серед військовополонених лише 18%. Всіх решту направляли на примусові роботи: на заводи, підприємства. І частина з них потрапляла і до радянських концтаборів, як Віра Франко, наприклад”, - розповідає Тетяна.

Дослідниця Юлія Чернишова поділилась своїми напрацюваннями у межах проєкту зі збереження досвіду жінок, що були в’язнями Равенсбрюка.

“Мої колеги з Італії запропонували розпочати це дослідження, а саме: пошукати для початку, які є інтерв'ю на цю тематику. На даний момент у мене є інформація про 53 таких інтерв’ю. Деякі є в мене, деякі в онлайн-архів з вільним доступом, або за попередньою домовленістю”, - ділиться Юлія.

Дослідниця розповіла також, що мала нагоду познайомитись та поспілкуватись з Євдокією Шинкарьовою. За словами Юлії, мабуть, останньою з живих колишніх депортованих з України, яка у свої 16 років потрапила до Равенсбрюка.

На зустрічі також Христина Еліяшевська поділилась спогадами своєї матері, яка пройшла через “Жіноче Пекло”.

“ Моя мама - Ольга Фроляк-Еліяшевська народилася на Івано-Франківщині, а згодом переїхала до Львова на навчання. В 1939 році, з приходом Червоної армії, вона втекла до Кракова, де брала участь в українських студентських гуртках і ОУН. А у 1943 році її заарештували. Ольга Фроляк-Еліяшевська пройшла гестапівські тюрми, а також концтабір Равенсбрюк”, - розповідає Христина.

Ольга Фроляк-Еліяшевська ніколи не розповідала про своє перебування у концтаборі дітям. Лише наприкінці життя вона дала перше інтерв’ю, а саме у 1982 році для проєкту “Усні свідчення”.

“Коли моя мама прибула до Равенсбрюка, то всіх нових ув’язнених провели до душових. Там їх принижували, забирали одяг, стригли налисо. Потім видавали смугасту форму з номером в’язня. 49061 - номер, який отримала моя мама. При кожному виклику треба було його казати голосно і виразно” - каже Христина.

Згодом Ольгу Фроляк-Еліяшевську поселили в барак, де жило сотні жінок. Спати доводилось по двоє, серед бруду та вошей.

Жінок направляли на важкі роботи на фабрику, що знаходилася в лісі неподалік табору. Вона була розташована на широкому плоскогір’ї, оточеному густими деревами й колючим електричним дротом.

“Тих хто не виконував норми карали побиттям, холодом, стоянням навприсядки. Покарання проводили на очах усіх. Після довгого робочого дня, колони виснажених в’язнів вели назад до бараків”, — розповідає Христина.

Далі йшла вечірня перекличка: навіть мертвих виставляли для підрахунку. Так, за словами Ольги Фроляк-Еліяшевської, минали їхні дні в Равенсбрюку. Це була щоденна боротьба проти знищення.

“У жовтні 1944 року група українців, серед них і моя мама, була несподівано звільнена з Равенсбрюку. Історики пов'язують це з угодою, яку німці уклали з Степаном Бандерою, після його звільнення з Заксенгаузена. Він висунув цю вимогу – звільнити кілька десятків чоловіків і жінок. Моя мама була серед них. Решта табору дочекалася визволення лише 30 квітня 1945 року, коли туди увійшла Червона армія”, - додає Христина.

Збереження та осмислення свідчень колишніх в’язнів Равенсбрюка дозволяє відновлювати маловідомі сторінки української історії у часи Другої світової війни. Історія Ольги Фроляк-Еліяшевської — лише одна з тисяч долей у цьому концтаборі. Пам’ять про українських жінок у Равенсбрюку є частиною спільного досвіду, який потребує осмислення та збереження.

Романів Ольга

Львівські