Ми були повні етузіазму: вчителі про свій шлях і перші кроки в професії

05 жовтня 2025 р. 12:15

05 жовтня 2025 р. 12:15

Перший урок у вчительській кар’єрі — один з головних. Про нього пам’ятають усі педагоги. Але це не єдине, що найбільше карбується у пам’яті: хтось згадує оригінальний подарунок учня, комусь не виходить з думок цікаве запитання від дітей, у когось пам’ятних митей так багато, що хочеться написати книгу спогадів. Як розпочинали свій вчительський шлях, чи лякались першого дня, що найбільше запам’яталося та що надихає, поділилися з нами вчителі дрогобицьких і бориславського ліцеїв.

Пам’ятаю: це був вівторок, 11-Б клас

Андрій Бурий — вчитель фізики та математики дрогобицького ліцею №2 — працює педагогом уже близько 30 років. Насправді, він хотів бути режисером, а не вчителем. Проте не мав змоги навчатися у столиці. Все ж педагог не шкодує про це: сталося як сталося. Тепер же він займається “постановками” у шкільних класах та університетських аудиторіях.

Андрій Бурий Автор: з особистого архіву

Свій перший день вчителювання пам’ятає добре: " Першого дня в школі зовсім не лякався, бо, по-перше, я з родини педагогів, тобто вчительство у мені наче заклалося генетично, по-друге, працюю в рідній другій школі, де все і всі знайомі. Але перший день і перший урок не забув: це був вівторок, 11-Б клас ”.

Андрій Бурий розповідає, що за його професійне життя накопичилося багато пам'ятних днів. “ Серед них і деякі уроки, і випускні вечори, і спільні справи – можливо, колись писатиму спогади, тоді все зберу в єдину розповідь з висновками, роздумами і прогнозами ”.

З теплотою згадує багатьох учнів, радіє їхнім кар'єрним успіхам. “ Сподіваюся, що не був зайвим у їхньому житті, переживаю через невдачі своїх випускників, трапляється, що й оплакую тих, хто вже не з нами: рано померлих чи полеглих на війні. Живемо в підлий і немилосердний час, коли так важливо утримувати себе в людському статусі буття. Треба думати, що з вибором професії не помилився! ”

Андрій Бурий Автор: З особистого архіву

Намагалася щиро ставитися до учнів

У свою ж альма-матер — ліцей №4 імені Лесі Українки — повернулася вчителькою мистецтва й Наталія Антоник .

Вона згадує перший день у ролі вчительки з трепетом і розповідає, що була повною ентузіазму: “ З одного боку я повернулася у свою альма-матер, бо закінчувала саме рідну четверту школу. А з іншого – змінився мій статус з учениці на учителя, і я стала колегою тих педагогів, які навчали мене”. Зазначає, що страху майже не було, а було бажання працювати. Не маючи досвіду, молода вчителька намагалася щиро ставитися до учнів. А діти дуже легко "сканують" ставлення до них, тож у сенсі стосунків у них була повна гармонія.

Наталія Антоник Автор: з особистого архіву

Найбільше, розповідає Наталія Антоник, вона запам’ятала 24 лютого 2022 року. Може згадати навіть найменші подробиці.

“ Тоді всі були розгублені: до кінця не могли повірити у те, що почалася повномасштабна війна. Учителі прийшли зранку до ліцею, повідомили батькам про те, що занять не буде до з'ясування ситуації. Всі очікували якихось роз'яснень, що робити далі” .

Напередодні ліцей, який носить ім'я Лесі Українки, готувався до святкування її дня народження. Наталія Антоник записувала відео з вокальним ансамблем. 24 лютого його мали монтувати.

“ А потім прийшла страшна звістка про загибель мого випускника. Його погляд з портрету на меморіалі слави тепер щодня зустрічає мене біля ліцею ”, – ділиться Наталія Антоник. Від життя, коли думки були заповнені підготовкою до свята, прийшлося перейти до життя у війні.

Наталія Антоник з вокальним ансамблем "Друзі" ліцею №4 на фестивалі "Сурми звитяги" Автор: Ліцей №4

Бути вчителем не завжди легко, але є те, що окриляє. Наталія Антоник ділиться, що їй допомагає зрозуміти правильність вибору професії: “ Важливо, коли діти діляться своїми викликами та успіхами. Приємно, коли найменші учні біжать по коридору, щоб обійняти, коли дарують малюночки з сердечками. Зворушливо, коли учні після закінчення ліцею приходять, щоб привітати зі святами або просто поговорити ”.

Боявся, що діти виявляться розумнішими

Спогадами про перший день вчителювання поділився і Давид Кузьмич , вчитель технологій та інформатики Бориславського ліцею: “ Пам’ятаю свій перший день, коли був вже не практикантом і не студентом, а повноцінним вчителем – “господарем класу”, якщо можна так пафосно сказати” .

Найбільше, каже, боявся, що діти виявляться розумнішими. І таке часом буває, стверджує педагог.

Давид Кузьмич Автор: З особистого архіву

Днів, які запам’яталися, каже Давид Кузьмич, багато, але особливо закарбувався у пам'ять один: “ Тоді я повернувся з Полтави після конкурсу: у фіналі я посів… 16-те місце. Зізнаюсь, їхав з важким серцем. А коли зайшов у школу – колеги й учні зустріли мене так, наче я виграв золото Олімпіади. Особливо мій клас – вони аплодували, підбадьорювали, зробили плакат "Ви для нас завжди найкращий", раділи моєму "успіху". І тоді я зрозумів: перемоги вимірюються не дипломами, а серцями тих, хто вірить у тебе ”.

Давид Кузьмич Автор: З особистого архіву

Давид Кузьмич працює вчителем дванадцять років. Але є момент, коли він зрозумів, що не помилився з вибором професії: “ Я викладав “Основи здоров’я” у 5 класі. Завдання було просте – поділитися мріями. Діти по черзі розповідали про свої: хтось хотів стати лікарем, хтось мріяв про собаку чи подорож. І раптом один учень підняв руку: “А яка у вас мрія, пане Давиде?” Я на секунду розгубився – хотів відбутися чимось формальним, але подумав: якщо діти були щирими зі мною, то й я мушу бути щирим із ними. І я поділився. І в ту мить зрозумів: ось воно, справжнє вчителювання – коли діти вчать тебе не менше, ніж ти їх. Ти наповнюєш їх світлом, а вони навзаєм тебе ”.

Хотіла мати вигляд статечної серйозної вчительки

Про свої перші уроки, а їх було аж два у різних освітніх закладах, розповіла й Світлана Дорик, вчителька української мови та літератури у Дрогобицькому науковому ліцеї імені Богдана Лепкого: “ Мені двічі "пощастило" потрапити на роботу у школи, які “здавали” до першого вересня. Тож стаж роботи розпочався не у вересні, а 15 серпня. До дня знань я встигла попрацювати маляром, штукатуром, прибиральницею. Але в цьому був плюс: мене знали всі” .

А до першого уроку, який провела у школі на Тернопільщині, ретельно готувалася: хотіла мати вигляд статечної серйозної вчительки. У цьому мав виручити сірий німецький костюм, придбаний задовго до першого вересня.

Хоча на перший урок вчительці “запхали” інспектора, вона молода та амбітна зовсім його не боялася. В той момент більше переживала за дітей, адже була не набагато старшою за них.

Світлана Дорик Автор: з особистого архіву

“ У мене в пам’яті якісь слайди, з яких складається мій фільм “Учительське щастя”" , – розповідає Світлана Дорик. Але є момент, який запам’ятався найбільше: її найоригінальніший подарунок на День вчителя: “ У 90-ті був дефіцит всього. А тут – входини у Дрогобицьку гімназію. Не було чим скрутити парти й стільці в кабінеті. Шукали тих “шурупів” всюди ”. Тоді одна з майбутніх учениць принесла пакетик з ними. Тож ніякі квіти не зрівнялися з цим “металевим” букетиком.

Світлана Дорик з випускниками Автор: Дрогобицький науковий ліцей імені Богдана Лепкого

“ Що мене тримає? Зустрічі з випускниками! Це неймовірні відчуття. Я їх проживаю по-особливому. У багатьох своїх учнів була на весіллі та стала хресною мамою донечки моєї учениці” , – розповідає Світлана Дорик. Завдяки своїм учням вона мала можливість подорожувати світом. Любить, коли уже дорослі діти приходять класами, найчастіше на Коляду.

На початку повномасштабного вторгнення до неї подзвонив колишній учень і запропонував допомогти виїхати за кордон. Вчителька відмовилася, але турбота її дуже розчулила.

Будьте з Дрогобич .Сity у соцмережах:

💛 Facebook — креативи та обговорення;

❤️ Instagram — відео та цитати.

Львівські