вологість:
тиск:
вітер:
Від АТО до повномасштабної війни: як ветеран-десантник Назар Цюняк із трьома пальцями на руці воював, рятував побратимів і мріє, щоб діти не боялися сирен
Ранок 24 лютого 2022 року застав Назара Цюняка на автозаправці — він повертався з нічної зміни разом із товаришем. Раптом обидва почули добре знайомий звук: над Львовом пролітали ракети. Ті самі звуки, які ветеран пам’ятав ще з часів АТО. Вже за кілька годин Назар разом із побратимами стояв під дверима територіального центру комплектування, щоб знову стати до лав армії.
Свій бойовий шлях Назар Цюняк, десантник та ветеран 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького, розпочав ще вісімнадцятирічним. Спочатку строкова служба, потім — контракт. У Збройних силах він провів вісім років: з 2010 по 2018-й, пише Суспільне .
**Перший досвід бою: Маріїнка, Верхньоторецьке і позивний «Граф»**
У 2014 році підрозділ Назара направили охороняти Дніпропетровський аеропорт, який намагалися захопити сепаратисти. Потім були Мар’їнка та Верхньоторецьке — окуповане селище, яке українські бійці відбили в ході штурму за участю бронетехніки та піхоти. Саме тоді Назар отримав свій позивний — Граф. Нині Верхньоторецьке знову перебуває під окупацією.
**Підготовка до великої війни і незламна дружина**
До повномасштабного вторгнення Назар готувався заздалегідь: за десять днів до початку війни йому зателефонували з ТЦК із попередженням. За три дні до 24 лютого він закупив продукти, заправив генератор і автомобіль. Намагався умовити дружину вивезти синів за кордон — старшому на той час не виповнилося ще й трьох років, молодшому було дев’ять місяців. Дружина відмовилася категорично: «Ти тут — і ми тут».
Повернутися до армії Назару могло завадити одне: у 2019 році він зазнав травми й утратив три пальці на правій руці. Проте на запитання, чи може стріляти, відповів без вагань — і дуже влучно. Травма не стала перешкодою для мобілізації.
**На передовій: окопи замість шкільних стін**
Наступного дня після Великодня 2022 року підрозділ вирушив у зону бойових дій. Назар одразу відзначив: порівняно з повномасштабною війною АТО здавалося «цукерками» — обстріли не вщухали ні на хвилину.
Поки більшість бійців розміщувалися у школах та інших будівлях, Назар відвів свій взвод у ліс і наказав окопатися. Коли поряд впали дві ракети, а потім російський МіГ пролетів майже над головами, саме в його окопи збіглися всі. Після цього решта бійців теж почали облаштовуватися просто неба.
**Нічна переправа і звільнення хутора**
Підрозділ стояв у Миколаївці на Донеччині. На протилежному березі Сіверського Донця знаходилися окуповані населені пункти. Близько четвертої ранку бійці переправилися через річку й разом із підрозділами Національної гвардії та 120-ї механізованої бригади почали звільняти захоплені росіянами землі. Одним із пунктів призначення стала Діброва — невеликий хутір будинків на п’ятдесят.
**Дев’ятигодинна евакуація під мінами**
За тиждень Назар із побратимами вирушив на допомогу двом пораненим, однак у підсумку їм довелося виводити з «сірої зони» дванадцять бійців. На трасі Ямпіль–Лиман стояв російський танк, який відкривав вогонь прямою наводкою та блокував просування. Лише після того, як його вдалося знищити з четвертої спроби, почався рух уперед.
Уночі маленька група тероборонівців з єдиним тепловізором рушила на пошуки. Перший у колоні боєць, якого побратими знали як Відьмак, ступив на протитанкову міну — але вона не спрацювала через те, що він не наступив усією стопою. Про це він зізнався лише через тиждень.
Орієнтуючись на стогони та голоси українською мовою, група знайшла поранених у посадці. Командир безперервно вимагав звіту по рації — Назар вимкнув зв’язок і наказав хлопцям зробити те саме, щоб не відволікатися. Увімкнув рацію лише після завершення операції — і вислухав усе, що думає про нього командир, який уже встиг подумки попрощатися з групою та збирався сам іти за їхніми тілами.
Поранених виносили по вузькій розмінованій стежці завширшки в метр, у повній амуніції, під спекою. Найважчого несли четверо на ношах. Один із врятованих, попри купу осколкових поранень, благав медиків не різати новий однострій. Евакуація тривала дев’ять годин.
**Поранення, втрата і повернення**
У січні 2023 року Назар зазнав поранення. Разом із ним постраждав побратим Андрій із 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Дорогою до шпиталю Андрій сказав: «Назіку, я все». Коли лікарі завершили операцію на Назарові й вийшли з іншої операційної, почули коротке: «Двісті».
Дружина дізналася про поранення чоловіка через два дні. Мати — лише після його виписки зі шпиталю.
Зі шпиталю Назара направили назад у підрозділ, де він самостійно доглядав за раною, поки побратими промивали її та жартували, що зашиють хрестиком, якщо щось піде не так. Військово-лікарська комісія врешті визнала його непридатним до подальшої служби, але вже за два місяці він хотів повертатися до своїх хлопців.
**«Хочу, щоб мої діти не боялися ракет»**
Зрештою Назар повернувся на цивільну роботу. Кожні два-три місяці він лягає до лікарні — так вимагають лікарі. Кожного разу, коли лунає повітряна тривога, його сини лякаються.
«Хочу, щоб вже закінчилася війна і щоб мої діти не боялися ракет», — каже ветеран.
Цього року старший син іде до першого класу. Тато обов’язково відведе його до школи.
Джерело: inlviv.in.ua
Новини рубріки
Суд у Львові відсторонив адвокатку Ларису Криворучко від захисту В’ячеслава Зінченка
04 липня 2026 р. 20:03