Від Бреслау до Глейвиця — депортація східних німців після Другої Світової війни: Польща

20 жовтня 2025 р. 19:32

20 жовтня 2025 р. 19:32

«Бреслау, Оппельн, Глейвиц, Глогау, Грюнберг — це не просто назви, а спогади, які житимуть у душах не одного покоління. Відмова від них — зрада. Хрест вигнання повинен нести весь народ» , — ці слова, звернені в 1963 році до вигнаних з країн Східної Європи німців, належать канцлеру ФРН Віллі Брандту .

Символічно, що, перераховуючи міста, звідки жорстоко було вигнано німецьке населення, Брандт називає й Глейвиц — маленьке містечко на старому кордоні Німеччини та Польщі, з німецької провокації в якому почалася Друга світова війна.

Так чи інакше, по завершенні війни найгіршу чашу довелося пити не військовій верхівці, яка розпочала війну, а етнічним німцям, що проживали на територіях країн Східної Європи. Незважаючи на те, що чинна тоді Гаазька конвенція 1907 року прямо забороняла відчуження майна цивільного населення (ст. 46), а також відкидала принцип колективної відповідальності (ст. 50), майже півтора десятка мільйонів німців, переважно жінок, старих людей і дітей, протягом трьох років були вигнані з рідних місць, а їхнє майно — пограбоване.

Вигнання німців зі Східної Європи супроводжувалося масштабним організованим насильством, включно з конфіскацією майна, посадкою в концентраційні табори та депортаціями — навіть незважаючи на те, що вже в серпні 1945 року статут Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі визнав депортацію народів злочином проти людяності.

Польська катастрофа

Найбільших масштабів вигнання німців досягло в Польщі. До кінця війни на території цієї країни проживало понад 4 млн німців. В основному вони були зосереджені на німецьких територіях, переданих Польщі в 1945 році: у Сілезії (1,6 млн осіб), Померанії (1,8 млн) і в Східному Бранденбурзі (600 тис.), а також у історичних районах компактного проживання німців на території Польщі (близько 400 тис. осіб). Крім того, понад 2 млн німців проживало на території Східної Пруссії, що переходила під радянське управління. Перший робочий варіант депортації німців було представлено урядом Бенеша союзним державам уже в листопаді 1944 року.

Вже взимку 1945 року, очікуючи швидкого приходу радянських військ, німці, що проживали в Польщі, рушили на захід, а місцеве польське населення почало масове насильство щодо біженців. Навесні 1945 року цілі польські села спеціалізувалися на грабунках втікаючих німців — чоловіків вбивали, жінок ґвалтували.

Уже 5 лютого 1945 року прем’єр-міністр тимчасового уряду Польщі Болеслав Берут видав указ про передачу під польське управління колишніх німецьких територій на схід від лінії Одера-Нейсе, що було відкритою претензією на перебудову кордонів після закінчення війни.

2 травня 1945 року Берут підписав новий указ, згідно з яким усе кинуте німцями майно автоматично переходило в руки польської держави — таким чином передбачалося полегшити процес виселення на захід населення з східних територій, частково відходячих до Радянського Союзу.

Паралельно польська влада піддавала залишене німецьке населення гонінням за зразком тих, що практикувалися в нацистській Німеччині щодо євреїв. Так, у багатьох містах етнічні німці були зобов’язані носити на одязі відмінні знаки, найчастіше білу пов’язку на рукаві, інколи з зображенням свастики. Однак намагання позначити німців упізнавальними знаками на цьому не закінчилося.

Вже до літа 1945 року польська влада почала зганяти залишене німецьке населення до концентраційних таборів, зазвичай розрахованих на 3–5 тис. осіб. До таборів відправляли лише дорослих; дітей при цьому відбирали в батьків і передавали або до притулків, або до польських сімей — у будь-якому разі їх подальше виховання здійснювалося в дусі абсолютної полонізації. Дорослих же використовували на примусових роботах, причому в зимовий період 1945/1946 року смертність у таборах сягала 50%.

Експлуатація інтернованого німецького населення активно тривала до осені 1946 року, коли польський уряд вирішив почати депортацію тих німців, що вижили. 13 вересня було підписано декрет про «відокремлення осіб німецької національності від польського народу». Проте продовження експлуатації в’язнів концентраційних таборів залишалося важливою складовою економіки Польщі, і депортація німців постійно відтерміновувалася, незважаючи на цей декрет. У таборах продовжувалися акти насильства над німецькими в’язнями. Так, у таборі Потуліць у період між 1947-м і 1949-м роками від голоду, холоду, хвороб і знущань з боку охоронців загинув половина в’язнів.

Остаточна депортація німців з території Польщі була розпочата лише після 1949 року. За оцінками Союзу вигнаних німців (Bund der Vertriebenen), людські втрати німецького населення в ході вигнання з Польщі склали близько 3 мільйонів осіб.

Сьогодні тема вигнання німців із Східної Європи все ще залишається однією з найболючіших проблем у відносинах Німеччини з Польщею та Чехією. За результатами соціологічних опитувань, понад половини німців і досі сприймають Сілезію та Померанію як німецькі території — хоча й не прагнуть повернути їх до складу Німеччини.

Поляки не припиняли виражати своє ставлення до діяльності Німецького Союзу вигнаних, розміщуючи на обкладинках журналів колажі, що зображують лідера Союзу Еріку Штайнбах в есесівській формі. Протест викликало й відкриття в Берліні інформаційного центру, присвяченого депортації німців з Польщі.

Навіть сьогодні біль від злочинів півстолітньої давності й взаємні образи змушують сусідні народи з обережністю ставитися до найменших спроб згадати те, що сталося в 1945 році.

Львівські