Від бізнесмена до командира взводу: як львів’янин Адріан Лизак пройшов шлях від підготовки до ТрО до демобілізації та повернення до родини

21 червня 2026 р. 20:29

21 червня 2026 р. 20:29

**«Тату, війна закінчилася?»: історія багатодітного батька зі Львова, який обміняв бізнес-центр на окопи Донеччини**

Адріан Лизак почав готуватися до можливого вторгнення Росії ще навесні 2021 року — задовго до того, як більшість українців повірила у таку загрозу. Щосуботи він їздив на полігон стрілецько-спортивного клубу, де інструкторами працювали ветерани АТО з 80-ї бригади. Дружина, яка не вірила у повторне вторгнення, була незадоволена — чоловік і без того пропадав на роботі цілими днями, а тепер зникав ще й у вихідні. Але Адріан продовжував займатися, і вже у грудні 2021 року підписав контракт із львівською бригадою територіальної оборони, пише Суспільне .

Ранок 24 лютого 2022 року застав його за звичними зборами: треба було відвезти дітей до школи і вирушити на роботу. О десять хвилин на восьму зателефонувала схвильована мати. Адріан вирішив, що щось сталося з батьком. Натомість почув: почалася війна. Він увімкнув телевізор — діти того дня до школи не пішли. Зібрані заздалегідь речі вже чекали біля дверей.

У військово-обліковому центрі звернули увагу на те, що він — батько чотирьох дітей. Попри це, Адріана призначили командиром взводу одного з батальйонів 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького. Їхній підрозділ комбриг згодом охрестив «першою комерційною ротою» — туди мобілізувалися чоловіки з власними бізнесами та управлінським досвідом. Вони не знали армійських статутів, зате вміли аналітично мислити та нестандартно вирішувати завдання. Більшість прийшли вже у власних бронежилетах і шоломах, зі зброєю — щоправда, мисливською, купленою за власні кошти. Завдяки бізнесовим зв’язкам підрозділ одразу забезпечив себе надійними автомобілями, цифровими раціями з апаратним шифруванням та Starlink — на той час ще маловідомою технологією.

18 квітня 2022 року чотири російські ракети вдарили по Львову. Три з них впали поблизу будинку, де жила родина Адріана. Сам він перебував на навчаннях у Львівській області, коли вранці зателефонувала дружина: усі живі, але будинок підкинуло вгору від вибухової хвилі. Родина встигла сховатися у підвалі. Діти пережили все відносно спокійно — дружина заздалегідь підготувала їх до таких ситуацій. Адріана відпустили, щоб вивезти сім’ю у безпечне місце в Карпатах. Будинок відтоді відновили, і лише темні плями на фасаді від осколків нагадують про той день.

У травні 2022 року підрозділ розташувався біля Миколаївки на Донеччині. Позиції тероборонівців проходили вздовж берега Сіверського Донця — навпроти стояла російська армія. Адріан згадує, як одразу після прибуття над ним пролетів ворожий літак. Розповідає й про те, як разом із побратимом потрапив під мінометний обстріл: за десять-одинадцять секунд між пострілами вони з повним спорядженням вагою понад двадцять кілограмів подолали більше ста метрів пересіченою лісовою місцевістю. «Ми хотіли жити», — коротко пояснює він.

У тому ж районі тероборонівці знайшли кам’яних баб XI–XIII століть і врятували їх від знищення. Нині ці артефакти зберігаються у музеї археології у Винниках.

Під час Лиманської операції підрозділ Адріана надавав допомогу пораненим. Спочатку по рації надійшло повідомлення, що один із підрозділів Національної гвардії потрапив на мінне поле. Майже одночасно інша машина НГУ підірвалася на міні, звернувши не туди. Коли тероборонівці вивозили постраждалих, на підмогу виїхав ще один «Хаммер» — і теж підірвався. Разом евакуювали всіх: п’ятеро нацгвардійців, з яких один загинув, вийшовши першим. Бойова медикиня на позивний «Сонце» врятувала найтяжчого пораненого.

Адріан добре пам’ятає першого загиблого побратима — Василя Яворського. За кілька днів під час мінометного обстрілу в чистому полі загинув ще один: машину наскрізь прошило осколками, один із бійців потрапив під пряме влучання.

У 2022 році наймолодшому синові Адріана не виповнилося ще й п’яти. Коли батькові вдалося приїхати у відпустку, він увійшов до кімнати і розбудив хлопчика. Перше, що той запитав заспаним голосом: «Тату, війна закінчилася?» Адріан відповів, що ні — просто приїхав побути поруч. Під час тієї відпустки син не відходив від нього ні на крок.

Старша донька, аби не втрачати зв’язок з батьком, створила сімейний чат і зобов’язала його щоранку та щовечора надсилати повідомлення, що все гаразд. Коли зв’язку не було, Адріан просив побратимів писати дружині від його імені.

Після демобілізації чоловік три місяці уникав будь-якого спілкування, крім родини та побратимів. Повернутися до цивільного життя йому допомогла дружина — за фахом психіатр. Поки він воював, вона вивчала тему стресових розладів у військових, перекладала матеріали закордонних фахівців і надавала допомогу іншим бійцям. «Вона знала мене до війни і не знала, яким я повернуся і чи повернуся взагалі. Завдяки їй я зміг повернутися — і наші стосунки стали емоційно міцнішими», — каже Адріан.

Приблизно через пів року він відчув, що повернувся з війни і внутрішньо. Часом ще сняться сни про бойові ситуації, але, за його словами, це радше аналіз — що можна було зробити інакше. «У кожного командира є свої скелети в шафі», — зізнається він.

Львівські