"Треба жити!": Суспільне опублікувало текст радіодиктанту

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

"Треба жити!": Суспільне опублікувало текст радіодиктанту

29 жовтня 2025 р. 12:09

29 жовтня 2025 р. 12:09

" Суспільне Культура " у партнерстві з "Українським Радіо" опублікувало повний текст Радіодиктанту національної єдності, що відбувся у 2025 році. Це дозволяє всім учасникам перевірити власні роботи. Цьогорічний диктант мав назву "Треба жити!".

Авторкою тексту стала відома українська письменниця Євгенія Кузнєцова. Читала диктант в ефірі акторка Наталія Сумська.

Організатори повідомили, що оголошення офіційних результатів радіодиктанту відбудеться пізніше. Наразі спеціальна комісія розпочала опрацювання всіх отриманих листів від учасників. Час оголошення результатів буде повідомлено додатково.

Треба жити!

Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…

Треба жити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! Треба гладити котів, збирати гриби, везти цуценят із фронту на "інтерсіті", робити ремонт і приносити щастя тим, кого любимо. Треба купувати сукні з лелітками і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори, а ще — нишпорити вечорами в міжʼярʼї ботсаду, бо на перший урок треба принести каштанів.

Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: "допіру", "пітятко" чи "кияхи".

Треба цілуватися, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов.

Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться "далекобійний дрон" або "балістична ракета", а й розрізняємо їх на слух.

Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити цікаво — всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою.